Понеділок, 27 Червня, 2022
Бiльше

    «Собор» УПЦ дав вказівки, як зберегти Московський патріархат в Україні? – професор Петро Карлюк

    Автор: професор Петро Карлюк / Джерело: РІСУ

    Зараз у непростій ситуації опинилася т. зв. Українська Православна Церква (УПЦ) – насправді філія Російської православної церкви. Не треба говорити, що ця релігійна структура з часу свого створення в 1990 р. йшла у фарватері Московського патріархату. Хоча іноді й виникали неузгодження, її прагнення усамостійнитися – в більшій чи меншій мірі.

    Найбільш яскравим виявом усамостійнення став собор цієї Церкви, проведений 1-3 листопада 1991 р. Тоді її духовенство на чолі з Київським митрополитом Філаретом (Денисенком) звернулося до Московського патріархату, щоб УПЦ надали автокефалію. Відомо, чим це закінчилося. Керівництво РПЦ позбавило Філарета єрархічного становища, у мас-медіа почалася кампанія його компрометації, зрештою був проведений нелегітимний Харківський собор 27-28 травня 1992 р., який все повернув «на круги своя» й заочно обрав на місце глави УПЦ Володимира (Сабодана). Останній, попри те, що був поставлений Московським патріархатом, все ж іноді дозволяв собі гратися в «усамостійнення». Адже потрібно було показати «самостійність» цієї організації для своїх прихожан. Однак Володимир (Сабодан) за рамки не виходив. Зрештою, за ним уважно спостерігали куратори з Москви. Й, коли треба, ставили на місце – особливо це було помітно в останні роки його життя.

    Після обрання митрополитом Київським й, відповідно, предстоятелем УПЦ Онуфрія (Березовського) в 2014 р., здавалося, в Москві могли спати спокійно. Цей єрарх постійно демонстрував свою проросійську позицію, став вірним провідником ідей «русского міра» в Україні. Почалася зачистка проукраїнськи налаштованих священиків. Деякі з них, наприклад, Віктор Бедь змушені були попрощатися з УПЦ.

    До того ж після російської агресії, яка розпочалася на теренах України ще в 2014 р., ця релігійна організація підтримувала сепаратистів і в Криму, і на Донбасі. Траплялося, що її священнослужителі відмовлялися відспівувати загиблих українських воїнів, вшановувати їх. У багатьох в пам’яті закарбувався епізод, коли у Верховній Раді, де також були представники різних конфесій, запропонували вшанувати наших полеглих героїв хвилиною мовчання, лише очільник УПЦ МП, митрополит Онуфрій, та єрархи цієї Церкви відмовилися встати. Промовиста демонстрація! Вона чудово показує, на чийому боці ця релігійна організація.

    Фото: УПЦ МП / митрополит УПЦ МП Климент Вечеря і митрополит Сергій і єп. Сільвестр / Собор УПЦ МП

    Однак широкомасштабна агресія, яку розпочала Росія проти України 24 лютого цього року, змусили УПЦ та його главу вдатися до певних маневрів. Керівництво УПЦ й, зокрема, митрополит Онуфрій засудили війну – правда, зробили це вкрай делікатно, не говорячи про росію як агресора. Не засудити цього не могли – бо це могло привести до сильних репутаційних втрат. До того ж в українських мас-медіа почали з’являтися повідомлення, що духовенство УПЦ підтримує війну проти України та позицію путіна, а окремі її представники допомагають окупантам. Навіть була інформація про зберігання зброї та укриття військових злочинців у храмах і монастирях УПЦ. З цим треба було щось робити, рятувати свій імідж. При цьому УПЦ не збиралася поривати з РПЦ й осуджувати московського патріарха Кирила (Гундяєва), який відверто благословив російських військових на війну з Україною. Зокрема, синод УПЦ 28 лютого звернувся до свого реального предстоятеля з такими словами: «Усвідомлюючи особливу духовну відповідальність, звертаємося сьогодні до Святішого патріарха Московського і всієї Русі Кирила. Ваша Святосте! Просимо Вас підсилити молитву за багатостраждальний український народ, сказати Ваше першосвятительське слово щодо припинення братовбивчого кровопролиття на українській землі і закликати керівництво Російської Федерації до негайного припинення бойових дій, що вже погрожують перетворитися на світову війну». Однак чи допомогло це звернення? Кирило й далі робив відповідні мілітарні заяви.

    Все це разом узяте не могло не породити обурення серед віруючих УПЦ й навіть духовенства. Почалися небажані процеси.

    Виявилося, що більшість населення України підтримує ідею якщо не ліквідації, то принаймні докорінних змін у діяльності УПЦ. Зокрема, 8-9 березня 2022 р. соціологічна група «Рейтинг» провела опитування підтримки ідеї розриву зв’язків УПЦ із РПЦ. 63% висловилися «за», не підтримали це лише 10%. Навіть серед віруючих УПЦ позитивно до цієї ідеї ставляться 52%. Не дивно, що в березні на розгляд профільних комітетів Верховної Ради України були подані два проєкти законів, які безпосередньо стосуються діяльності УПЦ в Україні. Це законопроєкт № 7213 від 26.03.2022 р. про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», за яким забороняється діяльність релігійної організації, керівний центр якої знаходиться в державі, що здійснила військову агресію проти України, та законопроєкт № 7204 від 22.03.2022 р. про заборону УПЦ на території України.

    Були також звернення віруючих УПЦ до свого керівництва, щоб воно зважилося піти шляхом автокефалії. Але з боку цього керівництва не було ніякої реакції. Натомість процес ліквідації російського православ’я розпочався «знизу». Зокрема, маємо перехід парафій УПЦ до ПЦУ. Про такі рішення повідомили громади у Львівській, Івано-Франківській, Хмельницькій, Закарпатській, Тернопільській, Рівненській, Волинській, Київській, Черкаській областях тощо. Кількість таких громад становить уже сотні – близько 400. Звісно, це не критична маса. Та все ж вона викликає серйозне занепокоєння керівництва УПЦ.

    Звісно, духовенство й віруючі цієї релігійної організації мусили якось реагувати на таку ситуацію. Зокрема, набула певного поширення практика непоминання в диптиху імені московського патріарха Кирила. Але ця практика аж ніяк не стала повсюдною. Переважно вона поширилася на західноукраїнські області. Місцеве вище духовенство УПЦ тут навіть дало «добро», бо «так вимагали обставини». Наприклад, 3 березня митрополит Тернопільський та Кременецький УПЦ Сергій (Генсіцький) видав розпорядження, за яким передбачалося непоминання патріарха Кирила. Але цікава аргументація в цьому розпорядженні: мовляв, це обумовлено тим, що дехто, користуючись нашою спільною бідою – війною, – штучно (?) нагнітає агресію щодо УПЦ та постійно шукає приводів для ескалації. Загалом же практика «непоминання» реально аж ніяк не означає якогось розриву УПЦ із РПЦ. За великим рахунком, практика «непоминання Кирила» – це така собі церковна піар-акція, щоб деякі священники УПЦ могли сказати своїм віруючим: ми ж щось робимо, ось і Кирила перестали поминати.

    Загалом же «непоминання» Кирила мало що дало для створення позитивного іміджу УПЦ. І ось з’являється звернення деяких священнослужителів цієї Церкви до східних патріархів із пропозицією, щоб вони здійснили церковний суд над московським патріархом Кирилом. Звучить начебто сміливо й радикально! Однак, насправді, воно нічого не вартувало. Тим паче, що УПЦ припинила спілкування з Вселенським Патріархатом. Словом, чергова піар-акція.

    Потім з’явилося ще одне цікаве звернення священників УПЦ до Вселенського Патріарха Варфоломія (і це, попри те, що вони, як уже говорилося, з ним припинили спілкування). Його автори себе не афішували. Там, зокрема, читаємо: «Наше становище ускладнюється ще й тим, що ми поки не знаємо, яким канонічним шляхом нам слід рухатися далі для об’єднання усіх православних в Україні в єдину Помісну Церкву. Ми намагаємося знайти компромісний, можливо, перехідний варіант, прийнятний для усіх, оскільки не всі священнослужителі Української Православної Церкви готові зараз приєднатися до Православної Церкви України. Це відбувається переважно через те, що серед їх парафіян є такі, що не розбираються в тонкощах церковної історії та канонічного права, а деякі ще й надалі перебувають під впливом кремлівської пропаганди, тому відносяться до Православної Церкви України з упередженням». Здавалося, тут все на поверхні. Священники не хочуть переходити до ПЦУ, бо «парафіяни не зрозуміють». Хоча тут питання, а хто ж веде паству, як не духовні особи? То, може, їм нарешті треба пояснити це своїм віруючим? Чи вони чекають, що хтось це зробить замість них. А ці тези про якийсь «перехідний варіант» виглядають загалом дивно.

    Зрештою, керівництво УПЦ зважилося. 27 травня (якраз у 30-у річницю Харківського нелегітимного собору, що по-своєму символічно) воно вирішило провести т. з. зібрання – насправді не передбачене їхнім же статутом — яке перетворилося у собор. Глава цієї релігійної організації Онуфрій запросив до Києва керуючих єпархіями, вікарних архієреїв, а також по одному представнику від єпархіального духовенства, чернецтва та мирян. При цьому запрошення відбувалося якось «підпільно». Лист про проведення зібрання не було опубліковано на офіційних сторінках структури, де Онуфрій вважається керівником. Не були присутні на «соборі» представники з окупованих територій – правда, вони виходили через відеозв’язок. Звісно, нелегітимність «собору» можна списати на обставини воєнного часу. Мовляв, не було можливості проводити його за статутом.

    Але в такому випадку виникає питання, наскільки легітимними є його рішення? І чи не можна буде, коли виникне певна доцільність, відмовитися від нього? Хоча якихось важливих рішень і немає. А що є? Ухвала «собору», яка загалом має декларативний характер. Є, щоправда, заяви про зміни в статуті УПЦ, які начебто передбачають «самостійність» цієї структури. Щоправда, вони й досі не опубліковані. І не відомо, коли їх обнародують. Щодо цих змін виникає чимало питань. Зокрема, чи мав право такий «собор» робити ці зміни. Тобто, знову ж таки, якщо виникне відповідна доцільність, від них можна відхреститися. Мовляв, хоча й зміни прийняті, але ж це зроблене з порушеннями, отже, вони незаконні.

    Таким чином, керівництво УПЦ, провівши «собор», здійснило чергову інформаційну операцію, щоб дезорієнтувати громадськість і своїх віруючих, проголосивши «самостійність і незалежність». Прикро, що деякі українські мас-медіа купилися на це й відразу після закінчення собору опублікували переможні реляції: мовляв, УПЦ «порвала стосунки з Москвою», стала «незалежною». Причому до цієї інформаційної компанії, яка, схоже, мала замовний характер, підключилися деякі спікери від влади, зокрема Олексій Арестович. Прозвучали безпідставні заяви про «фактичну автокефалію» УПЦ.

    Загалом же заяви про «незалежність» УПЦ базувалися, зокрема, на такому рішенні: «Собор ухвалив відповідні доповнення і зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви, що свідчать про повну самостійність і незалежність Української Православної Церкви». Власне, ці зміни й доповнення, як уже говорилося, поки що не оприлюднені. Але такий крок зовсім не свідчить про розрив стосунків УПЦ з Московським патріархатом.

    Фото: УПЦ МП / Антоній (Паканич)

    Про це однозначно сказав голова синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ митрополит Климент (Вечеря). Він, зокрема, заявив, що статус начебто незалежної церкви УПЦ має вже майже 30 років. Й собор просто ще раз підкреслив це. А духовну єдність ця церква й далі підтримує з Російською Православною Церквою (РПЦ) й іншими церквами. Щоправда, від цього єрарха прозвучала й така заява: «Фактично ми… визначили формат нашої церкви як абсолютно автокефальний». Відмова вживати саме цей термін, за його словами, досить легко пояснюється: “Автокефалію не проголошують, автокефалію отримують. Якби ми вчора проголосили автокефалію, це закінчилося б розколом і глобальною кризою в українському православ’ї». Оцініть цю словесну еквілібристику. Ми абсолютно автокефальні, але так себе не іменуємо. Хоча тут нема чому дивуватися. Подібну еквілібристику ми не раз зустрічали в заявах діячів УПЦ. І, ймовірно, не раз ще зустрінемо.

    Своєю чергою, глава синодального відділу щодо взаємин церкви з суспільством та засобами масової інформації Московського патріархату Володимир Легойда заявив, що РПЦ не отримувала від УПЦ ніяких звернень про її незалежність.

    Тобто ні про яку реальну автокефалію й розрив з Москвою УПЦ не йдеться. Не прозвучало ніяких заяв, що глава УПЦ митрополит Онуфрій виходить із синоду РПЦ. Все, за великим рахунком, лишається по-старому. Просто УПЦ вирішило повернутися в плані управління до ситуації, яка існувала з 1990 р., коли їй начебто надавалося право широкого самоуправління грамотою московського патріарха Алексія ІІ. У 2017 р. статут РПЦ це право помітно обмежив. Тепер же широке самоуправління, ймовірно, повернуто. Є інформація, що зі статуту УПЦ були вичищені згадки про РПЦ. Для чого це робиться? Передусім для того, щоб не потрапити під дію закону про заборону діяльності релігійних організацій, духовний центр якої знаходиться на території країни-агресора. … Якщо, звісно, такий закон буде застосований. А якщо не буде? Тоді можна покласти зміни до статуту в шухляду? Й чекати, як розвиватимуться події.

    «Собор» УПЦ нібито прийняв ще кілька «радикальних» заяв. Наприклад, засудив війну в України (хоча в доволі м’якій й загальній формі) і навіть виразив «незгоду з позицією Патріарха Московського і всієї Русі Кирила щодо війни в Україні». Як бачимо, йдеться не про засудження предстоятеля РПЦ, а про лише про незгоду з ним. Не прийняте рішення щодо непоминання патріарха Кирила. Як бачимо, все тут залишається по-старому. Його й далі духовенство УПЦ, принаймні вище, буде поминати.

    Невдовзі після «собору», в неділю, 29 травня, митрополит Онуфрій пом’янув патріарха Кирила. Щоправда, не як свого патріарха – без попереднього формулювання «великого господина и отца нашего», а просто як одного з предстоятелів Церков у диптиху – саме так зазвичай роблять глави помісних Церков. Однак Вселенського Патріарха Варфоломія та ще трьох предстоятелів Церков, які визнали Православну церкву України (ПЦУ), він не пом’янув. Дехто на основі такого кроку вже почав говорити про «реальну автокефалію» УПЦ. Насправді, це не є чіткою ознакою автокефалії. Подібні речі пробував робити Володимир (Сабодан) – щоправда, недовго. Подивимося, наскільки вистачить у Онуфрія «сміливості» такеє чинити.

    Є ще одна «радикальна» заява «собору»: він «мав міркування про відновлення мироваріння в Українській Православній Церкві». Дехто вважає, що варіння мира – це ознака автокефалії. Але знову ж таки це не так. Тривалий час миро варили в Києво-Печерській лаврі, коли Київська митрополія перебувала в складі Константинопольського й Московського патріархатів. Однак це не означало, що тодішня Православна Церква в Україні була автокефальною. Зрештою, зараз деякі автокефальні Церкви не варять миро, а беруть його у Вселенському Патріархаті. Та ніхто не сумнівається в їхній автокефалії. Зрештою, собор УПЦ не сказав, що відновлює мироваріння, а лише «мав міркування». А міркувати можна довго. Та і які будуть його наслідки?

    Як бачимо, питання автокефалії «собор» не вирішив, зв’язків із РПЦ не порвав. То для чого було затівати все це?

    Тут є кілька причин. Одна з них уже називалася: не допустити ліквідації УПЦ, якщо Верховна Рада прийме закон про припинення діяльності релігійних організацій, центри яких діють на території країни-агресора. Не здивуюся, що саме тоді вигулькнуть зміни до статуту, які приймалися на «соборі».

    Однак зараз основне завдання – зберегти УПЦ й не допустити переходу своїх парафій до справді автокефальної ПЦУ.

    Саме цьому питанню (і це показово!) у постанові «собору» приділено найбільше уваги. Там читаємо:

    «Усвідомлюючи особливу відповідальність перед Богом, Собор висловлює глибокий жаль у зв’язку з відсутністю єдності в українському Православ’ї. Існування розколу Собор сприймає як глибоку болючу рану на церковному тілі. Особливо прикро від того, що останні дії Константинопольського Патріарха в Україні, наслідком яких стало утворення «Православної Церкви України», лише поглибили непорозуміння та привели до фізичного протистояння. Але навіть у таких кризових обставинах Собор не втрачає сподівання на відновлення діалогу. Для того, щоб діалог відбувся, представникам ПЦУ необхідно:

    • припинити силові захоплення храмів та примусові переводи парафій Української Православної Церкви.
    • усвідомити, що їхній канонічний статус, як він зафіксований у «Статуті Православної Церкви України», є фактично неавтокефальним і значно поступається свободам і можливостям у реалізації церковної діяльності, які передбачені Статутом про управління Української Православної Церкви.
    • вирішити питання канонічності ієрархії ПЦУ, адже для Української Православної Церкви, як і для більшості Помісних Православних Церков, є цілком очевидним, що для визнання канонічності ієрархії ПЦУ необхідне відновлення апостольської спадкоємності її єпископів».

    Маємо чергову словесну еквілібристику від УПЦ. Релігійна організація, яка є лише філією церкви країни-агресора (церкви, до речі, що немає томоса на автокефалію), заявляє, що Церква, ПЦУ, яка має такий томос, є неавтокефальною, неканонічною, при цьому грубо ображаючи її. Навіть назва ПЦУ береться в лапки! Й при цьому говориться про якийсь «діалог» з ПЦУ.

    «Собор» дав своїм священикам непогану «методичку» у вигляді ухвали. Спираючись на неї, наші «автокефальні» московські батюшки, будуть не лише розповідати про «неканонічність» і «неавтокефальність» ПЦУ (вони і так це роблять), а ще й будуть говорити про свою «самостійність», «незалежність» від Москви. При цьому розповідатимуть, що вони мають більше «самостійності», ніж якась там ПЦУ. Бо вони й миро своє збираються варити, й навіть парафії в діаспорі організовувати (є й такий пункт в ухвалі «собору»). А справді, чого б такі й не організувати. Адже стільки українських біженців опинилися за кордоном. Чому б цим не скористатися.

    Словом, життя триває. Й точиться війна… за самозбереження Московського патріархату в Україні.

    Онуфрій / фото: УПЦ МП

    Найсвіжіше

    Популярне