Заклики єрархів РПЦ не брати участь в протестах виглядають захистом інтересів кремлівської владної корпорації. РПЦ рано чи пізно доведеться заплатити за співпрацю з владою чималу ціну, вважає журналіст Константин Егерт, передає DW.
У день всеросійської акції протесту 31 січня, оголошеної прихильниками Олексія Навального, патріарх Кіріл виголосив проповідь, присвячену батькам святого преподобного Сергія Радонезького – одного з найбільш шанованих російських святих. Саме в цей день святкується їх пам’ять. Очільник Російської православної церкви говорив про «кризу молодого покоління», на яке впливає інтернет.
Митрополит Тихон (Шевкунов) проти революції
Задавши риторичне питання «Хто впливає на молоде покоління?» – а це як завжди якісь неназвані, але темні «сили» – патріарх РПЦ продовжив: сім’я повинна з дитинства формувати у юних «правильні думки, правильні переконання, які могли б дати гідну відсіч всяким руйнівним впливам».
Хочеться запитати: а в чому полягає ця сама “правильність”? Християнська родина повинна виховувати християнські переконання, вчити тому, як в різних ситуаціях не змінювати євангельським заповідям, зберігати людську гідність і свідчити про віру справами і вчинками. Але, схоже, в розумінні патріарха “правильність” полягає в тому, щоб слідувати у фарватері влади.
Проповідь патріарха Кіріла (Гундяєва) – це погано завуальована спроба переконати батьків відрадити дітей від участі в демонстраціях протесту в Росії. Вона виглядає не як самостійна позиція, і навіть не як виконання замовлення Кремля, а як виступ від імені всієї владної корпорації, що відстоює її інтереси. Адже ні слова на захист жертв поліцейського насильства на акціях 23 і 30 січня з уст моспатріарха або інших офіційних представників РПЦ не прозвучало. Не обов’язково любити Навального, щоб з позицій християнського милосердя закликати поліцію не знущатися з демонстрантів, а владу – не ув’язнювати людей, які не завдали ніякої шкоди майну або здоров’ю співгромадян.
Найзнаменитіший і популярний церковний публіцист серед РПЦ, митрополит Псковський і Порховский Тихон (Шевкунов), головуючий в Патріаршій раді з культури, теж висловився в характерному для себе ключі – революції в Росії ні до чого доброго не приводять, згадайте 1917 рік. Ця точка зору популярна в церковному середовищі та у чималій частині інтелігенції росіян і сама по собі цілком має право на існування, як і проповідь патріарха.
РПЦ відштовхує від себе помітну частину віруючих
Але сприймається ця думка абсолютно інакше – як захист політики Кремля, більш того, свого власного високого становища, за всяку ціну. Контекст тут має велике значення. Кілька днів тому про це дізнався популярний співак-гуморист Семен Слєпаков, який написав критичні вірші про протести. Хочеш виконувати сатиричні пісеньки в стилі «дуля в кишені» на каналі ТНТ, який належить “Газпрому” і корпоративах держкорпорацій РФ – виконуй. Але не чекай, що публіка буде відрізняти твої публічні висловлювання від думки шефа корпорації Олексія Міллера, навіть якщо ти виступаєш не на замовлення, а на переконання.
Єрархія Російської православної церкви має певні підстави побоюватися, що в разі падіння путінського режиму різкі антицерковні атеїстичні настрої частини суспільства виллються в нову антирелігійну кампанію. Справа, звичайно, навряд чи дійде до більшовицької післяреволюційної вакханалії столітньої давності, але відсікання від державних ЗМІ і бюджетів може виявитися дуже різким, а публічне приниження – демонстративним.
Якщо це станеться, то винувате буде перш за все нинішнє церковне керівництво – сам патріарх РПЦ Кіріл і сотні архієреїв, відібраних в останні роки ним за принципом лояльності і керованості. Це вони двадцять років беззастережно підтримували всі головні починання путінської влади й чорнили її критиків як агентів тих самих «темних сил». Це вони відштовхнули від церкви помітну частину міських віруючих, які могли б стати її інтелектуальною опорою, якби звернені до них проповіді не зводилися до примітивної офіціозної пропаганди провладних тез. Це вони покривали секс-пригоди частини єпископату в семінаріях, тавруючи будь-які публікації про них як підступи “антицерковних сил”.
Патріарх Кіріл і його оточення недовчили уроки історії
Попри заклики вчитися в історії, патріарх Кіріл і його оточення, схоже, самі недовчили ці уроки. Однією (хоча і не єдиною) з причин швидкого розцерковлення післяреволюційного суспільства був державний статус православ’я в імператорській Росії. Кращі уми того часу, включаючи першого сучасного патріарха Тихона (Бєлавіна), усвідомлювали це. Тому вони скликали в 1917-1918 році помісний собор, покликаний докорінно реформувати і – використаю це страшне слово – демократизувати внутрішнє управління церквою, її відносини з державними інститутами і суспільством. Громадянська війна і комуністичний терор проти віруючих і священства не дозволили втілити їх в життя.
Постанови собору формально ніхто не відміняв. Але втілити їх в життя за часів совєтів неможливо було і мріяти, а після падіння радянської влади нікому це не було потрібно – церковне керівництво вважало за краще залишити все по-старому, як наказав Кремль ще при Сталіні. В тому числі й в інтересах збереження повновладдя єпископату не тільки в Росії, але і на пострадянському просторі.
Поява автокефальної церкви України, виступ частини білоруського священства проти диктатури Лукашенка плюс зростання антиклерикальних настроїв в Росії показують, що нинішня модель відносин в трикутнику «церква-держава-суспільство» недовго залишиться такою як вона була.
Російській церкві доведеться пережити велику кризу, щоб побудувати відносини заново, і, можливо, знайти справжній авторитет, коли не потрібно буде залякувати паству підступами «світового закулісся», випрошувати державні преференції і підлабузнюватися перед Кремлем.
