Понеділок, 27 Червня, 2022
Бiльше

    Помер першоієрарх РПЦЗ митрополит Іларіон (Капрал). Церква, яку у 2007 році поглинула РПЦ знову на роздоріжжі

    Напередодні святкування 15-річчя приєднання до Московського патріархату Російської зарубіжної церкви у Нью-Йорку помер першоієрарх митрополит Іларіон (Капрал).

    Журналіст Олександр Солдатов, який пише на релігійні теми, пояснює, що означає ця смерть для подальшої долі РПЦЗ, передає Нова Газета. Європа.

    Православна традиція вирізняється підвищеною, якщо не сказати — надмірною, — чуйністю до «знамень часу», які виглядають як прості календарні збіги. Рівно 15 років тому, 17 травня 2007 року, у храмі Христа Спасителя (ХХС) у Москві під егідою Володимира Путіна патріарх Олексій II та першоієрарх Російської православної церкви закордоном (РПЦЗ) митрополит Лавр (Шкурла) підписали так званий «Акт про канонічне спілкування». Він ознаменував собою фактичну капітуляцію частини російської церковної еміграції, яка протягом усього післяреволюційного часу намагалася запропонувати православним віруючим Росії інший, вільний шлях церковного розвитку, ніж той, яким стала в 1927 року «червона» Московська патріархія. Як пояснив, виступаючи з амвону ХХС, сам Путін, підписанням «Акту», поставлено крапку в історії Громадянської війни: білі та червоні «примирилися» на своєму останньому — духовному — фронті.

    Саме Путін виступив промоутером процесу «возз’єднання», несподівано відвідавши 2003 року будівлю Синоду РПЦЗ у Нью-Йорку. Його найближчим радником у тій делікатній «спецоперації», що розтяглася на 4 роки, виступив о. Тихон (Шевкунов) – тоді луб’янський архімандрит, а нині Псковський митрополит та можливий кандидат у патріархи. Але не вся РПЦЗ дійшла до підписання «Акту» 17 травня 2007 року. Непримиренні та незадоволені відокремлювалися від неї протягом усієї «спецоперації», і в сучасному світі налічується щонайменше 17 церковних юрисдикцій, які переймаються історичною РПЦЗ і не прийняли «Акт». Загальна кількість їхніх парафій — кілька сотень, що, мабуть, навіть перевищує кількість парафій тієї «офіційної» РПЦЗ, яка підкорилася путінській Москві. Але роспропаганда намагається їх не помічати, презирливо називаючи «розкольниками», натомість із помпою зібралася відзначати круглу дату «закінчення Громадянської війни».

    Відхід митрополита Іларіона у інший світ 16 травня «зірвав свято».

    15 років тому Іларіон, етнічний українець, був архієпископом Австралійським та Ново-Зеландським, а промосковською частиною РПЦЗ керував митрополит Лавр (Шкурла), етнічний русин.

    Згідно з офіційною біографією, Ігор Олексійович Капрал народився на Різдвяний святвечір 1948 року в містечку Спіріт-Рівер у канадській провінції Альберта. Ті місця були майже всі населені українськими емігрантами, які втекли ще в роки Першої світової війни та польської окупації, і родина Капралів не була винятком. Батьки майбутнього митрополита походили з Турійського району Волинської області, який згодом став одним із центрів партизанської війни УПА.

    Коли Іларіон очолив промосковську частину РПЦЗ у 2008 році, один із найстаріших та найшанованіших кліриків Зарубіжної церкви, які не прийняли «Акту про канонічне спілкування», о. Герман Іванов-Тринадцятий дав таку характеристику його особистості в інтерв’ю порталу Credo.Ru: «Людина безвольна і завжди такою була… У бік Москви він дивився завжди. Він добрий, так, але безхарактерний».

    Згадати якісь яскраві висловлювання чи ініціативи Іларіона дуже не просто — у пам’яті більшості «зарубіжників» він залишиться канцелярським виконавцем, добрим батюшкою, але не ідеологом церкви.

    Ще один гострий епізод відноситься до 2019 року, коли Синод РПЦЗ на чолі з Іларіоном закликав своїх московських колег не хулити пам’ять воїнів РОА генерала Власова — серед пастви РПЦЗ чимало їхніх нащадків, а місця поховання цих воїнів шануються у російському зарубіжжі. Але тоді далі за словесні протести справа не пішла.

    На тлі війни рф в Україні та глобальних потрясінь, відхід першоієрарха застав РПЦЗ у стан турбулентності. Парафії РПЦЗ розділилися на співчуваючих Україні та тих, які намагаються виправдовувати дії російського керівництва.

    Оскільки абсолютна більшість парафій РПЦЗ розташована в демократичних країнах Заходу, зберігати духовно-адміністративний зв’язок із Москвою, що стрімко ізолюється не лише від глобальної економіки, а й від світового православ’я, стає все більш некомфортно та проблематично.

    Частина парафій РПЦЗ відкрито ностальгує за самостійністю, яку вони втратили в 2007 році під безпрецедентним тиском політичного керівництва РФ, що вклав, як в них заведено, не один мільярд у проєкт поглинання моспатріархією РПЦЗ. Інша частина поділяє західне уявлення про церковну респектабельність і мріє про перехід до Вселенського патріархату, що виглядає в сучасних геополітичних умовах набагато адекватніше.

    Нарешті, третина має намір домагатися такого ступеня самостійності всередині єдиної РПЦ, яка зробила б зв’язок із Москвою абсолютно номінальною, суто «історичною».

    Ідея, що просувалась раніше Москвою, прислати в Нью-Йорк «варяга» з Білокам’яної сьогодні навіть не розглядається — на дворі не 2007 рік, і «зарубіжники» його точно не приймуть.

    Найсвіжіше

    Популярне