Понеділок, 18 Липня, 2022
Бiльше

    «Мій дім – це моя Церква та Україна», – Владика Сергій Горобцов

    Митрополит Донецький і Маріупольський ПЦУ Сергій (Горобцов) майже дивом виїхав з окупованого Маріуполя, частково втратив там слух через обстріли. Це вже вдруге, коли владиці Сергію доводиться починати життя з чистого аркуша. У 2014 році через війну він був змушений переїхати з Донецька до Маріуполя. Тепер, з Маріуполя до Дніпра. Але й на новому місці, Митрополит не опускає рук, продовжує служіння, працює у волонтерському хабі. Владика Сергій наголошує: «Мій дім – це Україна. Тому не вважаю, що мого дому немає». Ми поговорили з Митрополитом про те, як це  – починати життя наново,  де брати сили і духовну стійкість в умовах війни та чи потрібно пробачати ворогам, коли вони чинять злочини проти людяності. Про це та більше – читайте.

    -Розкажіть про свій досвід перебування у Маріуполі. Що давало сили вистояти, попри всі труднощі в окупованому місті?

    -Я виїхав з Маріуполя після 9 березня, коли він ще не був повністю окупований.  Але бачив і відчував на собі бомбардування, обстріли, бачив поранених та тіла вбитих росіянами людей. Спільно зі священиками нашої єпархії та волонтерами ми надавали допомогу людям: годували, лікували, підтримували духовно.

    Священик Кафедрального собору  отець Уар Перетятько  продовжував довгий час годувати людей, вже після того, як у Маріуполі майже не залишилося нікого з нашої єпархії. Він останній, хто з моїх священиків залишив місто.

    Наші військові попередили мене, що за мною та священиками полюють ворожі ДРГ, саме тому ще у перший тиждень повномасштабного вторгнення, я благословив усім виїхати з Маріуполя.

    Мене тримало багато що в цьому місті. Відповідальність за людей, за нашу єпархію. І хоч постраждав найменше з багатьох маріупольців, сили мені давали віра в Бога, любов до донецького краю, до своєї справи.

    Як реалізувати формулу “любити ворогів”, коли вони нищать твій дім?

    -Ворогів можна прощати, якщо вони розкаялась і змінили своє життя. Якщо вони визнали свої провини і намагаються виправити помилки. Чи можна любити ворогів? Напевне, але багато залежить від того, що цей ворог накоїв. Полюбити і простити вбивцю дитини – хто на це здатний? Навіть Євангеліє говорить, що кожне зло має бути покаране. Бо непокаране зло завжди повертається.

    Ми давно переступили межу відносно “не убий”. Вбили і продовжують вбивати нас – мирних мешканців, військовослужбовців, які захищають кордони своєї країни, дітей, жінок, людей з інвалідністю, людей похилого віку.

    Якби ми прийшли в Москву і вбивали б, це одне. Але напали на нас, змусили нас захищатися. Тому  ми знищуємо тих, хто ґвалтує, вбиває, руйнує, а в цьому гріха немає.

    -Як починати життя з нуля, знаючи, що твого дому нема?

    Ми всі тимчасові на цій землі. Мій дім там, де моя родина, друзі, паства. Мій дім – моя Церква. І це не тільки стіни соборів, монастирів – це наш волонтерський гуманітарний хаб в Дніпрі, це наш зруйнований Маріуполь. Мій дім – Україна. Тому я не вважаю, що мого дому немає.

    Митрополит Сергій з волонтерами у Дніпрі

    Одного разу, у 2014 році я вже починав з чистого аркуша. У мене відібрали дім, єпархію, храми в Донецьку ті самі люди, які це зробили у лютому 2022 року. Але вони не розуміють, що відібрати найцінніше – моїх друзів, церковну родину, мою Україну вони ніколи не зможуть. Тому де б ви не були, будьте зі своїми людьми, з Богом в серці і з вірою, що ваш дім завжди з вами.

    -Багатьох переслідує почуття ненависті. Як це викорінити?

    Тут я би розділив поняття. Є ненависть а є гнів. Христос теж гнівався в храмі з торговцями і проявив праведний гнів, коли вигнав їх з дому Батька свого. Бо неможливо терпіти несправедливість, наругу та знущання.

    Якщо людина чекає помсти, варто замислитися чи це від лукавого, чи праведний гнів. Що нас спонукає гніватися, чому ми починаємо ненавидіти? Варто розуміти, що праведний гнів тільки робить сміливішою людину, бо вона розуміє що нею керує, чого хоче досягти. А от ненависть завжди руйнує в людині особистість. Хоча, мабуть, і особистості немає там, де зароджується ненависть.

    Українці  мають лишатися вище вбивць. Не пускати в себе оту нищівну ненависть. А гніватися і гнати поганців, як Христос з храму торгашів.

    Можна надіятися на справедливий суд. Але судді не завжди чесні і вирок може бути не на боці правди. Тоді залишається чекати вищого суду Божого. І тут точно усе станеться по- правді.

    Краще ненависть перемістити в русло допомоги українським військовим, вимушеним переселенцям, дітям, знедоленим. Це наблизить нашу перемогу, збереже душу цілою та буде приємно Господу.

    У багатьох куточках України міська влада забороняє діяльність Московського Патріархату. На Ваш погляд, що потрібно, аби колишні парафіяни МП свідомо перейшли у ПЦУ? Чи примус працює в цьому контексті? Чи їм потрібно щось переосмислити?

    -Моя особиста думка – варто ухвалити  закон про зняття з реєстрації конфесії, центр прийняття рішень якої  знаходиться в країні агресора. Адже мп в Україні -це 5 колона. Вони ідеологи руського міра. Саме з російської церкви пішло це поняття. Їхнє вище духовне керівництво, архієреї та священнослужителі стали проповідниками злості, ненависті до всього українського, знищення духовних та культурних цінностей.

    Російський патріарх бачить якусь особливу «духовність» у східного слов’янства, хоча за рівнем алкоголізму, абортів, розлучень та покинутих батьками дітей-сиріт росія займає одне з провідних – в гіршому розумінні – позицій, порівняно з країнами Заходу.

    Вони постійно ведуть пропагандистську роботу з прихожанами, налаштовують їх на ненависть до українців та якусь особливу місію росіян.

    Ми маємо проводити антипропаганду. Маємо бути впевненими у своїй правоті і вістоювати правду. І почати можна було б з повернення духовних та архітектурних пам’яток, нашої автентичної спадщини. Потрібно юридично оформити Почаївську, Києво-Печерську та Святогірську лаври, як пам’ятки архітектури, які належать дійсно українській Церкві – ПЦУ.

    І ми там будемо молитися за українську армію, народ України, нашого законного Предстоятеля Митрополита Епіфанія, продовжувати славні традиції наших предків – примножувати духовну та матеріальну культуру України.

    Я не є сторонником силового переконання людей чи повернення святинь. Та впевнений, що без тиску, без вольових рішень ми нічого не досягнемо.  Проте, усе має відбуватися в правовому полі. І тоді священики самі почнуть переходити до ПЦУ. Більшість з них (у тому числі і архієреї) боягузи. Дехто відверто служить у ФСБ, хтось переконаний ідеолог “руського міра”, але більшість таки бояться втратити храми, паству та покровительство вищого керівництва церкви.

    Звісно, є ті, хто перейшли до Православної Церкви України – це чесні, інтелігентні, розумні священнослужителі. І вони ухвалювали рішення по совісті, спільно з громадою. А от кому будуть потрібні єпископи без храмів і прихожан?

    Думаю, що за рік-два багато хто з пастви та священиків самі почнуть масово переходити до ПЦУ, коли пройде момент очищення та переосмислення.

    -За цей час  війни, яке у Вас було найглибше, найяскравіше духовне пережиття? Можливо Ви по-новому відкрили для себе якісь грані духовності?

    -Якогось одного моменту не було. Щодня під час обстрілів та бомбардувань, я відчував, як відлік часу  йшов на хвилини. Тому кожен день був чудом, де б я не засинав – в підвалі, в ліжку чи в машині. Зійшло сонце, я його побачив – чудо.

    Після контузії, я втратив слух. Було дуже страшно, що як архієрей не зможу виконувати свої обов’язки, чути спів і співати, виголошувати проповіді. Елементарно, чути які співають пташки. Я вдячний,  що Господь повернув мені слух, що поступово я почав чути, розрізняти звуки.

    Головне диво, що ми вижили, що у нас  є колектив, є наша єпархія яку я дуже люблю, хоча ми і далеко від рідного міста, але ми зібралися разом, щоб допомагати людям – і в цьому є теж велике Господнє чудо.

    -Як втримати духовний баланс, щоб не програти ворогові? Поради, як тримати себе у тонусі?

    Для себе особисто і кожному, хто приходить за підтримкою або порадою, я рекомендую молитву. Це дієвий і головне цілющий спосіб утримати гармонію, бути в мирі з собою та світом. Бо тільки спілкування з Богом, щирі слова молитви – ті ліки, які перш за все не дають загинути душі. А далі вже робота над собою та сила духу. Критично ставлюся до багатьох речей, постійно перевіряю інформацію в різних джерелах, читаю, слухаю, аналізую. Це допомагає розвивати критичне мислення та не “вестися” на різного роду пропаганду.

    З морозивом для волонтерів та біженців

    Ну і звісно ж постійна допомога ЗСУ. Саме завдяки хлопцям та дівчатам, які зараз на передовій в окопах виборюють нашу свободу, ми мріємо повернутися додому. Не просто мріємо, ми переконані в цьому. І щоб їм легше було воювати, щоб вони відчували нашу підтримку та любов, ми намагаємося максимально їх забезпечувати усім необхідним. І тут ми це робимо не стільки як духовні лідери, а радше, як громадяни України. Адже це поістині вітчизняна війна. І для нашої спільної перемоги мають об’єднатися усі громадяни.

    Бо кожен з нас хоче жити у вільній, незалежній, красивій, заможній, європейській країні під синьо-жовтим прапором з назвою Україна.

    Питання підготували: Юліана Лавриш, Бабенко Оксана  Записала: Наталія Гейман. Світлини із фб-сторінки Митрополита Сергія

    Найсвіжіше

    Популярне