Хто подорожував гірсько-лісовою частиною Криму, де розміщені стародавні печерні міста, знає, яке незабутнє враження залишають Чуфут-Кале, Свято-Успенський, Інкерманський Свято-Климентівський монастир та інші обителі. Але досвідчені мандрівники добре знають, що не тільки старі історичні монастирі є притулком для різного люду. Насправді дикі гірські печерні масиви Мангуп-Кале, Бакла, Ескі-Кермен, Тепе-Кермен, Киз-Кермен, Челтер-Мармара, Каламіта, Сюйрень та інші тільки здаються безлюдними. Часто в глушині, в найнеприступнішому місці, в декількох печерах селяться люди. Що змушує їх втікати від мирської суєти? Це загадка, про яку варто поміркувати.
Спочатку подібне поселення – це одна-дві людини, але з часом їх стає більше. Свій печерний будинок, трохи облаштований, вони називають чернечим скитом. Але часто їхнє життя зовсім не нагадує служіння Богу. На всі питання вони відповідають, що «скит створений з благословіння владики Лазаря (митрополит Сімферопольський і Кримський РПЦвУ Лазар – ред.)», що він все про них знає, що вони просто моляться Богу про спасіння своєї грішної душі. Харчуються вони «чим Бог послав», а точніше – ягодами і грибами, дичиною, разом з ними живуть кішки і собаки, часто – кози та кури.
Можливість жити в кримських печерах існувала завжди: як стверджують релігійні діячі, ще з часів, коли в Візантії почався рух іконоборства і багато ченців змушені були переселитися до Криму. Про життя в кримських печерах писали Страбон і Пліній, мандрівники Бертьє-Делагард, Мартін Броневський і Стефан Баторій, Евлія Челебі. Опис Криму і Кавказу швейцарського мандрівника Дюбуа де Монтпере, що налічує шість томів, включає багатий атлас малюнків печерних міст. Наукове дослідження печерних міст проводив і академік Петро Паллас.
Аналіз нинішніх засобів масової інформації Криму показує, що зараз процес заселення печерних масивів і лісів Криму всіляким людом під виглядом ігуменів, послушників, ченців та інших «розчарованих» посилився. І виникають питання: чи всі ці люди з власної волі в ХХI столітті залишають облаштоване житло і селяться в умовах, де можуть жити лише звірі? Заради чого вони покинули суспільство? Чи завжди це ченці й монахи?
Днями в Севастополі спалахнув скандал з приводу того, що якісь «ченці» в лісі на території заповідника «Байдарський» почали будувати капітальні дерев’яні житлові будинки на кам’яному фундаменті, нібито під якийсь «монастир».
У результаті скандалу представники влади заявили, що «ченців виселять». Виходить, що, якби вони почали будівництво «монастиря» не в заповідній зоні (а після виселення із заповідника вони, мабуть, так і зроблять), а просто в горах або в лісі, ніхто б їм не висунув жодних претензій. Більше того, журналісти встановили, що дозвіл на будівництво в усній формі дав російський губернатор Севастополя Михайло Развожаєв. Але що ж це тоді за «ченці», через яких губернатор був змушений особисто піти на таке порушення? Чому ці «монахи» не пішли в існуючі монастирі, а взялися будувати свій власний?
У Криму зараз зростає кількість скитів і монастирів. Наприклад, цілеспрямовано відновлюють печерний монастир Челтер-Мармара, розташований на стрімкому обриві гори Челтер-Кая. Обитель тут спочатку прийшла в запустіння і нічого, крім печер, не залишилося. Можна припустити, що її відродженню сприяє влада, оскільки дві газети синхронно дали хвалебні репортажі про нього, і закликають кримчан допомагати монастирю.
З публікацій видно, що монахи активно пропагують «русскій мір» серед кримчан і туристів (паломників). Сьогодні тут живуть два ченці та два послушники, діє печерна церква. П’ятдесят печер із 80-ти збереглися в непоганому стані. У монастирі серед інших живе послушник Пахомій: раніше він був послушником в одній з російських обителей, а тепер понад два роки живе тут, у Криму. І такий факт переїзду росіян до Криму під виглядом послушників, тобто кандидатів у ченці, далеко не поодинокий.
Також неподалік від Севастополя відновлюється православний ставропігійний чоловічий монастир в ім’я преподобного Паїсія Величковського. Його єродиякон Венедикт свого часу закінчив Московську консерваторію. Тут він керує хором, підтримує зв’язки з громадськістю і ЗМІ. Про історію монастиря існує легенда: в 2007 році, на Різдво Христове, утаємничений меценат передав в дар обителі землю. У 2010 році монастир зареєстрували. Спочатку тут влаштувалися чотири ченця. Той же анонімний меценат збудував храм. У серпні 2011 року храм освятив митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан). Він також мав намір розмістити тут свою літню резиденцію. Але цим планам не судилося здійснитися. Однак монастир зараз активно розвивається, і газета публікує банківські реквізити для надання допомоги ченцям.
Зараз у монастирі живуть архімандрит Гавриїл, два єромонахи, три єродиякони, три ченці, два приписних протоєреї і сім приписних черниць. Отець Феодосій, як і архімандрит Гавриїл, – вихідці з материкової України, мають зв’язки з Києво-Печерською лаврою, зі структурами Російської церкви. Архімандрит Гавриїл служив до 2005 року в Одеській єпархії.
На життя, як кажуть, заробляють збиранням трав. На їх основі роблять настоянки і чаї. Головний у цій справі – монах Феодосій, колишній співробітник ресторанного бізнесу. У монастирі виготовляють близько тридцяти настоянок, що користуються великим попитом у паломників. Багато чайних зборів (у місяць понад три тисячі пачок) закуповують російські Москва і Санкт-Петербург.
У цілому, печери Криму досить густо заселені різними людьми. Це тільки частина прикладів. Насправді в печерах знаходили і втікачів від кримінального переслідування, і просто людей без місця проживання, які шукають хоч якогось притулку. Ситуація зараз не змінилася, а загострилася. Розвиток нових печерних поселень, що підтримуються владою, цілком ймовірно, має свою мету.
Так, священнослужителі РПЦ активно допомагали російським військовим захоплювати Крим у 2014 році. Церкви і монастирі на Керченському півострові та в районі Феодосії використовувалися «зеленими чоловічками» для ночівлі, для зберігання зброї, забезпечення бойовиків продовольством.
Можна згадати, як монахи Свято-Успенського монастиря під Бахчисараєм у 90-х і на початку двотисячних років разом із казаками боролися проти відновлення прав кримських татар на землю.
Тому численні монастирі (в тому числі й печерні) в гірській частині Криму і навколо Севастополя неминуче включені в перспективні плани російських генералів і розглядаються як опорні пункти, як розвідцентри, склади та своєрідні фортеці. У дев’яності роки проросійські організації в Криму звинувачували кримських татар у тому, що вони нібито створювали в горах і печерах склади зброї. Однак «татарська зброя» так ніде і не з’явилося. А ось де взяла зброю «кримська самооборона» – чи не в російських печерних схованках? Відповідь на це питання досі тримається в секреті.
Другий приклад: у фільмі Андрія Кондрашова про захоплення Криму є епізод, в якому «самооборона» нібито виявила в горах «схрон» зброї «бандерівців», хоча в кадрі в цей момент показана якась непоказна яма без зброї («Крим. Шлях на Батьківщину» – пропагандистський фільм 2015 року російського журналіста Андрія Кондрашова про події лютого-березня 2014 року в Криму, в якому президент Росії Володимир Путін, заявив, що особисто віддавав накази російським військовим під час захоплення Криму. З березня 2021 року YouTube маркує цей фільм як «неприйнятне або образливе» відео – ред.).
Усе це говорить про те, що досвід кримських партизан під час другої світової війни з використання печер і лісів не забутий. Тобто, попри гасло «Крим. Росія. Назавжди», російська влада розуміє, що це зовсім не назавжди. І допускає, що в Криму все ще можлива і партизанська війна. І версія, що нинішня російська влада планує використовувати для цього можливості печерних монастирів, зовсім не фантастика.
До того ж, навіть якщо Росії доведеться піти з Криму без опору, то «сплячі монастирі» – непогана «закладка» на майбутнє. А зараз спробуй розберися: монахи це населяють якийсь занедбаний високо в горах скит, чи це «сплячий» до певного часу диверсійний загін?
Джерело: Крим.Реалії. Автор: Микола Семена, кримський журналіст, оглядач
Анексія Криму Росією
У лютому 2014 року в Криму з’являлися озброєні люди в формі без розпізнавальних знаків, які захопили будівлю Верховної Ради Криму, Сімферопольський аеропорт, Керченську поромну переправу, інші стратегічні об’єкти, а також блокували дії українських військ. Російська влада спочатку відмовлялася визнавати, що ці озброєні люди є військовослужбовцями російської армії. Пізніше президент Росії Володимир Путін визнав, що це були російські військові.
16 березня 2014 року на території Криму і Севастополя відбувся невизнаний більшістю країн світу «референдум» про статус півострова, за результатами якого Росія включила Крим до свого складу. Ні Україна, ні Європейський союз, ні США не визнали результати голосування на «референдумі». Президент Росії Володимир Путін 18 березня оголосив про «приєднання» Криму до Росії.
Міжнародні організації визнали окупацію та анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили економічні санкції. Росія заперечує анексію півострова та називає це «відновленням історичної справедливості». Верховна Рада України офіційно оголосила датою початку тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією 20 лютого 2014 року.
