Середа, 24 Листопада, 2021
Бiльше

    Вирвати церкву з зубів московських монархістів. Як 100 років тому українці автокефалію проголосили

    14-30 жовтня 1921 року Собор делегатів від українських парафій зробив першу у ХХ ст. обґрунтовану і підтриману широким загалом вірян заявку на створення незалежної (автокефальної) церкви. Сто років тому під час Божественної Літургії в рамках Першого Всеукраїнського Православного Церковного Собору був рукоположений на першого митрополита Української автокефальної православної церкви протоєрей Василій Липківський.

    14 жовтня 1921 р. у соборі Святої Софії зі співом молитви “Царю Небесний” відкрився Всеукраїнський православний церковний собор. Більше 400 делегатів від українських парафій зібралися “вирішити долю Української православної церкви, вирвати її з зубів московських монархистів”, поставити єпископів і митрополита Київського для УАПЦ.

    Проведення соборних засідань передбачалося з 15 по 30 жовтня. Систематична підготовка до форуму почалася за півтора роки, 5 травня 1920 р. пленум ВПЦР ухвалив рішення про автокефалію, а з грудня 1920 і майже до середини жовтня 1921 р. відбувалися вибори делегатів на місцях Як згадував пізніше митрополит Василь (Липківський), “багато делегатів прислали Поділля, Чернигівщина, Полтавщина, Волинь; були делегати з Одеси, Слобожанщини, навіть з Кубані, найбільше було запевне з Київщини, особливо з Києва; переважна більшість членів була з селянства, учительства, з 60 було священиків. Були й видатні українські діячі, як от Микола Левицький, батько української кооперації, академік Агатантел Кримський…”.

    Невиразна підтримка ініціативи ВПЦР духовенством – за статистикою 1914 р. священно- та церковнослужителів по Україні загалом налічувалося кілька десятків тисяч – пояснювалася тим, що решта священства, за винятком твердих прихильників патріарха, категорично від українізації та співпраці з ВПЦР не відмовлялася, але й не погоджувалася, а, з огляду на всі обставини, просто вичікувала.

    Делегати І-го Всеукраїнського Православного Церковного Собору. Київ, жовтень 1921 р. З фондів ЦДАЗУ

    ВПЦР розіслала запрошення взяти участь у Всеукраїнському соборі 1921 р. усім єпархіальним архієреям та патріаршому екзарху Михаїлу (Єрмакову), “прохаючи їх бути членами Всеукраїнського собору і спільно з ним обговорити і вирішити всі питання щодо життя української церкви”. З одного боку, ВПЦР вчинила непослідовно. Ще у травні 1920-го вона проголосила Українську церкву автокефальною, закликала “українську православну людність жадних розпоряджень єпископату, представника Московської духовної влади, не виконувати і ні в які стосунки з ними не входити”. Півтора року українські парафії не визнавали влади проросійських архієреїв, іноді зверталися за духовною опікою до архієпископа Полтавського Парфенія і перебували під управлінням ВПЦР та заборонених у служінні українських священиків. Тому запрошення єпископату формально суперечило ухвалі ВПЦР від травня 1920 р. З іншого боку, усі розуміли, що без архієреїв церква відбутися не може. Однак єпископат запрошення ВПЦР одностайно проігнорував, екзарх же додатково застеріг, що “не тільки сам не прибуде, а й тих єпископів і священиків, що прибудуть, відлучить від церкви”.

    На Соборі з першої ж хвилини постало питання про правомочність форуму: “що ми таке?”, бо за канонами відсутність архієреїв робила його звичайною нарадою. З тезами доповіді о. Василя Липківського: “Єпископи самі не захотіли прийти …благодать св. Духа нас тут зібрала… наш собор має в собі всі умови до того, щоб бути цілком канонічним, правним собором своєї церкви”, погодилися швидко. А пропозиція знову послати делегацію до екзарха – “чи не зволять вони прийти” – викликала бурхливі дискусії. Частина учасників погоджувалася, частина дотримувалася думки, висловленої делегатом Роменського повіту о.Іваном Якименком: “Не треба більш, щоб плювали в очі”.

    Продискутувавши кілька днів, собор все ж змушений був вранці 19 жовтня скласти звернення і відрядити делегацію до екзарха. Владика, прочитавши листа, сказав: “я сам уже к вам…”.

    Архієпископ Гродненський і Брестський (1912), митрополит Київський і Галицький, екзарх України (1921-1929) Михаїл (Єрмаков) (1862-1929)

    Однак сподівання переконати повністю підконтрольного патріархові архієрея підтримати український церковний рух виявилися марними. Не допомогли ані екскурси в історію “з тих віків, коли наша Українська церква підупала під владу Московського патріархату… [де] …властвувати над Україною не мали права”, ані розлогі цитати з канонічних збірок, ані благання допомогти з висвятою єпископів аби потім ніхто не сказав про митрополита Михаїла: “народ звертався до Вас з любов’ю, а їм відповіли каменем, …просили риби, а нам дали гадюку”.

    Екзарх свого благословення Собору та згоди висвятити обраних ним кандидатів не дав. Натомість він, вислухавши все, що Собору “угодно было сообщить” про самостійність та соборноправність майбутньої української церкви та її “об’єднання з Російською церквою на основах братства, а не на основах підлягання государственного”, кинув: “Я гадюк высвячивать не буду, чтоб вы не думали” і з тим полишив вечірнє засідання.

    Відтак останні сподівання було вичерпано і Собор, як найвищий канонічний орган церковного управління, мусив знову повернутися до розв’язання головної проблеми: набуття ієрархії “у традиційний, чи у реформаційний спосіб”? Описуючи ті події через багато років, вже митрополит Василь (Липківський) зазначить: “Насиченість церковного повітря дійшла до вищої точки: почувалось, що тріщить, рветься якийсь давній ланцюг, що сковував українську церкву і не тільки її, і або він розірветься, або ще гірше загартується…”. Загальна думка була такою, що питання єпископату мусить бути розв’язане на Соборі, “розійтися без єпископа – значить кинути свою церкву на вірну смерть зразу після її народження”.

    Після відмови екзарха залишалося соборне поставлення кандидатів покладанням рук духовенства і мирян. “За” з розлогими канонічними розвідками виступили Володимир Чехівський (кандидат богослів’я по катедрі церковної історії Київської духовної академії, голова уряду та міністр закордонних справ УНР 1918-1919), о.Василь Липківський, академік Агатангел Кримський, професор археології Василь Данилевич. “Проти” о.Ксенофонт Соколовський та дехто з інших священників.

    Володимир Чехівський (1876 — 1937)

    Дискусії точилися кілька днів, з ранку й до пізньої ночі. Прихильники, наприклад, Володимир Чехівський, на підставі історичних досліджень аргументували свою позицію відсутністю єпископської висвяти в апостольські часи: “ап. Павла висвятили пророки, які не були єпископами (Діяння 13, 1, ап. Тимофій висвячений був покладенням рук презвитерства, 1. Тимофія 1-14), в Римській та Александрійській церкві довго єпископа висвячували презвитери. А коли єпископи відняли у презвитерів це право, то це уже було порушення апостольської практики”.

    Загальний висновок за доповідями був таким: “Якщо тихонівський єпископат йде проти волі церкви й не хоче зробити їй послуги традиційною висвятою по її обранню, то Всеукраїнський собор з твердою вірою в присутність серед нього найвищого Ахиєрея Христа і повноту дарів св. Духа, має повне право каноничне й догматичне, залишаючись непохитно на православному ґрунті, висвятити обраного ним першого єпископа-митрополита всесоборною висвятою покладанням рук свого презвитерства” (т.зв. “олександрійський спосіб”).

    Всю проблематичність висвяти ієрархії “олександрійським” чином його прихильники розуміли. Бо насправді він передбачав рукопокладання не священством і мирянами, як під тиском політичних обставин мусив це зробити Всеукраїнський собор 1921 р., а єпископами особливої групи, хорепископами (дослівно “сільські єпископи”), що існував з часів раннього християнства до VIII ст. і зберігся до ХХ ст. лише у практиці Грузинської церкви, анексованої РПЦ на початку ХІХ ст.

    Тоді виконувати євхаристію (причащання хлібом і вином) та проповідувати у церкві могли лише єпископи. Коли християнство поширилося за межі міст, для сільських округ виконувати функції священника і почали поставляти хорепископів. Їх поставляли з дозволу правлячого архієрея за єпископським чином (висвята собором єпископів, або мінімум двома), але позбавляли права адміністрування церквою, висвячувати священників та дияконів за межами своєї округи. Іноді з дозволу правлячого архієрея хорепископи брали участь у рукоположенні інших архієреїв.

    Розуміли ту проблематичність і противники “надзвичайних” канонічних аналогій, тобто ототожнення хорепископів та благочиннних (священики, що керували церковними округами з кількох парафій), і висвяти ієрархії УАПЦ силами делегатів Собору, о.Ксенофонт Соколовський з місіонерським підручником в руках доводив, що православна церква знає єдиний спосіб висвяти – покладання рук двох або трьох єпископів. Зрештою о.Ксенофонт та ще кілька незгодних священиків залишили Собор.

    Решта учасників на пропозицію Президії мала провести персональне голосування з оголошенням своєї позиції біля столу Президії. Позитивним голосування слід було визнати у тому випадку, коли “за” висловиться 11/12 присутніх. Результат був таким: 250 “за”, 7 “утрималися” і 5 висловилися “проти”. Далі “надзвичайний, але цілком православний” Собор закритим голосуванням обрав кандидатом на висвяту о. Васила Липківського. У суботу 22 жовтня відбулося його наречення, а в неділю 23-го висвята.

    Як згадував пізніше митрополит Василь, “здвиг народа був надзвичайний: здається, весь Київ взяв участь у висвяті; правило службу в св. Софії щось з 30 священиків, 12 дияконів; не тільки в соборі, але й на хорах було повну народу, голки ніде ткнути. А коли прийшов час покладання рук, усі в соборі почали класти руки на плечі один одному, …миряни клали руки на плечі дияконів, ті на священиків, а священики вже на ставленика”.

    Звернення архієпископа Василя, митрополита Київського і всієї України “З ласки Божої і волі Церкви Архиєпископ Василь Липківський, Митрополит Київський і всієї України”, 10–23 жовтня 1921 р. “Церква й життя”, Новий Ульм, ч. 5 (56), вересень-жовтень 1966 р. З фондів ЦДАЗУ
    Хрест митрополичий Української автокефальної православної церкви, 1921. Мідь; гравіювання; 10,2×7,3 см. З колекції #МузейШереметьєвих, Київ
    “Митрополит Київський і всієї України Василь Липківський. Київ, жовтень 1921 р. Фото з фондів ЦДАЗУ

    З 25 по 30 жовтня за участю митрополита Василя Собор висвятив на єпископів кандидатів: протоієреїв (нагородний титул білого духовенства, зазвичай це настоятель храму) Нестора Шараївського, Степана Орлика, священників Івана Федоровича, Юрія Міхновського та мирянина Олександра Ярещенка. На цьому надзвичайні заходи вичерпувалися, а подальші висвяти ієрархії належало провадити у традиційний спосіб.

    Далі Собор визнав “аморальним і антиканонічним підбиття української церкви під владу московського патріарха 1686 р.”, скасував постанови Всеукраїнського собору 1918 р., закріпив вживання української мови, висловився “проти змішування церковного життя з державним” та за перехід від “єпископсько-самодержавного устрою в церкві” до соборноправного (собори з церковними радами) управління.

    Єпископат Української автокефальної православної церкви 1921–1926 рр. Фото з фондів ЦДАЗУ

    Реакція з боку екзарха та проросійського єпископату не забарилася: вони оприлюднили лист “до всіх православних християн” з осудом зібрання, де “Шараєвський висвятив Липківського, а Липківський висвятив Шараєвського”, назвавши всю УАПЦ “самосвятами” та “самогонщиками”.

    Попри сподівання ієрархії РПЦ, протистояння надалі лише додало популярності УАПЦ, яка цим Собором 1921 р. розпочала хресний шлях до автокефалії Української церкви довжиною у сто років.

    Стаття “Українські Ієрархи УАПЦеркви, 1921 року”. “Церква й життя”, Новий Ульм, ч. 1 (40), січень-лютий 1964 р. З фондів ЦДАЗУ

    Джерело: Ділова Столиця. Автор: Тетяна Єсеєва

    Найсвіжіше

    Популярне