Субота, 20 Лютого, 2021
Бiльше

    Як живе село, громада якого першою перейшла до Православної церкви України

    Про село Тютьки на Вінниччині і громада ПЦУ розказало видання Gazeta.ua.

    У квітні 2018 року п’ятий президент Петро Порошенко звернувся до Вселенського патріарха з проханням надати томос про автокефалію Православної церкви України. Самостійною вона була визнана 6 січня 2019-го підписанням документа у стамбульському соборі Святого Юрія. Релігійні громади Української православної церкви Московського патріархату почали переходити до ПЦУ з 15 грудня 2018-го. Першими це зробили вінницький Спасо-Преображенський кафедральний собор і Покровська церква в Києві. Слідом за ними – церква Святої великомучениці Параскеви в селі Тютьки неподалік Вінниці. Там живуть майже 700 людей.

    Тютьки розташовані за 14 км від ­обласного центру. Через село дев’ять разів на день курсує автобус Вінниця – Прибузьке. Квиток коштує 12 грн. Таксист просить 170.

    – Село знамените. Поблизу є база відпочинку, – водій 54-річний Володимир одягнений у теплий світлий светр і яскраво-сині джинси. – Влітку туди часто вожу людей. Гарна місцина на березі Південного Бугу. Власники поставили будиночки. Є басейн, сауна – все для душі й тіла.

    Запитую, чи знає, що церковна громада Тютьок однією з перших перейшла до Православної церкви України.

    – Цього не чув, – відказує. – Але правильно зробили. Чому люди мають молитись москальською чи старослов’янською, яких ніхто не розуміє? Це нонсенс. Всі православні церкви підчиняються Константинополю, до чого тут Москва? Тільки гроші туди віддавати, як у прірву, щоб потім кацапи наших хлопців убивали. А в церквах Московського патріархату даже не хочуть відспівувати загиблих на Донбасі. Порох добре зробив, що домігся томоса, але йому треба було дожати всі гайки. Бо московські попи людей стали зомбувати. Лякають, що проклянуть, як ті ходитимуть в українську церкву. А наші ведуться. От у сусідній Луці-Мелешківській і досі колотиться, навіть поліція не раз приїжджала. Прихильники Московського патріархату не пускають у храм людей, які перейшли до Православної церкви України, називають їх розкольниками. І що ж це робиться, питається? Люди, які хочуть молитись українською, – розкольники, а угодніки Москви – святі?

    Виходжу на вулиці Миру. Звідси до храму Святої Параскеви – метрів 200. Сьогодні там має бути недільна служба. Дорогою зустрічаю чоловіка років 70. Трохи згорблений, у чорній шапці й темно-сірій куртці. Запитую, чи йде до церкви.

    – А шо, сьодня Пасха? Жінка яйця наче не красила, – сміється. – Нє, не йду, якось не привчений. Хоч і проти нічого не маю. Церква у нас нова, красіва, батюшка – хороша людина. Чи знаю, що наша громада перейшла до Православної церкви України? Конєшно, а хто ж не знає? Це, я вам скажу, дуже добре. Ми де живемо? В Україні, то й церква має бути українська. А московська церква зараз як на белебені – ні вашим, ні нашим. Там же попи за Росію не моляться. Бо бояться, що люди поб’ють. За Україну тоже не моляться, бо стидаються. Це ж бо Московський патріархат. То виходить, шо вони, як якась інфекція непонятна, й люди самі не знають, як з нею боротися.

    Стіни храму пофарбовані в ніжно-­абрикосовий колір, дах із гнучкої зеленої черепиці увінчаний банею з позолотою. Подвір’я викладене кольоровою тротуарною плиткою. На газоні – туї та троянди. Праворуч – криниця й лавка. На вивісці біля дверей написано, що церква збудована 2012 року на благодійні пожертви Сергія Ковінька, власника ковбасного підприємства, та громади села.

    Служба вже почалася. В церковному кіоску у притворі купую свічки по 2 грн. Передаю записки за здоров’я й упокій.

    – Як можеш, дай 20 гривень. Більше не треба, – говорить жіночка в береті й сірому пальто. На обличчі має медичну маску. – Коли ставитимеш свічки, ікони не цілуй. Скаженючий вірус ходить. Дивися, щоб не заразилася.

    Стіни храму прикрашені іконописом. Ліворуч написи старослов’янською мовою, праворуч – українською. Людей небагато, три молоді жінки з дітьми, стільки ж пенсіонерок і четверо півчих. Священнику допомагають два паламарі. Час від часу двоє хлопчиків гасять свічки, що догорають. Згодом до служби приєднуються ще двоє чоловіків. Коли починається молитва “Вірую”, молоді жінки беруть молитовники й починають співати. Потім хором виконують “Отче наш” і “Церковицю”.

    До сповіді підходять двоє старших дітей і дві жінки. Перед причастям обробляють руки антисептиком.

    – Візьміть проскурку, – пригощає одна з парафіянок. – Наш батюшка сам пече, бо більше нема кому. Він на повара вчився. Може й голубці накрутити. А який торт він матушці на день народження спік. Смакота.

    Після закінчення служби священник вітає двох іменинниць із церковного хору, вручає їм конверти. Громада співає “Многая літа”.

    Люди виходять надвір. 10-річна Іванна Кирган і Іван Куразєєв, 8 років, перемовляються й усміхаються. Що таке томос, сказати не можуть.

    – Знаю, що не можна красти і брехати, – говорить Іван. – Вірю, що Бог допомагає, якщо його попросити. Дуже хотів, щоб і моє бажання здійснилося. Мрію потрапити у збірну Вінниці з футболу.

    – Посмотри, какая красота! – жінка в картатій хустці і шкіряній куртці помічає на лавці відро з опеньками. – Кто так быстро собрал?

    – Я, а хто ж іще, – каже дружина священника 48-річна Ольга Просяновська. Вона також співає в церковному хорі. – Прямо тут, біля церкви, багацько грибів. Бачте, якими славними сімейками ростуть. І в ліс ходити не треба.

    Жінки збираються біля лавки. Згадують, як будувався храм.

    – Раніше службу правили у церкві біля цвинтаря. Але вона в такому стані, що всередину й заходити страшно. Щоб територія не заростала бур’янами, наш батюшка регулярно там скошує траву, – розповідає Наталія Косміна, 74 роки. – Як я була в пайовій комісії, Сергій Ковінько захотів у нас землю брати для будівництва м’ясопереробного цеху. Кажу йому: “Як церкву нам побудуєте, то й землю дамо”. Ось він і побудував.

    Директор вінницького Привокзального ринку Олександр Комісарчук із села Тютьки обіймає пенсіонерку Наталію Косміну. У 2000-х жінка ініціювала в селі будівництво храму Святої великомучениці Параскеви

    – Да, Наталія Миколаївна в нас молодець, – обнімає її директор вінницького Привокзального ринку 52-річний Олександр Комісарчук.

    – Шо ти до мене підлизуєшся? – віджартовується жінка. – Краще про нашого батюшку розкажи. Він як запропонував переходити до ПЦУ, то ніхто з наших не заперечив – всі в сєкунді согласилися.

    – Отець Іван – унікальна людина, – погоджується Комісарчук. – Відколи в нас служить, люди йдуть до нього за порадою й добрим словом. Як у пісні “Океану Ельзи”: “Такий, як він, буває раз на все життя. І то із неба”.

    Священник 52-річний Іван Просяновський запрошує до парафіянки Марії Недочитайло. 14 листопада жінці виповнилося 62 роки. Разом із півчими збирається до неї на гостину. Перед тим заходимо до отця Івана додому по парасольки.

    Подружжя живе в невеликій хаті на дві кімнати. Її для них придбав підприємець Сергій Ковінько, коли священник переїхав у Тютьки. У дворі є літня кухня і льох. Зовні будинок поштукатурений, вставлені металопластикові вікна. Опалюється газовим конвектором і грубою.

    – Господарства в нас немає. Ні кота, ні собаки. Навіть миші не водяться, – говорить Ольга Просяновська. – Маємо біля хати 3 сотки городу. А нащо нам багато? Ми вдвох живемо. Син і донька зі своїми сім’ями в сусідніх селах. Вирощуємо картоплю, огірки, зелень. Батюшка теплицю побудував. Мені з ним дуже повезло, в нього золоті руки. Все по дому робить. Ще й у людей зароб­ляє – може плитку класти, штукатурити, будує груби й каміни.

    Іван Просяновський родом із села Манява Богородчанського району на Івано-Франківщині. Згадує, як познайомився з дружиною:

    – Був на заробітках у Горбанівці Вінницького району, з хлопцями жили в гуртожитку. Аж бачу, на ферму дуже гарна дівчина по молоко прийшла. “Ну всьо, – думаю. – Це моя жена буде”.

    З вірою в серці живу з дитинства, – виходить в іншу кімнату, щоб зняти рясу. Каже, боїться намочити її під дощем. – Мої батьки – глибоко віруючі люди. Як і більшість сімей на Прикарпатті, щонеділі ходять до церкви. Мати по суботах цілий день готувала, аби неділю присвятити Богові. Моя віра укріпилася ще більше вже тут, на Поділлі, коли працював на будівництві монастиря в селі Ільківка. У монахів вчився молитися. З 2007‑го почав служити дияконом, а за рік висвятився на священника. До батьків поїхав уже в рясі. Для них це стало приємною несподіванкою.

    Спершу Іван Просяновський був настоятелем храму в сусідньому селі Рівець, парафія якого теж перейшла до ПЦУ. Тепер служить на дві церкви.

    – У Рівці співає моя донька, а тут – моя дружина, – розповідає. – Раніше до храму приходило багато прихожан, зараз значно менше – бояться коронавірусу. Щоправда, минулої суботи, коли поминали померлих, було людей 80. Вишикувалися у дворі аж до брами. До церкви заходили по кілька чоловік.

    За панахиду в храмі Святої великомучениці Параскеви платять 50 грн, за хрестини і вінчання – по 200–300.

    – Це пожертва на храм, – пояснює отець Іван. – Не змушуємо платити. Якщо в людини немає грошей, але є благі наміри, також проводимо обряд. Цього року вінчалася пара з інвалідністю. Видно, що люди незаможні. З них нічого не брали.

    До мене звертаються люди із сусідніх сіл, дачного масиву. Ось на Михайла хреститиму хлопчика. Вінчань небагато, чотири-п’ять на рік. Іноді обітницю перед Богом дають подружжя, які прожили разом 10–20 років. Цього літа вінчав доньку бізнесмена Сергія Ковінька. Все було розкішно організовано. На весіллі був Володимир Гройсман. А хто в церкву рідко ходить, то кажу, що й Порошенко приїздив, а вони проґавили.

    Коли виходимо з дому, дружина нагадує, щоб зайшов на “Нову пошту”. Говорить, прийшла посилка із 30 кущами троянд. Їх матушка замовила в Одесі, щоб висадити біля храму.

    На гостину до Марії Недочитайло йдемо навпрошки через городи. З дворів гавкають собаки.

    – Дякувати Богу, в селі помирає небагато людей. Коли відспівував перші рази, було якось не по собі. Тепер звик. Смерті не боюся. Нагадую собі, що всі смертні, тому молюся, трудюся.

    На подвір’ї Івана й Марії Недочитайлів ходить десяток качок. Господар каже, тримають ще корову і свиней. Жінка запрошує до хати. Стіни й стеля свіжовибілені.

    – У нас традиція вітати одне одного вдома. Як хтось не зве, то самі нахально йдемо, – говорить Галина Гоменюк, 70 років. З іншими жінками робить на кухні бутерброди.

    – Пригощайтеся і вибачайте. Беріть, що є, – припрошує господиня.

    На столі – картопля зі шматками качки, голубці, бутерброди з паштетом, твердий сир, ковбаса, налисники, домашній оселедець, консервовані огірки й помідори, мариновані білі гриби, горілка й червоне домашнє вино. На десерт іменинниця спекла медовик.

    Перед застіллям усі встають і моляться. Потім виконують “Многая літа”.

    – Доки звикли співати українською, то були цирки, – каже Галина Гоменюк. – Без звички збивалися. Через те збиралися на тижні, щоб репетирувати.

    Розповідають, що після переходу громади до ПЦУ двоє з хору повернулися до Російської церкви, ходять у сусіднє село. Мовляв, не могли навчитися співати.

    – Я раніше їздила в українську церкву у Вінницю, – говорить іменинниця Марія Михайлівна. – Українською і співати, і молитися легше. Суть зрозуміла навіть дітям. Це дуже важливо. А чому я маю стояти в церкві і нічого не понімати? Відколи наша церква перейшла до ПЦУ, стала ходити сюди.

    Запитую в отця Івана, які теми для священників – табу. Жінки нав­випередки відповідають: сповідь.

    – Так, таємниця сповіді – це в першу чергу, – каже батюшка. – Також не лізу в інтимне життя. Вважаю неправильним випитувати, чи спить людина з чоловіком чи дружиною по середах і п’ятницях. Прихожани й так знають, що в дні посту цього робити не можна. Священникам не забороняється висловлювати свою думку щодо політиків. Головне – не агітувати.

    – От я не приховую, що на президентських виборах голосувала за Порошенка, а на місцевих – за представників його партії, – говорить Гоменюк. – Він розумна людина, й ми не винуваті, що він багатий. Як мати клепку, то й ми будемо небідні.

    За столом розповідають, що коли збудували храм, то Петро Порошенко подарував чашу для причастя.

    Настоятель храму Святої великомучениці Параскеви Іван Просяновський вітає з днем народження парафіянку Марію Недочитайло. Жінка стала ходити до храму, коли його громада перейшла до Православної церкви України. До того їздила на службу до Вінниці

    – Не раз молився за президента. Він зробив добре діло для України – допоміг церкві отримати томос, – каже паламар Володимир Кучеревський, 69 років. – Тепер ми повинні продовжувати розпочате. Возз’єднуватися, самі давати приклад владі.

    Проголошують тост за мудрих керівників і здоров’я іменинниці.

    – У нас дружна громада, – говорить господиня. – Коли хтось хворіє, ідемо провідувати. На операції збираємо гроші і від церкви теж даємо допомогу. Як люди приносять на панахиду печиво, цукерки чи калачі, збираємо і віддаємо нашому “зв’язковому” Олександру Комісарчуку. Він це завозить у вінницькі лікарні.

    Цікавлюся в отця Івана, чи знає анекдоти про священників.

    – Знаю, але не розказую. Посміятися можна і з іншого. Ліпше людині сказати щось серйозне, ніж пустословити. Ось зараз хочу запитати в Івана і Марії, чому вони 40 років прожили, а не вінчані? В батьків він дозволу питав? Питав. У держави питав? Так, бо розписані. То чому в Господа благословення не попросив?

    – До вінчання ще не доріс, – віджартовується господар. – А 3 рублі за штамп у паспорті добросовісно заплатив.

    – Таїнство вінчання – це благодать і допомога Божа. А ми від цього відмовляємось. Якщо батько не благословить своїх дітей на шлюб, то яке буде свято? Ніяке. Немає благословення – немає радості.

    А буває, що люди й другий раз вінчаються. Для цього треба написати заяву митрополиту і вказати, з яких причин попередній шлюб розпався. Якщо чоловік б’є дружину, то терпіти не треба. Як можна бити жінку, коли ви з нею одне ціле? Це все одно, що самого себе вдарити. Батьки мають виховувати повагу й любов до ближнього у своїх дітей змалку.

    Ми маємо двох дітей і трьох онуків. Дітей треба карати з розумом, щоб засвоїли урок. Донька в дитинстві була хитріша, мала до мене дипломатичний підхід. Як зробить збиток, то одразу говорить: “Батюшка, зачекайте. Я спершу розкажу, як усе було, а потім будете вирішувати”. І починала мене гіпнотизувати. Син, навпаки, одразу визнавав провину. Якось перший прийшов додому, не хотів дочекатися нас із ключем і розбив шибку, щоб влізти до хати. За те, що не проявив терпіння, я його покарав. Дав вибір, чим буде битий – ременем, різкою чи кропивою. Син вибрав різку. Сам виламав гіллячку. Ще й сказав, що заслуговує на 10 ударів. Але я вдарив лише тричі – пожалів малого.

    За столом починають говорити про односельців, які воювали на Донбасі. Отець Іван вмикає на телефоні відео. Дитячий голос декламує вірш Олексія Розумова про війну на ­Донбасі. Присутні плачуть. Невдовзі прощаються і розходяться. Господиня всім роздає по шматку торта.

    У Тютьках працює один магазин. На полицях – традиційний для сільмагу набір товарів.

    – Буває, привозимо на замовлення, – розповідає продавчиня і власниця крамниці Оксана Федотова, 50 років. – Не кожен може поїхати в місто автобусом, а наймати таксі невигідно. У нас найчастіше купують продукти, але необхідні в господарстві дрібниці теж мають попит. Покупцям ідемо назустріч, якщо в когось немає грошей – даємо в борг.

    Зізнається, що ходить до церкви, як має вільний день.

    – Дуже зраділа, коли парафія перейшла до ПЦУ. Була за руками й ногами. Україна має право на свою церкву. Нещодавно тут хрестили онука.

    Із новообраним головою Лука-­Мелешківської об’єднаної територіальної громади, до якої входить село Тютьки, 31-річним Богданом Августовичем спілкуємося телефоном.

    Він балотувався від політичної партії “Українська стратегія Гройсмана”. До цього три роки був секретарем сільської ради. Після Вінницького технічного університету стажувався і працював у США.

    – Тютьки розташовані поблизу обласного центру, тому більшість людей їздять на роботу у Вінницю. Дехто працює на м’ясопереробному підприємстві недалеко від села, на базі відпочинку чи в столярному цеху. Школи тут немає. Дітей автобусом возять у Лука-Мелешківську і Прибузьку школи.

    Від релігії залишаюсь осторонь. Влада не повинна вмішуватись у ці питання. Люди роблять свій вибір, і його треба поважати. Громада Тютьок мирно перейшла до ПЦУ. Наш священник має авторитет серед людей.

    Світлини: Ірина МАМРИГА

    Найсвіжіше

    Популярне