24 березня на Синоді московського патріархату ухвалили рішення «Створити у структурі МП Управління у справах єпархій у країнах ближнього зарубіжжя»
Священик Олександра Шрамко з Білоруського екзархату РПЦ прокоментував це рішення.
На вчорашньому засіданні Синоду РПЦ ухвалено рішення «створити у структурі московської патріархії Управління у справах єпархій у країнах ближнього зарубіжжя».
Впадає в око вже сама присутність такого цікавого і багато в чому невиразного терміна, як «ближнє зарубіжжя».
Почнемо навіть із просто «зарубіжжя». Московська патріархія раніше завжди наголошувала на наднаціональному статусі РПЦ. Недарма з часів сталінської реінкарнації ця церковна структура стала іменуватися не «російською», саме «руською» (русской), поза зв’язками конкретного державного утворення.
Одним із починань нинішнього патріарха кіріла (Гундяєва) було ще більше поглиблення такого розуміння, для чого і була затіяна ця гра з пересувними синодами не лише у Москві та Санкт-Петербурзі, а й у Києві та Мінську. Тим самим патріарх Гундяєв ніби говорив, що він такий же предстоятель у Києві та Мінську, як у Москві.
Однак, як і багато інших починань нинішнього патріарха, все звелося ще більшого відкату назад. Для Києва він став просто чужим, навіть ще до війни, а з війною і зовсім ворогом, до Мінська теж охолонув, віддавши його повністю на відкуп режиму з карт-бланшем угодному владі митрополиту. Патріарх остаточно осів у бункері під Москвою, а його патріархія поступово, крок за кроком, мігрувала у бік напівофіційного відомства при російській державі. І як остаточне перетворення з російської церкви на російську структуру з’являється «зарубіжжя».
Ще більше значимо виокремлення саме «ближнього зарубіжжя».
Щоб нагадати собі, що означає цей трохи вже призабутий термін, заглянемо у Вікіпедію: «Близьке зарубіжжя — виникло в Росії у 1992 році, після розпаду СРСР. Саме таку назву почала носити збірна колишніх республік СРСР — нині країн СНД, а також Прибалтійських республік (Балтійських країн), України та Грузії».
Таким чином, термін має характер суто політичний та ідеологічний, але аж ніяк не географічний: наприклад, Фінляндія не вважається «ближнім зарубіжжям», натомість таким є Молдова чи Вірменія, яка не межує з Росією. «Близькість» тут натякає на те, що це ніби не зовсім і зарубіжжя, у певному сенсі навіть «своє», з перспективою «повернення до рідної гавані». Тому термін багатьма і розцінюється як прояв імперських амбіцій Росії. Усе це цілком у дусі останніх ідеологічних установок російського фюрера повернення до часів розпаду СРСР і переосмислення його підсумків.
Московська Патріархія, як завжди, чуйно відреагувала на напрямок вітру. І, можливо, створення такого Управління може бути заявкою до «збирання осколків» на церковному рівні. Хоча безпосередній привід швидше за все більш звичайний і ситуативний, але в тому ж дусі.
У рішенні Синоду не називається, про які конкретно єпархії йдеться, але навряд чи маються на увазі всі єпархії РПЦ на пострадянському просторі, оскільки багато з них об’єднані тією чи іншою мірою автономні надєпархіальні утворення, такі як УПЦ МП, БПЦ МП, так зв. “самостійні церкви” Естонії, Латвії та Молдови, митрополичі округи в Середній Азії. У суто єпархіальному статусі залишаються лише структури РПЦ в Азербайджані, Вірменії та Литві. Навряд чи патріархія перейнялася посиленням контролю за Азербайджаном та Вірменією: вони без того мізерні і слухняні.
Вірменською єпархією взагалі керує вікарний єпископ, причому зайнятий найважливішим фронтом як глава нового екзархату в Африці. Немає сумніву, що предметом тривоги стала Віленсько-Литовська єпархія, яка у своїй країні називається Православна церква у Литві. Вона і раніше, попри свій єпархіальний статус, поводилася досить незалежно, багато в чому завдяки таким неординарним особистостям на митрополичій кафедрі, як Хризостом (Мартишкін) та нинішній Інокентій (Васильєв). Але ситуація ще більше посилилася нещодавнім поводженням з боку митрополита Інокентія з рішучим засудженням війни та незгодою з цього питання з патріархом Кірілом. До того ж митрополит пообіцяв «і далі прагнути ще більшої церковної незалежності», багатозначно зазначивши, що «ми живемо у вільній, демократичній країні. Литва – це не Росія». Як бачимо, є чим занепокоїтися патріархові Кірілу.
Слід зазначити і той факт, що митрополит Інокентій у поточній сесії покликаний для участі у Синоді, але не прибув на це засідання, як і синодали з України та Молдови, «у зв’язку із міжнародною обстановкою». РПЦ просто розпадається на очах. Для утримання від цього неприємного процесу і призначається “смотрящий” митрополит Павло (Пономарьов) – колишній екзарх в Білорусі.
Передбачається, мабуть, що він великий фахівець із утримання осколків, хоча він відомий тим, що свого часу аналогічно зазіхнув на велику незалежність Білоруського екзархату, в результаті також отримав «московського гостя» архімандрита Вассіана (Змєєва). Підсумком перебування митрополита Павла на мінській кафедрі стала ще більша втрата важелів патріархійного впливу на справи екзархату на користь місцевих владних структур. Відчувається, він наведе порядок. Такий, що все скінчиться, як і в інших починаннях Москви, ще більшим відступленням у порівнянні зі статус-кво.
