Неділя, 31 Липня, 2022
Бiльше

    Отець Василь Вирозуб: “У полоні росіяни питали нас: “Ви що, безсмертні?” Я подумав і кажу: “Ви знаєте, так. Безсмертні”

    Отець Василь Вирозуб – настоятель одеського Свято-Троїцького храму Православної церкви України – провів у російькому полоні більше двох місяців. Він був одним з тих, хто 25 лютого вирушив на рятувальному судні “Сапфір” до острова Зміїний забрати тіла наших прикордонників, які перед тим відправили у відомому напрямку російський військовий корабель. Тоді вважалось, що всі прикордонники зі Зміїного загинули. Повернути їх додому було завданням команди “Сапфіра”, у тому числі отця Василя.

    Зараз він сміється, що місію виконано на “5+” – усі повернулися, усі живі, хоч і довелося пройти через російський полон (про який ми не можемо багато розповідати, щоб не зашкодити іншим бранцям).

    LB.ua розпитав Василя Вирозуба про те, що відбувалося з ним і людьми довкола протягом цих місяців. Інтерв’ю відбулося у травні, проте дозвіл на публікацію ми отримали лише зараз.

    Фото lb.ua

    Розкажіть, будь ласка, як розпочалася ваша рятувальна місія на судні “Сапфір”. 

    Місія почалася дуже просто – мені подзвонив капітан ВМС і запитав, чи можу я поїхати на Зміїний для того, щоб забрати тіла загиблих хлопців і, можливо, евакуювати цивільних, які залишилися живі. Я без вагань погодився.

    Зідзвонився ще з капеланом 35-ї бригади Олександром Чоковим і попросив його про допомогу: щоб він теж приїхав і взяв зі собою ще кількох людей. 25 лютого ми вже були на “Сапфірі”. А зранку 26 лютого кинули якір неподалік острова Зміїного.

    Що ви побачили на Зміїному? 

    Ми не змогли туди потрапити – нас зупинили росіяни “для досмотра”. На наш корабель піднялася група російських військових. Вони були в балаклавах, з автоматами, поставили всіх нас на коліна і почали обшук корабля, який тривав близько двох годин.

    Після обшуку російські спецпризначенці допитали нас: хто ми такі, що тут робимо, чому зайшли в зону бойових дій. Ми відповідали, що прийшли забрати тіла загиблих воїнів.

     

    Вони повідомили, що наші воїни живі, але ми не дуже вірили. Аж поки не показали відео з нашими хлопцями. Хоча і після відео ми не були впевнені – адже віри російським солдатам немає.

     

    Коли росіяни зрозуміли, що ми не становимо небезпеки, нас відпустили по каютах. Вони очікували команди, що з нами робити: відпустити чи затримати. Так вийшло, що нас не відпустили – затримали, як повідомили, для з’ясування обставин. І після цього катером доставили на їхній рятувальний корабель «Шахтар», а на ньому – до Севастополя. Там нас 11 діб допитували російські спецслужби і взагалі всі, хто тільки міг. Це була безконечна вервечка людей: приходили військові, ФСБ, прикордонники, розвідка. Хіба що рядові громадяни не приходили допитувати. Допити, допити, допити. допити.

    Фото: Анна Андрієвська

    Що вони хотіли дізнатися? Про що питали?

    Ой, запитань було дуже багато. З якою метою ми прийшли на острів? Коли ми відповідали, що прийшли евакуювати людей, росіяни казали, що це нереально, що це легенда і ми – спецагенти під прикриттям. І що ми повинні були, наприклад, підірвати цей острів чи щось таке.

    Питали, з якими структурами співпрацюємо. Чи працюємо зі Службою безпеки України? Оце їх особливо цікавило. Коли відповідали, що ні, не співпрацюємо з СБУ, вони не вірили: як це ви не співпрацюєте? Я кажу: так ми ж в Україні живемо, у нас немає КДБ, немає ФСБ, ми вільні люди. Пам’ятаю, один російський військовий сказав на це: “А який тоді сенс у тій церкві, якщо ви не співпрацюєте зі службами?”

     

    Один спецпризначенець питає мене: “Ти чо, поп, на Змєіний прішол?” Кажу: “Забрати тіла загиблих”. Він: “Зачем вам еті тєла? Ви шо, сумасшедшиє? Ви шо, бєзсмєртниє?” Я подумав і кажу: “Ви знаєте, начебто так. Так, безсмертні”.

    Як росіяни поставилися до того, що ви служите в Православній церкві України?

    О, як вони дізналися, що я з ПЦУ, отут почалося! У них був до цього великий негатив. Питали: “Як ви, людина, що жила в Радянському Союзі, стали розкольником, розвалили таку велику могутню церкву?” Я відповідав, що є церковні правила і там прописано, що кожна держава, яка має свою мову, має свою історію, повинна молитися своєю мовою, мати свого патріарха і свою церкву. Це їх дуже дратувало.

    Під час допитів ми постійно запитували, який наш статус. Ми цивільні, були на цивільному судні, чому нас затримали? Якщо ми арештовані, то за які проступки? Якщо ні, то чому нас тут тримають? Відповідь була одна: ми визначимо ваш статус – і тоді будемо думати, що з вами робити.

    Ви були в полоні з іще одним капеланом? 

    Зі мною були ще два військових капелани і доктор. Але доктора поселили окремо, так що ми його фактично й не бачили. Тільки деколи перестукувалися через стінку, щоб дізнатися, чи він у порядку, чи його кудись не забрали. Отаке в нас було спілкування.

    Зліва направо: Олександр Чоков, Леонід Болгаров та Василь Вирозуб(крайній справа) / Фото: yuzhny.info

    А ми з капеланами були в тримісній камері. Я, капелан 35-ї бригади Олександр Чоков і капелан Леонід Болгаров.

    Вони теж із ПЦУ?

    Ні, вони протестанти. Це теж дуже дивувало російських слідчих, які нас допитували. Вони казали: як же так, ви ж маєте сваритися, не любити один одного!

    А чого нам сваритися? Нас об’єднує одна Україна, одне військо і один Бог – Ісус Христос.

    Вам утрьох, мабуть, було трошки легше разом?

    Так, ми постійно про це говорили – добре, що в нас є можливість спілкування, а як же наш бідний лікар? На 11 діб в одиночну камеру посадили. Уже потім, коли ми були в СІЗО в Росії, то Іван – цей наш доктор – казав, що дуже складно було і що він не знав, що думати. Одиночна камера – це дуже страшно, ніякої підтримки.

    У вас була спільна молитва? Чи це неможливо через різницю в обрядах?

    Спільна молитва була постійно, починаючи від ранку, коли ми прокидалися від криків: “Подъем, хохлы!” Ми вставали: “Господи, допоможи!” І читали “Отче наш”, “Богородиця Діво”, “Царю Небесний”. Олександр згадував псалтир, псалми. Ми молилися за наших воїнів, за своє звільнення, за перемогу України.

    Ми ж попали в полон найперші, майже відразу. І ми були відірвані від інформації, не знали, що робиться в Україні. Що з нашими сім’ями? Чи атакують Одесу, чи наступають на Київ? Що з Маріуполем? Уже потім, коли ми потрапили в наметовий табір – концтабір насправді, то ми вже отримували хоч якусь інформацію. Ми знали, що Маріуполь бомблять, що з лиця землі практично стерто Ізюм, бо з нами також був полонений з тероборони.

     

    Росіяни дозволяли нам трохи слухати радіо. Але коли пішли новини про те, що наші влучили в крейсер “Москва”… Ясно, що ми дуже зраділи, зразу почалося “Батько наш Бандера!” (отець Василь співає. – LB.ua) і “Слава Україні!”. Росіяни страшно розізлилися – і радіо в нас більше не було.

     

    Розкажіть, будь ласка, як ви потрапили із Севастополя в той наметовий табір. 

    Одного дня нас повантажили в автобуси і відправили в якесь військово-морське училище, де утримували і наших прикордонників, і військовослужбовців з 35-ї бригади, і “сапфірівців”. Ми дуже зраділи, коли їх усіх побачили. І хлопці з 35-ї дуже зраділи, що тепер з ними їхній капелан.

    Знаєте, ми коли побачили наших хлопців живих, почали один одному махати руками, то тоді вже нас якось трохи відпустило. Можна сказати, свою місію знайти прикордонників-героїв ми виконали. Навіть краще, ніж сподівалися – ми знайшли їх живими.

    Але нас розмістили окремо, не було можливості спілкування. Близько 3-4 годин тривало очікування, потім нас посадили в автобуси і повезли в Сімферополь на аеродром. Там повантажили на літак Іл-76. Загалом нас, полонених, було близько 200 людей на тому борту. Приблизно за 4,5 години ми приземлилися на якомусь військовому аеродромі. А вже з нього нас 3-4 години везли в той табір, де були намети, собаки і удари по голові: “Голову вниз! Руки за спину!”

     

    Найгірше, що був мороз 22 градуси. А ми ж з Одеси, де було тепленько. На хлопцях ні бушлатів не було, нічого. Хтось у формі, хтось лише наполовину вдягнений, хтось узагалі в капцях. І цей мороз – це було жахіття. Собаки, крики, автомати, пересмикування затвора… Страшно.

     

    Нас поставили на коліна, і все це тривало 2-3 години. Багато хто падав, люди непритомніли. Когось прикладом глушили. Загалом це все нагадувало старі радянські фільми про німецькі концтабори. Я думав, що ніби попав на машині часу в ті роки.

    Після допиту кожному присвоїли номер і сказали, що в нас більше ні імен, ні прізвищ, а тільки номер. І відправили в намети. У наметі в нас було десь 22 людини. Там поставили на коліна, дивитися тільки вниз. Так ми простояли до ранку – нас стеріг російський військовослужбовець у балаклаві, з направленим на нас автоматом. Лише зранку дали можливість хоча б увімкнути буржуйку і попити води.

    І знову допити, допити, допити, допити. Знову те саме: чи працюєте зі службами, де воювали, скільки людей убили?

    І що було потім? 

    Нас привезли до СІЗО №2 міста Старий Оскол, Бєлгородська область. Я там устиг побувати всюди: і у звичайній камері, і в карцері, і в ямі. Яма – це підвальне приміщення. Роздягли повністю і кинули туди на троє діб. Було дуже холодно. Троє діб без сну і харчування.

    У якийсь момент я думав, що допити вже нарешті завершилися, що нібито всі вже все зрозуміли – що я священник, з нами доктор, у нас була рятувальна місія. Але тут слідчий зайшов до мене у фейсбук і побачив у мене фото з генералами нашими. А я ж волонтерив раніше, то в мене дійсно були такі фото. І була навіть фотографія з параду, де я поруч з міністром оборони. І – вишенька на тортик – фотографія з Ярошем!

    м. Старий Оскол, Белгородського району, Росія. СІЗО 2.

    Оце-то так!

    Тож Ярошу привіт. І от коли росіяни побачили ці фото – почалося нове коло допитів і всі ці карцери. “Нєт, етот поп должен что-то знать”. Чесно, я вже інколи думав, що вже все. Покаявся в усіх своїх гріхах, попрощався з Україною, з усім своїм життя. “Чекай, Господи, скоро я прийду”.

    Але Господь вирішив, що ще зарано. Сказав: “Іди працюй, бо Україна ще не вільна. А як буде вільна – тоді вже можна до мене”.

    Ви провели в полоні два місяці.

    68 днів.

    Це так довго. Що вам допомагало триматися в полоні стільки часу?

    Віра. “Хто витерпить до кінця – спасеться” (Євангеліє від Матвія. – LB.ua). Це те, що я зараз хотів би сказати всій Україні: треба винести цей тягар, перетерпіти і перемогти, бо з нами Бог. А коли з нами Бог, то хто проти нас?

     

    У Біблії написано, що зброя для того, щоб оберігати. Хто нападе на сусіда – той переступив закон. А хто переступив закон – є проклятий перед Богом. Тож Російська Федерація є проклята перед Богом. І буде за це покарана.

     

    Убивати – великий гріх. Прийти в чужу країну для того, щоб убити цілий народ – це гріх на цілі покоління. Це кров, яка не змиється сотні років.

    Як ви думаєте, чому вони це роблять?

    У більшості випадків вони упевнені в тому, що вони – миротворці. Упевнені, що вони нас визволяють від укробандерівців, неофашистів і ще від когось, я навіть слів таких не знаю. Я їм кажу: кого і від кого ви рятуєте? Українців від українців? То це називається геноцид.

    Ви їм це казали?

    Звісно. Їм треба це казати. Казати, що вони вбивці.

    Була ще кімната для допитів, де таке вже не проходило. Бо там зразу ставили на розтяжку, руки заламували, били шокером. Вони досягли довершеності в справі допитів. Я ж кажу, мені здавалося, що я перенісся в якесь старе кіно, в далеке минуле, де є Сталін і Берія. Це все було як страшний сон.

    І росіяни живуть у тому минулому?

    Ви знаєте, мені спочатку їх було жаль. Я казав своїм: ми рано чи пізно війну виграємо, і з цього СІЗО всі підемо. А росіяни в цьому СІЗО залишаться і будуть далі страждати. Бо це таке їхнє життя.

    Тому спочатку було їх шкода. А потім як я зрозумів, що вони майже всі підтримують політику Путіна, то подумав, що цей народ заслуговує на те, що має. У них навіть не було масових протестів проти того, що Росія напала на Україну. Бездіяльність – це теж гріх.

    Фото: EPA/UPG

    Ви повернулися в Одесу у травні. Як вам узагалі було повертатися? 

    Скажу так. У полон я пішов з однієї України, а з полону повернувся в зовсім іншу. Я повернувся в країну, де брат за брата готовий на все, де всі стоять горою за Україну. Це така країна, про яку я мріяв 20 років. І синьо-жовтий прапор зараз усюди не тому, що так модно, а від серця. І вишиванки вже вишиті кров’ю.

     

    Я гордий за наших захисників. Я радію за Україну, що ми стали нацією. Шкода, Господи Боже, що ми платимо таку високу ціну за нашу свободу. Царство Небесне тим, кого вже немає.

     

    Мені приємно за світ, що світ нарешті почув Україну. Вісім років слухали, а почули тільки зараз. Дякую за їхню допомогу, за їхню підтримку. Перемога, тільки перемога, бо, повторюся, з нами Господь.

    Одеса змінилася за цей час?

    Одеса зовсім інакша стала. Я бачу зараз синьо-жовту Одесу. Не маю на увазі, що вона розмальована зовні, фасадно. Ні, вона внутрішньо синьо-жовта.

     

    Багато одеситів переходять на українську. Буває так, що починають спілкування українською, а потім перепрошують, що дуже багато русизмів. Так от, хочу сказати: люди, які зараз переходять на українську з російської, ви не смішні. Ви ідеальні. Ви просто красавці.

    Фото: EPA/UPG

    Багато людей зараз ходить до храму? Більше, ніж до війни? Чи менше?

    Я не скажу, більше чи менше. Але якщо колись приходили тому, що так потрібно, то зараз приходять тому, що є потреба. Зараз зовсім інша молитва, зовсім інший прихід. Люди моляться за перемогу, за мир, за «Азов», за ЗСУ, за тероборону, за воїнів. Ми стаємо чистіші в молитві, ми стаємо в цій молитві ближчі до Бога. А коли ми стаємо ближчі до Бога, то Бог стає ближчим до нас.

    Коли я повернувся з полону і побачив свою парафію, в мене текли сльози. Від великої радості. Я бачив, як люди моляться, за кого вони моляться. Я дякую Богові за те, що Він послав мені таку парафію, таких друзів, товаришів, які не опускали рук і робили все для того, щоб витягти нас із полону. Низький уклін команді Ірини Верещук за їхню працю. Низький уклін усім українцям за те, що ви робите. Я вас усіх люблю.

    Зараз чимало парафій переходять до ПЦУ, але процес цей повільніший, ніж можна було б очікувати. Як ви думаєте, чому?

    Це дуже складний процес. Який зараз прискорений війною. На жаль, саме війною.

    Народ має дозріти до того, щоб стати єдиним. Бо коли народ розділений – з ним дуже легко справитися. Коли народ цілий, то він сильний перед Богом і перед людьми. Сподіваюся, що люди скоро це зрозуміють.

     

    Насильно ж не будеш любим, правда? Ніхто не має переходити в ПЦУ через те, що він “повинен”. Усе має бути від серця, тоді це дійсно від Бога і це любов. А лицемірство ні в якій церкві не потрібне.

    Фото: ПЦУ

    Що ви плануєте робити далі? 

    Планів дуже багато. Я бачу, що є багато проблем з реабілітацією наших військовополонених. І тут є багато роботи саме для церкви. Так само, як ми маємо долучатися до роботи із сім’ями наших солдатів, які зараз на передовій, і з переселенцями, і з родинами загиблих.

    Великий прошарок людей зараз потребує допомоги і підтримки. І це повинна взяти на себе церква, бо держава взяла на себе забезпечення роботи війська, захист нашої держави. Дуже сподіваюся, що буду зараз займатися цією роботою.

    Вам, можливо, і самому потрібна допомога і підтримка? Ви ж тільки повернулися з полону. 

    Коли ти з Богом, все набагато простіше і легше. Бо ти розумієш, що ти потрібен – Богові, людям, Україні. Часу на те, щоб опускати руки, немає. Зараз потрібно згуртуватися і перемогти, а лікуватися будемо потім.

    Наостанок поставлю питання, над яким багато думаю. Спілкуючись з військовими, я спостерігаю, що вони мають абсолютно нереальне професійне ставлення до смерті. Ніби це частина роботи. Ви стикалися з таким?

    Не знаю. Це проти природи, коли людина не боїться смерті. Страх повинен бути – і в цивільного, і у військового. Але якщо піддаватися страху, він тебе зламає. Перебороти страх – означає отримати вічність. У Бога немає мертвих, у Бога всі живі. А той, хто положив життя своє за братів, уже має Царство Небесне. Низький уклін і повага нашим солдатам, нашим воїнам. Нехай Господь їх береже, нехай посилає Ангела-охоронця, щоб Матінка Божа покривала своїм омофором їх і всю нашу Україну.

    Джерело: Лівий берег.

    Найсвіжіше

    Популярне