25 березня в Білорусі відзначають День Волі – річницю проголошення в 1918 році незалежності Білоруської Народної Республіки, першої національної держави білорусів, в якій офіційним прапором був біло-червоно-білий, гербом – «Погоня», державною мовою – білоруська.
У совєтські роки День Волі відзначали таємно, після розпаду Совєтського Союзу він ненадовго став державним святом, але швидко перетворився в протестну дату – влада на чолі з Аляксандром Лукашенком намагалася його скасувати і заборонити. За біло-червоно-білу символіку штрафують і заарештовують, але акції в цей день проходять в країні щорічно, незважаючи на те, що їх розганяють силовики.
Напередодні цієї дати телеканал «Настоящее время», створений «Радіо Свобода» спільно з «Голосом Америки», розповідає, як вона стала настільки важливою для білорусів і чому влада так наполегливо намагається заборонити відзначати 25 березня.
«Ми святкуємо, що ми є». Що відзначають 25 березня
«Ті, хто виріс в СРСР, нічого не знали про Білоруську Народну Республіку, а якщо знали, то говорили про це пошепки. Ми виросли з минулого. Нас змушували любити чуже минуле. Вже виросло молоде покоління, яке знає і любить своє минуле, готове за нього боротися. Хто такий білорус? це людина, яка мріє про свободу. Але ми її боїмося. Свобода – це жорстока річ, вона вимагає віри і гідності, дисципліни і благородства. Ми з вами пишемо історію своєї волі. Сьогодні у нас свято – ми святкуємо те, що ми є. Усвідомлюємо те, що ми є білоруси», – писала в приуроченому до 100-річчя БНР листі в 2018 році нобелівська лауреатка з літератури Світлана Алексієвич.
Про створення незалежної білоруської держави білоруські політичні організації заявляли ще в 1917 році. Влада після Лютневої революції належала радам робітничих депутатів, обраних більшовиками. У грудні 1917 року в Мінську відкрився перший Всебілоруський з’їзд, на який зареєструвалося понад 1800 делегатів від різних партій, а також земств і безпартійних організацій. Делегати не визнавали владу більшовиків і виступали за автономію і незалежність білоруської держави.
З’їзд не завершився – його розігнали більшовики (27 членів президії були заарештовані), але учасники встигли прийняти резолюцію, в якій говорилося про визнання права білоруського народу на самовизначення і демократичну форму правління. Після розгону з’їзду засідання Ради (обраних на з’їзді представників – декількох десятків осіб) проходили таємно.
Ці події відбувалися на тлі укладення Брестського миру – договору Радянської Росії з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Османською імперією. Від більшовиків вимагали підписати мирну угоду на їхніх умовах, за якими, зокрема, північно-західна частина Білорусі відходила німцям, решта території країни – Росії. Але більшовики ультиматум відкинули і Німеччина почала наступ.
Більшовики евакуювалися з Мінська 19 лютого 1918 року. У ніч на 21 лютого виконком Ради 1-й Статутною грамотою оголосив, що бере владу в свої руки, і утворив уряд – Народний секретаріат. У цей же день в Мінськ увійшли німецькі війська.
Територія Білорусі була окупована. Народний секретаріат німці визнали, але лише як «представництво білоруського населення». 9 березня 1918 року до Мінську була прийнята 2-я Статутна грамота. Вона проголошувала створення Білоруської Народної Республіки, а також свободу слова, друку, зборів, страйків, совісті, недоторканності особи і житла, право на автономію, рівність мов. Скасовувалося право приватної власності на землю: «Земля передається без викупу тим, хто на ній працює». Встановлювався 8-годинний робочий день.
Третя Статутна грамота, прийнята 25 березня, проголошувала незалежність БНР.
В умовах німецької окупації БНР марно намагалася отримати міжнародне визнання. До повернення більшовиків це зробити не вдалося. До 10 грудня 1918 року, коли в Мінськ увійшли радянські війська, органи Білоруської Народної Республіки були розпущені, їхні лідери поїхали за кордон і продовжували роботу там. 1 січня 1919 року з’явилася Соціалістична Радянська Республіка Білорусі, яка в 1922 році, підписавши Договір про утворення СРСР, стала Білоруської Радянською Соціалістичною Республікою.
Білоруська Народна Республіка проіснувала менше року, але поява першої білоруської держави відіграла велику роль у формуванні національної ідентичності білорусів. Державною мовою оголосили білоруську, біло-червоно-білий прапор майорів на даху державної адміністрації Мінська. Була прийнята тимчасова конституція, введені паспорти громадян БНР, за якими вони могли виїжджати за кордон. З’явився (щоправда, вже в 1920 році) державний гімн БНР.
За 1918 рік у Мінську відкрилися дев’ять білоруських початкових шкіл, були видані підручники з арифметики та географії білоруською мовою і «Беларуская граматика для шкіл» Броніслава Тарашкевича. З’явилася Мінська вища музична школа, яка пізніше стала консерваторією, йшла підготовка до відкриття Білоруського університету (згодом БГУ).
Лідери БНР продовжували працювати в еміграції, відзначаючи 25 березня річницю оголошення незалежності Білорусі. Рада Білоруської Народної Республіки діє у вигнанні з 1919 року і досі – це одна з ключових політичних організацій білоруської діаспори. У вересні 2020 року голова Ради БНР Івонка Сурвіла (живе і працює в Канаді) поспілкувалася по телефону зі Світланою Тіхановською – привітала її з перемогою і сказала слова підтримки від імені діаспори та Ради БНР.
Як 25 березня став Днем Волі, як його відзначали і як розганяли його учасників
Білоруська інтелігенція святкувала День незалежності БНР і за радянських часів, але таємно: збираючись в художніх майстернях, на дачах, в лісі. Публічно відзначати День Волі в сучасній Білорусі стали в 1989 році.
Перша річниця запам’яталася перформансом студента Театрально-художнього інституту Алеся Пушкіна. Він хотів провести в виші виставку картин у стилі соц-арт, але йому не дозволили. Тоді Алесь повісив на себе два плакати і з сотнею однодумців пройшов по проспекту Леніна (зараз проспект Незалежності). Його однодумці несли паперового лелеки і 71 повітряну кульку.
На плакаті, який висів у художника на грудях, був напис: «Громадянине! В цей день 71 рік тому було проголошено Білоруську Народну Республіку. Пам’ятай і думай про це! Живе незалежна Білорусь!».
На плакаті на спині був перекреслений червоно-зелений прапор і напис: «Досить «соціалістичної», відродимо Народну Білорусь!».
Тоді Пушкіна і ще 35 осіб затримали. Художника засудили до двох років позбавлення волі умовно. Через два роки в День Волі під звуки духового оркестру Алесь Пушкін проїхав по Вітебську на віслюку. В руках у художника був голуб, випускаючи якого він виголосив: «Він принесе нам свободу!»
Тоді день незалежної БНР вже називався Днем Волі (Днем Свободи). Ця назва з’явилася в 1990 році: білоруська незалежна газета «Свобода» з таким заголовком вперше закликала мінчан на святкову демонстрацію.
У 1993 році 75-річчя БНР в Білорусі святкували офіційно. У Мінську урочистості пройшли в будівлі філармонії на найвищому рівні. Білорусів вітали керівник країни – голова Верховної Ради Станіслав Шушкевич – і тодішній голова Ради БНР Язеп Сажич.
Але після приходу до влади Олександра Лукашенка акції 25 березня стали розганяти.
Хода і мітинг напередодні Дня Волі в 1996 році в Мінську стали наймасовішими: 24 марта біля Театру опери та балету зібралося від 30 тисяч до 50 тисяч чоловік. Вони вийшли протестувати проти союзу з Росією, запропонованого Олександром Лукашенком. Люди несли плакати «Росія – це війна і бідність!» і символічно збирали дрібні купюри на квиток для Лукашенка в Москву: багато хто тоді вважав, що він мріє опинитися на місці Бориса Єльцина в Кремлі.
У 1996-му проти протестувальників вперше застосували сили ОМОНу: учасники акції хотіли потрапити у Білоруську телерадіокомпанію і вийти в прямий ефір. Багатьох жорстоко побили, близько 200 осіб затримали. Про час розгону мирної акції протесту розповідав в своєму репортажі журналіст Павло Шеремет.
Протести незгодних з російської інтеграцією, що почалися напередодні Дня Волі в 1996 році, отримали назву «Мінська весна» і тривали до кінця липня.
У наступні роки 25 березня білоруси продовжували виходити на вулиці з біло-червоно-білими прапорами, а силовики – їх розганяти. Мінська влада навіть дозволяла ці акції, але відправляла учасників дуже незручними вузькими вулицями від Академії наук до площі Бангалор – у віддалений від центру парк Дружби народів. (У 2020 році влада там же дозволила провести передвиборний мітинг кандидата в президенти Світлани Тихановської, і він на загальне здивування зібрав понад 60 тисяч осіб).
Офіційна влада цю дату ігнорувала (у 2018 році, відповідаючи на питання щодо 25 березня, Лукашенко заявив, що поки він на посаді президента, державним святом Дню Волі не бути). День незалежності Білорусі офіційно відзначається 3 липня – в день звільнення Мінська від нацистської окупації.
У 2006 році за кілька днів до Дня Волі – 19 березня – в країні пройшли президентські вибори, на яких Олександр Лукашенко, за даними ЦВК, отримав 82,6%. Решта кандидатів – не більше 6%. Незгодні з такими результатами в той же вечір вийшли на Кастричницьку (Жовтневу) площу в центрі Мінська, а наступного дня поставили там намети. У ніч на 24 березня міліція ліквідувала наметове містечко, понад 500 осіб затримали і заарештували.
Наступного дня, 25 березня, учасники протесту з самого ранку спробували зібратися на Кастричницькій (Жовтневій), але площа була перекрита. Кілька тисяч людей (за різними оцінками, від 7 до 10 тисяч) почали ходу в бік ізолятора на Окрестина. По дорозі колону жорстко розігнав спецназ: силовики застосовували до мирних людей кийки, світлошумові гранати, гумові кулі і сльозогінний газ.
Затримали близько 200 осіб, в тому числі екскандидата в президенти Олександра Козуліна. У тому числі і за цю ходу він отримав п’ять з половиною років позбавлення волі.
Після цього протягом десяти років акції, присвячені Дню Волі, стали невеликими і збирали від тисячі до п’яти тисяч людей.
У середині лютого 2017 року в Мінську та інших містах Білорусі відбулись «Марші недармоїдів» – протести, викликані прийняттям декрету No 3 «Про запобігання соціальній залежності». Цей документ зобов’язував білоруських громадян, які не мали офіційної роботи, сплачувати податок у розмірі 200 євро. У разі несплати їм загрожувало адміністративне стягнення. Опозиційні політики Микола Статкевич та Володимир Некляєв організували «Марш недармоїдів». Акції стали майже щоденними.
Але напередодні 25 березня Білорусь раптово залишилася без лідерів опозиції, які завжди закликали святкувати День Незалежності БНР: Статкевич і Некляєв кудись зникли, а їхні соціальні мережі були зламані (згодом стало відомо, що обох затримали). Напередодні Дня Волі також був затриманий лідер «Молодого фронту» Дмитро Дашкевич. Співголова оргкомітету зі створення партії «Білоруська християнська демократія» Павло Северинець та лідери інших опозиційних партій отримали по 15 днів 10-12 березня, тому вони також не могли взяти участь в організації акції.
Але, незважаючи на арешти, День Волі зібрав тисячі людей у Мінську та – вперше за довгий час – в інших містах Білорусі. Водночас у силовиків, також вперше на таких заходах, побачили вогнепальну зброю.
За кількістю затриманих цей День Волі став рекордним: понад тисячу людей по всій країні.
Силовики заважали працювати журналістам і спостерігачам (58 міжнародних спостерігачів були затримані в офісі правозахисного центру «Весна» до початку акції, згодом їх відпустили). На мітингу були затримані 80-річний пенсіонер Ян Гриб та 71-річна Ніна Багінська.
У 2018 році святкували 100-річчя незалежності БНР – і влада дозволила акції. Свято відбулося у Гродно 23 березня, у Мінську 24. Мінський міськвиконком навіть офіційно дозволив використання біло-червоно-білого прапора.
Акцію організували блогери Антон Мотолко та Едуард Пальчіс (зараз проти першого порушено кримінальну справу, а другий утримується в СІЗО і визнаний політв’язнем), а також Павло Білоус. На платформі для краудфандингу вони зібрали кошти на концертне обладнання, і місто надало місце для проведення акції безкоштовно.
«Потепління» ставлення до Дня Волі пояснювалося «маршами недармоїдів», які тривали весь попередній рік і лякали владу. Аналітики писали про зміну поколінь в елітах, а також вказували на «ідеологічне дистанціювання від «русского мира» з його кримсько-донбасько-сирійськими фарбами».
Самі організатори вважали, що основною причиною є те, що вони готували свято на День Волі, а політичні партії організовували акцію протесту перед ними.
Незважаючи на всі позитивні кроки влади, інтернет був вимкнений під час концерту в Національному театрі опери та балету в Мінську, а в журналістів було викрадено кілька квадрокоптерів. Коли ЗМІ звинуватили в цьому білоруську владу, тодішній міністр внутрішніх справ Ігор Шуневич відповів, що «це могла бути технічна помилка оператора». Після концерту в Мінську було затримано близько 100 людей, в тому числі за біло-червоно-білу символіку.
День свободи – 2021: чого прихильники змін чекають від нього і чого чекають союзники Лукашенка
Глава КДБ Білорусі Іван Тертель оголосив про «гарячу весну» 2021 року та підготовку до неї у грудні 2020 року. І з тих пір він регулярно повідомляє, що «пік активності протесту в країні минув», але «плани дестабілізації встановлюються».
На початку березня в Мінську та Могилеві були подані заявки на День Волі, влада обох міст відмовила заявникам, а одного з них, Ігоря Борисова, голову Білоруської соціал-демократичної партії (Грамада), було затримано.
9 березня, через кілька годин після того, як три опозиційні організації звернулись до Мінського міськвиконкому з нагоди святкування Дня Волі, Тертель доповів Лукашенко, що в Білорусі 25–27 березня «готуються провокації», і Комітету державної безпеки відомо три сценарії, включаючи сценарій зіткнення людей із силовиками.
16 березня заступник міністра внутрішніх справ, командуючий внутрішніми військами Микола Карпенков заявив, що час «цих холостяків і протестуючих» минув і що «вже кілька місяців поспіль з їх боку не було жодних проявів». Однак є «певна контрольна дата – 25 березня, день БНР, коли вони виповзають у це свято». За його словами, силовики «швидко зрозуміють» після проходження «випробувальної школи», яка їм випала.
Протести, спричинені фальсифікаціями на президентських виборах у серпні 2020 року та подальша хвиля насильства та репресій, тривають у Білорусі вже більше семи місяців. Затримано та заарештовано сотні людей – від лідерів протестів до адміністраторів місцевих телеграм-чатів. Багато активістів, блогери та журналісти є свідками кримінальних справ про заворушення. Так звані «тихарі» не зникають з найактивніших міських дворів.
Джерело: Радіо Свобода
