Середа, 3 Серпня, 2022
Бiльше

    Що таке «українська криза» російського православ’я?, – пояснення від грузинського богослова

    Що таке «українська криза» російського православ’я?

    Може здатися дивним, що взагалі йдеться про якусь кризу в РПЦ. На перший погляд, начебто нічого особливого в церкві через українські події не відбувається: богослужіння відбуваються колишнім порядком, парафіян якщо і поменшало, то ненабагато. Але це, звісно, ​​поверховий погляд. Точніше, погляд, який хоче помічати очевидного.

    Уявіть, що ви сидите в кафе, мирно розмовляєте, і раптом на всій швидкості до цього кафе, розбиваючи вітрину, в’їжджає автомобіль. Можна, звичайно, його не помітити, але для цього потрібно таки докласти особливого зусилля. Ось, як видається, це особливе зусилля зараз прикладають багато церковних людей. І це небажання бачити, ніби пляма, що раптово утворилася, звісно, ​​має духовну основу.

    Легше не бачити, а якщо бачити, то не обговорювати, мовчати. Бо якщо бачити та обговорювати, то доведеться визнати своє моральне банкрутство. Тут навряд чи вдасться зайняти нейтральну сторону.

    «Віддати кесареві кесареве» не вийде. Кесар однозначно сприймався іудеями в євангельські часи як агресор, тому моральна позиція була зрозуміла. Кесареві платили, але з ним не солідаризувалися.

    А зараз, виходить, якщо ти мовчиш, не висловлюєшся, отже, ти або визнаєш окупацію своєї країни злочинним режимом і побоюєшся репресій, або солідаризуєшся з цим режимом. Звичайно, є такі, хто щиро солідаризується, хто переплутав бік нападу: мовляв, не ми напали, а на нас напали (або хотіли напасти). Не про них зараз йдеться. Мова про тих, хто може сказати, але мовчить. «Я пішов не від тих, хто кричав „ж*ди“, а від тих, хто мовчав, коли ці кричали», — співав колись Євген Клячкін.

    Звичайно, є окремі голоси, які не побоялися назвати речі своїми іменами (я не буду їх зараз згадувати, щоб «не давати приводу тим, хто шукає приводу»). Але велика більшість, величезна сіро-золотиста маса ніби поза цим. «Якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною?» (Матв. 5:13)

    Загалом, справжня криза російського православ’я — це не криза місії і не богослужіння, не криза «порожніх храмів» чи почуттів віруючих, це не гоніння за віру, які були за часів агресивного богоборства, а щось інше. Криза перевертання ЦІННОСТЕЙ — ось як це можна було б назвати. Коли доходить до такого, відбувається перемішування смислових верств і, як наслідок, повне знецінення первісних моральних орієнтирів. У цей момент, як у Оруелла, фундаментальні поняття міняються місцями, перевертаються: тепер «війна це мир, свобода це рабство, незнання сила». Начебто трапився якийсь фінальний карнавал, останнє попущення: мовляв, дивись — це ж божевілля посміхається! Криза перевертання цінностей і в житті окремої людини, і в житті народу — це, як правило, останній етап, після якого колишня ідентичність вже неможлива, і тому йде або радикальне покаяння, масштабна трансформація, або повне занурення в неадекватність, з якої дуже важко вибратися.

    У будь-якому випадку справжня криза з’явилася як додавання ідейних та структурно-організаційних криз. Спробуємо про це поговорити.

    У Російській церкві прийнято багато говорити про любов: любов Божу і любов людську. У величезній кількості книг та проповідей так чи інакше звучить ця тема. І в Євангелії, і в апостольських листах тема любові одна з центральних. Любов, виходить, стоїть у певній основі духовних дарів. Усі пам’ятають знаменитий гімн кохання з Першого послання апостола Павла до Коринтян (1Кор. 13:1-13).

    Однак зараз українські події наштовхують на думку, що в ієрархії Божих дарів як певна підстава на початку знаходиться не любов, а свобода. Саме на підставі свободи може народитися кохання, звільнене від агресії.

    Кохання виникає як наслідок вільного вибору. Духовний шлях народу Божого починається не з любові, а зі свободи, з виходу з єгипетського рабства. Мир і любов з’являються після, як плід, як повнота життя вже на Землі обітованій. А перед тим довга педагогіка у пустелі. Треба навчитися жити у свободі, щоб простір любові був і простором свободи, інакше без свободи зникне і любов. «Де Дух Господній, там свобода» (2Кор.3:17). Любов — другий великий дар, і прийняти його може тільки вільна людина, яка цінує і свою свободу, і іншу.

    Тема свободи в християнстві (і в російському православ’ї, особливо) приглушена. Її перекрила тема любові. Євреїв не потрібно було вчити свободи. Століттями своєї історії вони навчилися цінувати її як безперечний перший дар Божий. Можливо, тому для апостолів-євреїв вона була самоочевидною і не треба було про це багато говорити. Однак язичницьким народам, що воцерковлюються, потрібно було пройти довгий шлях випробувань, перш ніж зрозуміти, що любов може бути «з душком», з нечистотою. Любов диктатора до свого народу нечиста, любов народу до диктатора нечиста, любов ґвалтівника до жертви нечиста, любов раба до рабовласника нечиста, любов жертви до аб’юзера нечиста, любов покореного народу до народу переможців нечиста.

    Здається, що цієї основи свободи у Російській церкві й у російському суспільстві немає. Про суспільство з його довгою історією несвободи і так зрозуміло. Але слід зазначити, що й у церкві про свободу якось не прийнято говорити. Священник — найневільніша людина в церкві. Канонічно, а часто й економічно він повністю залежить від єпископа. Як може навчати свободі той, хто сам не вільний?

    Так, звичайно, багато ієреїв на кухнях та у священицьких чатах між собою обговорюють українські події. Але вийшли на проповідь з осмисленням того, що відбувається, одиниці. Також одиниці зухвало насмілились заговорити про це на парафіяльних зборах або чаюваннях. Чому? Від згоди з можновладцями? Ні! Через укорінений дух несвободи! Як би чого не сталося. Страх і вимушена безпорадність виникають пізніше як наслідок несвободи.

    Автор: грузинський богослов Мамука Путкарадзе / переклад Духовного Фронту України

    Найсвіжіше

    Популярне