П’ятниця, 7 Жовтня, 2022
Бiльше

    «Зараз усі конфесії об’єднує те, що проти нас один сатана». Інтерв’ю із капеланом ПЦУ

    Отець Сергій Цьома став капеланом 2005-го, з 2015-го почав їздити на фронт — правив служби просто в окопах, сповідав та причащав бійців. Коли ж у лютому росія розгорнула повномасштабний наступ, служіння продовжив у Києві.

    У цій війні отець втратив брата Ростислава. Його, також капелана, окупанти розстріляли на початку березня.

    Разом з отцем їдемо на одну з позицій наших військових на Київщині. Хоча столичний регіон уже повністю звільнений, захисники залишаються на своїх позиціях.

    Про гнів та ненависть від втрат, про місце Бога на війні й чи потрібні люди в рясах на фронті — в інтерв’ю біля бліндажів.

    Сергій Цьома править службу для ЗСУ
    Фото: Фейсбук Сергія Цьоми

    Про досвід капеланства: капелан — не рокзірка

    Ми з моїм товаришем капеланом отцем Дмитром їздили на фронт удвох. Сказати, що ти прийшов і тебе там за рукави хапають зі словами: «Я хочу з капеланом поговорити», — це, звісно, не так. Але є частина глибоко віруючих. Часом це дивує — приходиш в окоп, думаєш, шо там атеїстів більш як половина. А до тебе звертаються з релігійними запитаннями.

    До тебе не прибігають у розпачі, не кажуть: «Врятуйте, отче, бо я петлю тримаю в руці»

    Капеланство включає і психологічну підтримку. Але якщо хтось думає, що ми стараємось опанувати страх перед війною — це не так. Основна кількість звернень, 70%, — сімейні проблеми. Менше підходять із питаннями військовими чи осмисленням убивств.

    Часом здається, що ти робиш банальну справу, а потім тобі телефонують і дякують, що, виявляється, життя врятував. Бо насправді до тебе не прибігають у розпачі, не кажуть: «Врятуйте, отче, бо я петлю тримаю в руці». Але потім виявляється, що ти добру справу робиш.

    Якось ми приїхали на одну позицію, а мені кажуть: один чоловік, який був протестантом, хоче побалакати з вами. Ми десь годину говорили. А він стріляє з такої гармати, що дуже нищівна. Я питаю: «Друже, а як же ти поєднуєш віру в Бога і війну?» А він мені: «Поки в ту сторону в мене тільки благовістя, а потім, після війни, буду замолювати всі гріхи».

    Зараз хлопці зі сходу телефонують і кажуть: «Моліться, бо там страшні речі»

    Багато є таких, що потім телефонують. Буває вночі, напідпитку, в розпачі. От зараз хлопці зі сходу телефонують і кажуть: «Моліться, бо там страшні речі». Один зараз у нашому угрупованні на Луганщині, а дівчина його — в Маріуполі. Ти молишся, а на душі тяжко — як знати, чи вона ще жива, чи він ще живий. Страшно.

    Лицемірство — непрохідне в окопах, коли стоїть питання руба. Тому і не вдається московському патріархату сюди проникнути

    Що не терпиться взагалі в капеланському служінні — це будь-яке лицемірство. Бо чоловіки до цього дуже чулі. Якщо ми візьмемо Євангеліє, там немає фактично однозначних персонажів. Таких, щоб, знаєте, заокруглено повністю негативних чи повністю позитивних. Навіть Юда і той потім не розкошував і не купив собі поле, а повісився. Апостол Петро, який клявся Христові в любові, бігав із мечем, хотів у саду захистити Христа, потім сам тікав. Але єдиний негативний персонаж — це лицемірний Фарисей, який Христа критикував. Тому такі речі як лицемірство непрохідні в окопах, коли стоїть питання руба. Тому, власне, і не вдається московському патріархату сюди якось проникнути.

    Фактор війни дає можливість багато роз’яснити на пальцях з того, що потрібно було роз’яснювати раніше годинами. Усе стає очевидним, наочним: ось — зло, ось — добро, ось — московський патріархат, туди не треба ходити.

    Про «релігійний трибунал» і велике «фу» для глави російської церкви Кирила

    Механізму релігійного трибуналу немає жодного. Ми висловимо офіційну стурбованість, велике «фу» напишемо Кирилові? І що? Ти йому нічого не зробиш — ні фізично, ніяк. У нас така структура. У католицькій церкві є Папа, йому підпорядковуються кардинали. А в нас кожен патріарх у своїй державі.

    Тому це все лицемірні заходи. Якщо московський патріархат каже: «Ми не будемо згадувати Кирила в богослужінні», — це нічого не означає. Це те саме, що чиновник скаже: «Я зніму портрет президента-зрадника зі стіни, але все одно залишаюся на своїй посаді».

    Треба визначитися, ви красиві або розумні. А зараз починаються всілякі танці з бубнами. Бо вони не хочуть приєднуватися до нас (до ПЦУ — ред.). Вони хочуть, як москалі зараз, прийти з якимись правами. Моя особиста думка: за таких умов нам зараз їх не треба. Їх стане більше, ніж нас. Це принцип бочки з квашеними огірками: якщо свіжий огірок потрапляє в бочку, він не зробить квашені свіжими.

    Про повномасштабне вторгнення

    Ми мали їхати на схід в десятих числах лютого, але побачили, що щось збирається. Я пішов до свого товариша капелана, кажу: «Братику, певно, кацапи сюди прийдуть. Не будемо смикатися. Жінки, діти залишаються тут, то і ми залишаємось». І вночі 24 лютого я вибігаю надвір, бачу вибухи. Страх був. Я готувався до цього, мав би вже звикнути — з 2015 року на сході, але це інший страх. Дітей своїх перед тим я відправив на захід, бо бачив, чим воно пахне. Дружина була тут. Тому я лишався.

    Коли я телефонував, вони вже були мертві

    У Ясногородці з 4 на 5 березня трапився бій. Мій брат Ростислав саме був на тій позиції. Телефонує мені й каже: «Тут колона танків досить близько зайшла, передай, куди треба». Потім я телефоную, а він поза зоною. Я подумав, ну зараз війна, всяке буває. Наступного дня дізнався, що коли я набирав, вони вже були мертві. На другий день тільки позбирали їхні тіла.

    Вони стояли на блокпосту. Заїхав БТР і дві БМП — росіяни проводили розвідку боєм. З блокпоста хлопці почали стріляти. росіяни почали з гармат лупити, які стоять на БМП. Почалася перестрілка, семеро росіян загинули, наших — п‘ятеро. Загинув ще один цивільний і бабця, яка проходила повз.

    Потім військові мені розказали: поки почули стрільбу, поки приїхали, побачили тільки хвіст тієї БМП. Кацапи кричали: «Засада!» І коли вони пішли, прилетіли дві авіабомби по сільських хатах, після яких залишились величезні вирви. Орієнтиром став храм, біля якого стояв блокпост. Решта села залишилася цілою. Тобто можна сказати, що вони захистили село. Тоді вже почали підтягуватися наші війська, і в Ясногородці кацапів не було.

    Сергій Цьома править службу для ЗСУ
    Фото: Фейсбук Сергія Цьоми

    Про гнів і ненависть під час війни

    Коли ти бачиш Бучу, то вже по-іншому розумієш усі ці прокляття

    І пацифізм, і миротворчість можуть бути злими, як ми бачимо. Коли війна йде, а ти граєш у пацифіста чи миротворця і кажеш, що обираєш нейтральну позицію, тоді як твої (росіяни — ред.) вбивають, це — звичайне лицемірство.

    Релігійна людина — не флегматик, позбавлений негативних почуттів. У Біблії є гнівні псалми, сповнені ненависті. Під час війни вони стають зрозумілими. Коли сидиш у теплому домі й попиваєш каву з печивком, то думаєш, про які прокляття ви кричите? А коли бачиш Бучу, то ти вже по-іншому розумієш усі ці прокляття. Усі ці речі вже не потрібно роз’яснювати.

    Зараз гнів — не злочин. Вичавити ненависть до садистів буде лицемірством

    Гнів — це один із захисних організмів людини. Ця емоція корисна, коли вчасна. Коли вбивають твоїх рідних і близьких, а ти будеш вмикати якісь інші рефлекси, тут жалість і сентименти невчасні. Гнів — це вчасна емоція. І замінників йому я поки не знаю. І як упоратися з гнівом, коли це сталося з твоїми рідними та близькими, я не знаю. Хіба єдиний варіант — балансувати й розбавляти позитивними відчуттями від тих, хто є ще живий. Бо просто з себе вичавити ненависть до садистів буде лицемірством. Зараз гнів — не злочин.

    Важко мати якусь настанову, щоб вона була універсальна в усі часи. Але, як кажуть кацапи, «ложка дорога к обеду». Для кожного часу — своя емоція і свій підхід.

    «Найбільша радість пов’язана з найбільшою трагедією. Не тільки в християн, а взагалі в людській історії»

    Ми не ходимо в рожевих окулярах, що буде добре. Ми всі знаємо, що буде досить важко. Навіть із тими жертвами, шо зараз є, — це вже дуже багато загиблих. А буде ще більше. Але в кінці буде Воскресіння. В Євангеліє написано: «Христос говорить: “За два дні буде Пасха і все буде добре”». Тобто найбільша радість пов’язана з найбільшою трагедією. Не тільки в християн, а взагалі в людській історії.

    Важливо, щоб люди залишалися людьми

    Дай боже, щоб ця війна змінила нас на краще. Бо те, що вона не минає безслідно, — це факт. По суті, багатьох людей вона буде озлоблювати. У війні хтось позбавляється зайвого, хтось оприявнюється, яким він є насправді. Ще один з моментів капеланського служіння — аби люди зберігали свою людяність. Те, що на війні доводиться вбивати, — це жахливо, але війна завжди іде в одній зв’язці із насиллям, садизмом, катуваннями. Тому так само важливо, щоби люди залишалися людьми.

    Найголовніше — мусить бути єдність, а розбіжності мають покриватися любов’ю. Зараз усі конфесії об’єднує те, що проти нас один сатана. І мусульмани, і православні, всі ми маємо одного сатану. Нині треба розібратися з ним. А зі своїми релігійними та політичними вподобаннями будемо розбиратися після війни.

    Джерело: hromadske.ua

    Найсвіжіше

    Популярне