П’ятниця, 22 Січня, 2021
Бiльше

    Героїчний подвиг капеланів США, які пожертвували життям рятуючи солдатів

    Чотири військові капелани різних конфесій пожертвували власним життям, рятуючи солдат з підбитого торпедою корабля, який йшов на дно.

    Про це повідомляє 24 канал.

    16 вересня 1939 року німецький підводний човен вперше напав на конвой союзників в Атлантичному океані. За наступні шість років битва за Атлантику забрала близько 4 тисячі кораблів і 50 тисяч людських життів. Вона стала однією з ключових арен боротьби в ході Другої світової війни.

    В останній тиждень січня 1943 року з Нью-Йорку вирушила ланка кораблів. У склад конвою SG-19, що взяв курс на Гренландію, було 6 суден. Найбільший з них американський «Дорчестер» – круїзний трипалубник, який до війни працював на круїзах біля берегів Америки.

    Корабель був розрахований на 400 людей, але у цей день на нього завантажили вдвічі більше військових. Шлях пролягав через неспокійні води зимової Атлантики.

    Північна Атлантика була дуже підступним місцем. Нас кидало вперед і назад, з боку в бік. Всі дуже чекали, коли підійде капелан і розрадить трохи смуток і негатив від незручності, – зазначив Бенджамін Епштейн, врятований з SS Dorchester.

    Це був добре знайомий німцям напрямок. U-boat (узагальнена абревіатура німецьких підводних човнів) вже перехоплювали і топили кораблі, які ним йшли до Британії. Цього разу вахта підводників пильно слідкувала за горизонтом в очікуванні нових жертв.

    Капітанів SG-19 попередили про небезпеку. На екрані берегової охорони блимала точка, яка з великою ймовірністю була німецькою субмариною. Її зафіксував сонар.

    В район проходу конвою SG-19 були вислані 4 підводні човни. Найближче до американських кораблів підібрався U-233. Це був його перший вихід в море. Командував човном 26-річний капітан-лейтенант Карл Юрг Вехтер.

    Капітан “Дорчестера” Даніельсен оголосив, що конвой переслідує німецька субмарина. Тому треба бути готовим до будь-якого розвитку подій. Рятувальні жилети одягнути – це наказ, наголосив капітан. Оптимізму це не додавало.

    Капелани на американському кораблі

    Внизу, під палубами, в нутрощах старого круїзного корабля панувала задушлива гнітюча атмосфера. Сотні наляканих молодих людей. Хтось ховав свої тривоги за грою в карти чи кості.

    Підбадьорити солдатів було головним завданням капеланів. На «Дорчестері» їх було 4. Усі різних конфесій, як і військові, з якими вони пливли на війну.

    Найстаршим за віком був Джордж Фокс. Він добровольцем записався у військо і відвоював своє у Фландрії під час Першої світової. Водій медичної служби, надивився страждань немало.

    Джордж Фокс / Скриншот з відео

    За порятунок на полі бою солдата Фокс отримав «Срібну зірку». Після повернення додому відкрив покликання і вчився на пресвітера методистської церкви. З початком війни, його син записався до війська. За ним пішов і батько.

    В гарвардській школі військових капеланів пресвітер здружився з равином Александром Гудом – разом вони отримали призначення на “Дорчестер”. Гуд походив із сім’ї равинів.

    Александром Гуд / Скриншот з відео

    Але рішення служити людям і лікувати душі відкривав самостійно. Зірок з неба не хапав, але намагався робити в житті правильні речі. Гроші на навчання збирав, працюючи.

    Окрім біблійної, здобув медичну освіту. Коли Америка вступила в Другу світову Александер Гуд зголосився до війська і потрапив до капеланської школи при Гарвардському університеті.

    Батько Кларка Полінга був пастором, як і його дід, як і його прадід та його дід. Можливо, це зіграло свою роль, що хлопець відкрив у собі покликання до служіння в методистській церкві.

    Після “Перл Харбора” пішов до військкомату. Але мав дилему – зголошуватися як боєць чи сказати про пасторське служіння і потрапити на капеланську службу.

    Кларк Полінг / Скриншот з відео 24 каналу

    Ухвалити рішення допоміг батько, який пояснив, що відсоток смертності серед капеланів на передовій – найвищий. І різниця від звичної солдатської служби тільки в тому, що зброю капелан до рук не братиме.

    Ще одним пресвітером на “Дорчестері” був католицький священник, ірландець Джон Вашингтон. На відміну від багатьох ровесників із важких сімей, вулиця його не зіпсувала.

    Джон Вашингтон / Скриншот з відео 24 каналу

    Врятувала церква, де Джон в проміжках між бійками і хуліганськими витівками служив біля вівтаря. Як і решта його колег на “Дорчестері”, він був добровольцем і пройшов капеланську школу в Гарварді.

    Різноконфесійність Америки на початку ХХ століття не завжди означала дружбу чи партнерство між релігіями. Втім, цій четвірці вдалося знайти спільними зусиллями та відновити спокій на кораблі, що прямував до Гренландії.

    Атака та її наслідки

    Підводники почали готуватись до атаки. Караван був як на долоні, тому далі вже не чекали. Капітан Вехтер віддав наказ: вогонь. Була 1:00. Перша торпеда попала в котельню. “Дорчестером” трусонуло, багатьох людей розкидало по трюму.

    Було обірване електропостачання. Навіть подати сигнал про порятунок було неможливо – через відсутність сигнальних вогнів. Корабель оповили хмари пари і аміачного газу. Судно перехилилося на лівий борт і швидко опускалося під воду.

    З нижніх палуб люди бігли на гору, спотикаючись один об одного. Були й такі, що заціпеніли від страху, надто налякані, щоб попрямувати до рятувальних шлюпок.

    Капелани допомагали їм заспокоїтись і підбадьорювали стрибати з корабля, який тонув, аби добратись до рятувальних плотів. Не думаючи, що буде далі, хтось із четвірки допомагав роздавати рятувальні жилети із комірок.

    Льодяна вода залишала дуже мало шансів вижити / Архівне фото
    Льодяна вода залишала дуже мало шансів вижити / Архівне фото

    Коли запаси закінчилися, а загроза впасти у море без жилета залишалася – вони віддали свої. Солдати стрибали в крижане море. Допомогти їм могли лише 2 катери супроводу. Дуже швидко вони були перевантажені.

    Жилети не рятували від холоду. Більшість пасажирів і команди “Дорчестера” померла через гіпотермію, замерзаючи. Температура води становила 1°C, а температура повітря – 2°C

    Самопожертва капеланів

    Капелани залишилися на кормовій палубі корабля, який носом ішов на дно. Вони до останнього підбадьорювали тих, хто не міг вирватись із корабля, який тонув, або кричав із льодяної води про допомогу.

    Вони співали кожен свій гімн. Один на латині, інший на івриті, ще інші – англійською. І співали ці пісні, поки корабель не опустився під воду,
    – пояснив Ден Курзман, біограф капеланів “Дорчестера”.

    Із майже 900 людей на борту “Дорчестера” катастрофу пережили тільки 230. Це був лише невеликий епізод у масштабах цілої війни. Третій Рейх програв битву за Атлантику, а потім і всю війну. Баланс 6-літньої боротьби на цьому театрі бойових дій вражає.

    Вчинок капеланів “Дорчестера” був настільки виразним і вражаючим, що пам’ять про нього стала взірцем для повоєнної Америки. Спочатку їх представили до нагородження “Пурпурними серцями” і “Орденом слави”.

    Перемога над нацистським режимом стала можливою багато в чому завдяки морським конвоям, які виконували свою місію, попри смертельну небезпеку. Але ці нагороди видавалися лише за визначні вчинки в бойових діях.

    Затоплення “Дорчестера” кваліфікували інакше – священники не бились. Через 15 років після війни американський Конгрес ухвалив спеціально для вшанування капеланів нову нагороду. Їх взяли собі за патронів благодійні фонди і ветеранські організації.

    У 1948 році в США з’явилася марка на честь героїзму та жертовності капеланів корабля “Дорчестер”. І це було чимось незвичним. Адже раніше у країні зазвичай не видавалися марки, присвячені якійсь особі щонайменше 10 років після її смерті.

    Починаючи з 1961 року за рішенням Конгресу 3 лютого в Америці називають Днем чотирьох капеланів. Їхній вчинок досі є маяком відваги і милосердя. В пам’ять про дивовижну самопожертву священників їх нарекли “безмертними”.

    Найсвіжіше

    Популярне