З початком широкомасштабного вторгнення Росії Українська православна церква (Московського патріархату) опинилася в складному становищі. Глава РПЦ Патріарх Кирило (Гундяєв) у своєму прагненні з ідеологічного обслуговування путінського режиму вдався до відвертої брехні, виправдовуючи агресивну війну. Проте офіційно УПЦ не поспішає розривати свої зв’язки із Москвою, попри те, що сотні священників та тисячі віруючих вже вимагають цього. Що відбувається в УПЦ МП, чи можливий у РПЦвУ новий розкол і чи зможе єпископат всидіти на двох стільцях – з’ясовував «Апостроф».
Баланс порушено
Усі 8 років збройного конфлікту Українська православна церква була під стрілами критики за свій зв’язок із РПЦ.
Що це за зв’язок? Він «зашитий» у самому статуті УПЦ, де з одного боку сказано, що Українська православна церква самостійна та незалежна у своєму управлінні та устрої, але з іншого боку визнається, що УПЦ – самоврядна частина Російської Православної Церкви та у своєму управлінні керується постановами Архієрейського Собору РПЦ, та з іншими помісними церквами з’єднана через РПЦ.
Чому зв’язок з РПЦ такий небезпечний?
«Та тому що на цьому вибудувано ідеологію „русского мира“, яка пов’язана з тим, що православ’я має бути об’єднавчою структурою. А розрив буде руйнівним ударом по ідеології „русского мира“ і означатиме певний розворот. На цей розворот єпископат не хоче йти. Для держави головна мета у тому, щоб УПЦ розірвала зв’язок із РПЦ. А як вони далі будуватимуть своє церковне життя – це їхня внутрішньоцерковна справа», – пояснив «Апострофу» відомий український релігієзнавець Ігор Козловський.
Крім того, УПЦ м’яко просувала в Україні кремлівські наративи: війна, що розпочалася у 2014 році, звичайно, визнавалася великим горем, лихом, гріхом, але офіційної позиції «росія – агресор» не було. Натомість звучала теза про те, що у війні винні політики (українські, звичайно ж), а прості люди, мовляв, хочуть миру.
За таку синергію з Москвою УПЦ загалом «попадало» регулярно: парламент ухвалював невигідні для УПЦ закони, парафії на заході країни одна за одною переходили в УПЦ КП, а потім у ПЦУ, та й саме отримання томосу багато в чому стало можливим саме завдяки тому, що віруючим була потрібна канонічна альтернатива без впливу Москви.
Водночас в УПЦ намагалися до останнього зберігати тендітний баланс між невдоволенням та лояльністю всередині українського суспільства щодо УПЦ. Але 24 лютого 2022 року все змінило. «Петляти між струмками» після широкомасштабного вторгнення вже стало неможливо. І з кожним новим військовим злочином Росії, ненависть до Москви в українців лише посилювалася. Та й патріарх Кирило не те, що не засудив чи хоча б відмовчався, а навпаки підтримав рішення путіна розв’язати велику війну в Україні. У такій ситуації зберігати будь-які зв’язки з Москвою стало зовсім непристойно.
Зі стану УПЦ потекли несміливі засудження росії.
«Сталося лихо. На превеликий жаль, росія розпочала військові дії проти України. Відстоюючи суверенітет і цілісність України, ми звертаємося до президента росії і просимо негайно припинити братовбивчу війну», – заявляв предстоятель УПЦ митрополит Онуфрій.
Але одних засуджень уже мало. Потрібні були конкретні практичні події. І частина духовенства УПЦ пішла на це. Близько 600 священиків УПЦ підписалися під ініціативою засудити патріарха Кирила та позбавити його патріаршества. Своє звернення священнослужителі направили до Собору Предстоятелів Стародавніх Східних Церков. Крім того, сотні священиків відмовилися згадувати ім’я Кирила під час літургії. І це все «свої» священики, а не якісь там «розкольники».
Паралельно активізувалися процеси нових переходів парафій від УПЦ до ПЦУ. Та ще й нардепи зареєстрували низку законопроектів щодо заборони діяльності УПЦ в Україні. Втім у Броварах та Конотопі навіть не стали чекати ухвалення нового закону та простими рішеннями місцевих рад заборонили діяльність УПЦ до кінця війни (щоправда, юридична основа таких рішень залишає бажати кращого).
Загалом земля під ногами єпископату УПЦ почала горіти. І стало очевидним, що всередині церкви назріває серйозна криза.
«Ситуація справді непроста. Так, є переходи до ПЦУ, але є чимало священиків, які хотіли б мати свою самостійну канонічну структуру, але без єднання з ПЦУ. Серед священиків, серед тих, хто на землі, хто турбується про своїх парафіян, чимало тих, хто хотів би незалежної структури, а не просто перейти до ПЦУ», – запевняє Козловський.
Дивне рішення
Першою спробою вирішення кризи стало скликання 12 травня Синоду УПЦ – першого з початку війни. Напередодні проведення Синоду в ЗМІ з’явилася інформація, що єпископат УПЦ ухвалить рішення про зміну статуту церкви для того, щоб відокремитися від РПЦ. Але так просто автокефалія не отримується.
«Так, частина єпископату хоче автокефалію від Московського патріархату. Але такі рішення на Синоді, звичайно ж, не ухвалюються. Синод може лише ухвалити рішення провести Собор», – пояснило «Апострофу» джерело в УПЦ.
І Синод ухвалив рішення, але, відверто кажучи, дивне.
Отже, в УПЦ визнали «проблеми церковного життя, які виникли внаслідок війни» і для їх обговорення Синод ухвалив найближчим часом скликати «збори за участю єпископів, священиків, ченців та мирян».
Збори, а не Собор! Це принциповий момент, бо Собор УПЦ — це офіційний найвищий орган церковної влади, а ось що таке «збори» і яку владу вони мають – невідомо. При цьому, судячи із заяви Синоду, за формою збори будуть схожими на Собор, у якому також беруть участь єпископи, клірики, ченці та миряни, але все ж таки це не Собор.
Не можуть знайти чіткі визначення і в самій УПЦ.
«Це фактично буде Собор, але формально мені складно сказати, як це виглядатиме», – додало джерело «Апострофа».
Чому це так важливо? Собор є сенс скликати у тому випадку, коли є наміри ухвалити якісь рішення. А збори можна скликати, щоби просто поговорити.
«Від зборів будь-якої миті можна буде потім відмовитися, заявити, що це самодіяльність віруючих, їх змусили тощо» , – пояснює «Апострофу» релігієзнавець Людмила Філіпович.
«Фактично будуть збирати круглий стіл. Це збори вірян, але це не Собор, тому що не буде рішення. Будуть якісь побажання, варіанти розвитку. Це говорить про те, що єпископат не готовий до рішучих дій і дуже залежить від РПЦ», – додає Ігор Козловський.
«При цьому наголошуємо, що ми повинні зробити все, щоб дискусія з того чи іншого питання не вивела нас з канонічного поля і не призвела до нових поділів у Церкві», – наголошується у заяві Синоду.
Але відхід від Москви – це, звичайно ж, «новий поділ», і вихід із «канонічного поля». Таким чином, не важко здогадатися, що до революції в УПЦ не готові.
«Щоб здійснити якусь дію: революцію чи переворот, має бути критична маса. Вона має становити близько 5%. 600 підписантів із 12,5 тисяч – це приблизно 2,5%. Явно не вистачає», – зазначає Філіпович.
А от поговорити на зборах – та скільки завгодно. Для чого?
«Це робиться для заспокоєння, ось вони показали, що відреагували на звернення прогресивних священиків і тому зібралися. Тобто кістку кинуть, а принципових рішень ухвалювати нікому. Успішні священики це ті, яким близько 50. Звідки всі вони родом? З комуністичного минулого. Вони вчилися в Московській патріархії, чому їх там вчили, що мати-церква – це Московський патріархат, а переосмислити все це у них немає ні бажання, ні часу, – додає Філіпович.- Я думаю, що вони „петлятимуть“. Переходів не так багато і зрозуміло чому: під час переходу їм забороняють служіння. І чим вони займатимуться, якщо залишаться без пастви та благословення свого єпископа? Та й переходять переважно молоді, та й то під омофор Олександра Драбинка (архієрей ПЦУ, який у минулому входив до УПЦ, – „Апостроф“). Вони ж не йдуть під правлячого єпископа, бо не хочуть мати зв’язки з ПЦУ, а йдуть під омофор Драбинка, тобто під свого».
Втім, за словами експертів, все має прояснитися на зборах-соборі.
«Всі чекають на голос єпископату. Голос священиків вже є, голос мирян теж, а ось голосу єпископату поки що немає», – резюмував Козловський.
За матеріалами: «Апостроф»
