Неділя, 26 Червня, 2022
Бiльше

    Путін використовує РПЦ, щоб зміцнити російську присутність в Африці, – богослов Кирило Говорун

    29 грудня 2021 Синод Московського патріархату виніс рішення створити російський екзархат з охопленням всього Африканського континенту. Екзархат повинен складатися з двох єпархій: одна – для Північної та одна – для Південної Африки. Титул єпископа Північної Африки визначається як «Каїрський та Північно-Африканський».

    Багато хто вважав це рішення порушенням давніх прав Александрійського патріархату. Ще в 325 році в каноні Першого Вселенського Собору в Нікеї, який прийняв універсальний християнський символ віри, говорилося: «Нехай зберігаються стародавні звичаї, прийняті в Єгипті, і в Лівії, і в Пентаполі, щоб Александрійський єпископ мав владу над усіма ними. Бо і Римському єпископу це звично». Іншими словами, Нікейський собор підтвердив територіальний суверенітет Александрійської церкви за аналогією до територіального суверенітету Римської церкви. Справді, з початку століть дві церкви слідували одним шляхом розвитку своїх адміністративних структур і прерогатив. Іноді Александрійська церква надавала приклад своїм римським побратимам. Наприклад, архієпископів Александрії називали «папами» за сторіччя до того, як єпископи Риму прийняли цей титул.

    Рішення російського Синоду, прийняте в останні дні 2021 року, фактично скасувало цю та деякі інші норми стародавньої церкви. Синод обґрунтував своє рішення заявою про те, що папа Александрійський підтримав розкол — пригадавши предстоятелю новостворену автокефальну Православну церкву України. Ця церква отримала визнання завдяки томосу, виданому Вселенським Патріархатом три роки тому, у січні 2019 року.

    Три інші православні церкви наслідували цей приклад: церква Александрії, Греції та Кіпру. Російська православна церква не визнала це і пригрозила серйозними наслідками тим церквам, які наважаться підтримати Вселенський Патріархат. Москва в односторонньому порядку розірвала зв’язок із Константинополем, Александрією, Афінами та Нікосією. Проте, нині Александрійський патріархат знову у найжорстокішій формі піддавався репресіям.

    Більшість спостерігачів згодні з поясненнями Російської Церкви про те, що причина заходів у відповідь — це визнання української церкви. Вважаю, що це не причина, а відмовка. Причину можна побачити у ширшому контексті просування Росії на Африканський континент.

    Після успіху Китаю в тому, що можна назвати реколонізацією Африки, Росія поспішила скористатися шансом отримати частку, що вона розглядає як другу гонку за Африку. Очевидно, східні авторитарні режими намагаються заповнити на континенті пролом, залишений західними демократіями.

    Щоб закріпитися на африканській землі, авторитарні режими мають щось запропонувати місцевим органам влади та місцевій економіці. Росія не може запропонувати інвестиції та проєкти в галузі інфраструктури такого ж масштабу, як китайські. Щоправда, вона може пропонувати хабарі, як це робиться в Європі та інших країнах, але цього, мабуть, замало.

    Тим часом у Східній Європі та на Близькому Сході пан Путін набув унікальної навички захисту авторитарних та жорстоких режимів від їхніх власних народів та від зусиль Заходу в галузі демократизації. Він досяг успіху у захисті диктаторів у таких країнах, як Сирія, де переконливо продемонстрував, що американські «червоні лінії» — не що інше, як порожні розмови. Нещодавно він пропонував аналогічні послуги репресивному режиму в Білорусі. Очевидно, тепер Казахстан буде наступним у черзі на отримання його послуг.

    Складається враження, що чимало африканських лідерів, стиль управління яких не надто відрізняється від стилю пана Асада чи пана Лукашенка, зацікавилися вмінням Путіна захищати непопулярні режими від суспільних заворушень та перетворювати демократичні процедури, такі як вибори, на їхню імітацію. І російський лідер готовий поділитися своїм політичним ноу-хау та забезпечити його застосування за допомогою російських напіввоєнних формувань.

    Вирішивши ризикнути в Африці, Путін використовує як свої напіввоєнні формування, так і Російську православну церкву. Саме м’яка сила путінського режиму може допомогти йому зміцнити російську присутність у Африці. Раніше Російська Церква мала деяку присутність в Африці, виявляючи там душпастирську турботу про російських емігрантів. Вона мала свої представництва в Єгипті, Марокко, Тунісі та Південній Африці. Москва мала на це згоду Александрії. Тепер Російська Церква хоче замінити Александрійський патріархат у турботі про корінних африканських православних, які становлять невелику, але помітну групу на релігійній карті континенту.

    Російська Церква стверджує, що вона розширює свою діяльність в Африці заради давніх канонічних норм. Іронія, однак, полягає в тому, що такі норми жорстоко порушуються на користь ширшого представництва. Таке порушення можна пояснити лише якщо існують вищі політичні ставки, що в цьому випадку є спробою нової «гонки за Африку».


    Автор: Архімандрит Кирило Говорун — викладач еклесіології, міжнародних відносин та екуменізму в Духовній академії Санкт-Ігнатія. / publicorthodoxy.org

    Найсвіжіше

    Популярне