Понеділок, 18 Липня, 2022
Бiльше

    “На відміну від росіян ми не приховуємо поховання наших загиблих героїв”,- священник ПЦУ, капелан з Дніпра

    Отець Дмитро Поворотний — священник Православної церкви України, військовий капелан, волонтер. 2014 року, коли розпочалася війна на Донбасі, він прийшов до військкомату з проханням призвати його до армії. Однак йому відмовили — служителів церкви до війська не беруть. Тоді отець став військовим капеланом в кількох добровольчих підрозділах. Зокрема, 2014 року він забирав тіла розстріляних бойовиками українських солдатів з окупованих територій, брав участь у похованні українських воїнів.

    Про те, як ставиться до замовчування втрат України у війні з Росією, як зараз забирають тіла загиблих воїнів, щоб поховати їх на батьківщині, та про те, як створювалася Алея пам’яті Героїв у Дніпрі, — він розповів в інтерв’ю Суспільному Дніпро.

    Скільки військових Дніпропетровщина втратила у війні

    На початок нового витка відкритої агресії Росії проти України втрати області були десь 640-650 людей. Бачачи ту кількість поховань, які відбуваються тут, в Дніпрі, Дніпропетровській області, я так думаю, що близько 700 наших земляків з області. За оці вісім років, повторюю. Статистики, на жаль, немає, але я впевнений, що ми будемо знати це все. Зараз не сховаєш це, це не 2014 рік.

    Серед загиблих є тимчасово невідомі захисники й захисниці. Ховають їх у Дніпрі, на Краснопільському цвинтарі. Це якщо родичі не проти, щоб вони були поховані саме на військовій ділянці, там, де військові поховані. Хтось з родичів хоче поховати на якихось цвинтарях своїх, поруч зі своїми рідними. По багатьох цвинтарях Дніпра, Дніпропетровщини якщо поїхати, то бачиш – майорять прапори. Це точно хтось із військових, хто загинув у цій війні.

    На відміну від росіян ми не приховуємо поховання наших загиблих героїв, які відбуваються щоденно.

    Як зараз забирають тіла загиблих воїнів, аби поховати на батьківщині
    Це відбувається складно, тому що війна змінилася, відповідно змінилася комунікація між протиборчими сторонами. 2015-му році – тоді власне заступник командира батальйону сепаратистів “Восток” сам вийшов на рідних, сам подзвонив рідним і сказав: “Приїжджайте, забирайте тіла”. І я уже, дізнавшись, що є контакт його, з дозволу командування вступив з ним в перемовини для того, щоб забрати тіла.

    Зараз, особливо на першому етапі війни, коли майже з усіх сторін, з півночі, зі сходу і з півдня ворог вдерся на територію України, коли була дуже слабка комунікація і не зрозуміло було, з ким домовлятися про загиблих, то багато загиблих залишилися на тимчасово окупованих територіях. І досі ті райони є тимчасово окупованими, і дуже важко знайти там контактних осіб.

    Були, приміром, контакти тих наших українців, які залишилися там. То я одразу пропонував, щоб вони ховали на тих територіях і ставили у гуглі мітку й відправляли рідним.

    Інша проблема була ще в тому, що не можна було поховати військового, який був у нас в морзі чи військова частина його з поля боя вивезла, на його батьківщині, якщо ця територія окупована. І тоді також було ухвалене рішення — ховати на території України, вільній Україні. І в тому числі на Краснопільському цвинтарі є багато захисників і захисниць, які самі походять з тимчасово окупованих територій і немає можливості поховати їх на батьківщині.

    У мене буквально на початку березня місяця такий досвід був. До мене звернулась дружина військового, який загинув в перші дні війни, аби переправити його й поховати на кордоні з Херсонською областю. Якраз ці території були окуповані. То я її якраз переконав, що цього не потрібно робити, не ставити під ризик ні себе, ні тих людей які відгукуються допомогти. І це також реалії сучасної війни.

    Як би це жорстко не звучало, можливо, це хтось не прийме одразу, що я скажу, але це правда: на жаль наше суспільство усвідомлювало цю війну впродовж цих восьми років якраз через втрати, через гибель військових.

    Думка капелана про оприлюднення втрат українських військ

    Я ніколи не був при владі, не має в мене такої відповідальності, щоб я міг сказати, правильно це чи неправильно. Я розумію, що військовий час, є певна інформація, яка не має бути відкритою, саме тому, можливо, силові структури, наше керівництво не називало справжні цифри втрат.

    Але, з іншого боку, я розумію, що не можна це приховувати, тому що ми живемо у ХХІ столітті і не в Росії ми живемо, а в Україні. Навпаки, я вважаю, що треба говорити правду. Треба говорити, розповідати суспільству правду, яка б вона не була, жорстка. Казати, щоб люди знали.

    Українці насправді – розумні люди, і вони зроблять висновки з того що відбувається, і приймуть цю інформацію, якщо вона правдива. Я на своєму рівні завжди говорив те, що я знаю, те що, я бачив – і стосовно втрат, і стосовно поховань, і журналістам, і не тільки українським, а й закордонним. За кордоном мають розуміти ту велику ціну, яку Україна платить за свою незалежність.

    Алея пам’яті Героїв Дніпропетровщини, які загинули у російсько-українській війні, розпочалася з гранітної брили великої, на якій зараз хрест, і з бруківки з Майдану. Тобто вона починалася як Алея небесної сотні. Потім вже в 2015 році, коли Дніпропетровщина зазнавала втрат, виникла така ідея.

    Перші плити – це були якраз загиблі в Іл-76 десантники з 25-ої аеромобільної бригади і перші загиблі з мого підрозділу, з 20-го батальйону територіальної оборони. У червні 2015 ми поклали перші три плити, а потім впродовж цих років встановили 20 плит з різних підрозділів. Це і 93-тя бригада, і 17-та танкова бригада, добровольчі підрозділи “Правий сектор”, 43-ій батальйон територіальної оборони, 42-ий “Кривбас”.

    Для Дніпра це місце вже стало знаковим, але воно буде ще більш знаковим після нашої перемоги. І я впевнений, що це місце буде місцем не суму з безвихіддю, а місцем суму з надією.

    Завдяки цим хлопцям ми продовжуємо життя, і ми втілимо всі ті мрії, – і наші мрії, і їхні мрії про Україну. І це буде запорукою того, що ми не повернемось до того становища, в якому Україна була до цієї війни, — якоюсь територією, яку ніхто не знав у світі.

    Думаю, що будуть використовувати у хорошому сенсі цей простір – і для якихось, можливо, мистецьких речей, щоб вшановувати пам’ять. Нам потрібно завжди пам’ятати про героїв, дивитися в їхні обличчя, звіряти свою совість, – чи гідні ми тих жертв, які вони принесли за для нас з вами.

    Найсвіжіше

    Популярне