Четвер, 16 Вересня, 2021
Бiльше

    Церковного розділення в Україні вже немає, а є лише незмінна деструктивна позиція РПЦ – експерт

    Упродовж останніх двох років Російська Церква закидає Вселенському патріарху Варфоломію те, що церковне розділення в Українській Церкві не подолано, а навпаки – зазнало ще більш гірких наслідків, аніж було до отримання Томосу про автокефалію. Ці закиди з боку представників Московського Патріархату особливо активізувались напередодні майбутнього візиту Його Всесвятості до України.

    Про це пише релігійний експерт Олександр Єфременко.

    Такі меседжі представників Данилового монастиря та його філії в Україні є безпідставними і неправдивими. Адже утворення Православної Церкви України та отримання нею довгоочікуваного Томосу стало вирішенням довготривалої проблеми, що ускладнювалась саме через позицію Московського Патріархату. Щоб переконатись у цьому варто зазирнути в історію українського церковного питання.
    Боротьба українського народу за Помісну Церкву розпочалась на початку минулого століття. В активну фазу вона перейшла із подіями перебудови та розпадом Совєтського Союзу. Саме у той час на заході УССР виникають релігійні протистояння між православними і греко-католиками за церковне майно. Суперечки між вірянами подекуди були настільки напруженими, що набували рис повноцінної релігійної війни.

    Спроби Московського Патріархату урегулювати цю ситуацію мирним шляхом були марними. Не допомогло навіть розширення прав Українського Екзархату в лоні РПЦ, та перетворення його на «самостійну і незалежну Церкву» в єдності із Московським Патріархатом. Українці, які жили в епіцентрі церковних баталій, апріорі не сприймали хоча б молитовну чи ілюзорну залежність від Москви.

    Як свідчать очевидці, доходило навіть до того, що лише слово «православний» сприймалось вороже і асоціювалось із Росією. Хоча така позиція явно суперечила церковним канонам, проте вона активно сприймалась частиною українського суспільства, у тих же західних регіонах України. Саме через це цілі маси вірян мігрували із Православ’я до Греко-католицької Церкви, яка тоді лишень відновила свою діяльність.

    Ситуація шкодила як Українській Церкві так і всьому Православ’ю. Необхідно було вживати рішучих заходів задля вирішення цього непростого питання, що з кожним днем приносило все більше негативу. Саме тоді частина православного духовенства почала звертатись до свого керівництва в Москві і в Києві з проханням дарувати Українській Церкві повну канонічну автокефалію. На їх думку саме це б могло спасти майбутню долю Православної Церкви у цьому регіоні.

    У той час на Львівщині відроджується Українська Автокефальна Церква. Утім її невизначений канонічний статус став перешкодою для багатьох вірян, які не бажали втрачати єдність зі світовим Православ’ям. Хоча автокефальний рух щодня набирав все більших обертів, він так і не зміг вирішити головного – причини протистояння.

    З кожним днем ставало очевидним, що єдиним виходом із цієї непростої ситуації є повна законна автокефалія Української Церкви, яка була б визнана іншими Помісними Православними Церквами. Цьому також сприяли і політичні процеси, які відбувались в Україні. Проголошення державної незалежності відкривало двері можливостей для отримання канонічного автокефального статусу. І вже невдовзі після ухвалення Акту про незалежність, 1-3 листопада в Києво-Печерській лаврі відбувся Помісний Собор Української Церкви, який одностайно ухвалив рішення звернутись до Московського патріарха з проханням дарувати повну незалежність Українській Церкві.

    Цю спробу спіткало фіаско, але не із догматичної чи канонічної причини, а через небажання керівництва РПЦ відпускати у вільне плавання Україну. Архієрейський Собор, який відбувся улітку 1992 року, не відмовив у майбутньому даруванні автокефального статусу Українській Церкві, а лише відклав це питання на розгляд Помісного Собору, який, до слова, не скликався аж до 2009 року. Та й сама РПЦвУ ще жодного разу не відмовилась від свого бажання мати незалежний статус, а лише час від часу наголошувала про його несвоєчасність.

    Подальші події лише ускладнювали і так непросту ситуацію. Відхід колишнього глави Московського Патріархату в Україні митрополита Філарета і з ним частини духовенства та вірян РПЦвУ до УАПЦ та утворення УПЦ Київського Патріархату ще більше усугубив це важке питання.

    Російська агентурна сітка, диверсійна робота російських спецслужб на території України, деструктивна політика єрархів та духовенства Московського Патріархату зводило питання автокефалії у глухий кут.

    Проте Вселенський патріарх Варфоломій намагався всіляко зрушити це питання з мертвої точки. За його ініціативи було проведено низку зустрічей із представниками усіх сторін церковного конфлікту. З його благословення діяли змішані комісії за участі Константинопольського Патріархату, РПЦ, представників невизнаних українських церковних спільнот та української держави. Утім усі вони через дії церковної Москви не принесли бажаного результату.

    Таким чином для багатьох пересічних віруючих, які ще на зорі незалежності прагнули його позитивного рішення, питання автокефалії стало чи не єресю, яка неодмінно призведе до анафеми та прокляття. Таким чином був прийнятий варіант залишити все як є.

    Події 2014 року, війна на сході України знову зачепили кровоточиву рану, яка і без того ніяк не могла загоїтись. Невизначена позиція керівництва РПЦвУ щодо Криму, війни, відкрита підтримка її окремих священнослужителів бойовиків лише збільшувала невдоволення українського суспільства, частина якого і досі лишалась у лоні Московського Патріархату, піти із якого для них не було куди.

    Адже мати єднання із усією православною спільнотою змушувало їх і надалі лишатись у цій церковній структурі. Логіка таких представників духовенства і мирян була очевидною. Хоча і існували патріотичні і незалежні церковні спільноти, проте їх невизначений статус був однією із найбільших перешкод. Водночас для багатьох неприйнятною була кандидатура їх очільників, зокрема владики Філарета, який не сприймався ними взагалі.

    Єдине, що лишалось, – це надія на те, що церковне керівництво нарешті стане на бік свого народу і врешті-решт розірве Московські пута. Проте заява очільника РПЦ патріарха Кіріла (Гундяєва) про те, що вони ніколи не погодяться на автокефалію Української Церкви, поховала усі сподівання. Це ж стало і своєрідним знаком для Константинополя, який увесь цей час давав можливість Москві самостійно вирішити українське питання. Тепер усі маски було зірвано і стало зрозуміло, що Москва навіть і не збиралась вирішувати його. Таким чином мільйони українців фактично були кинуті на призволяще, якби не рішучі дії Вселенського патріарха Варфоломія.

    Константинополь, як Церква – Мати, за доволі короткий і рекордний термін вирішив непросте українське питання. Дарував автокефалію та повернув до церковної єдності мільйони православних українців.

    Підсумовуючи усе вище сказане, варто зробити декілька важливих висновків. По-перше, причиною церковного розділення була деструктивна позиція керівництва РПЦ. По-друге, вона апріорі не могла вирішити це питання, адже не була у цьому зацікавлена. По-третє, Константинополь давав усі можливості і докладав чимало зусиль для подолання розділення, що він і зробив, дарувавши Томос про автокефалію. Тому усілякі звинувачення з боку РПЦ є безпідставними та безглуздими. На сьогодні ніякого розділення вже немає, а є лише незмінна деструктивна позиція РПЦ, яка не бажає приймати реалії сьогодення, жити по канонам, а прагне лише власної гегемонії над Україною.

    Найсвіжіше

    Популярне