Понеділок, 14 Червня, 2021
Бiльше

    Афонський ченець: У 1948-му РПЦ визнала, що порушила угоду з Константинополем про Україну

    Вже відомий нам ченець афонського монастиря Пантократор о.Микита опублікував черговий матеріал, що викриває Російський патріархат в українському питанні. Раніше о.Микита писав про те, що насправді стоїть за Амманським саммітом під ідейною егідою РПЦ, а також нагадав РПЦ, що її фарисейство заважає церковній місії та спасінню віруючих.

    Територіальні межі кожного патріархату та кожної Автокефальної Церкви визначені в Томосі, наданому Вселенським Патріархатом. Таким чином, межі канонічної юрисдикції Російського патріархату були визначені відповідно до територіальних меж Великоросійського царства та територій на крайній півночі станом на 1589 р. Дрохтисячолітня церковна традиція чітко описує як територіальні кордони кожної Автокефальної Церкви, так і наслідки будь-якого свавільного чи неканонічного порушення.

    Патріарх Московський Іоакім та цар Пьотр Великий попросили Вселенського патріарха Діонісія IV передати нові території під юрисдикцію Російського патріархату. Вселенський патріарх, звичайно, відхилив прохання і замість цього, в силу Синодального акту 1686 р., «ікономічно» надав патріарху Московському «дозвіл» висвячувати та інтронувати митрополита Київського, обраного духовно-мирянськими зборами. За умови, що митрополит Київський буде поминати Вселенського патріарха на кожній Божественній літургії. Поминання Вселенського патріарха мало б забезпечити недоторканість канонічної екзархійної юрисдикції Вселенського Патріархату на всій території Київської митрополії.

    Синтагматія, на яку посилається Російський патріархат, в жодному разі не може мати чинності Томосу або Синодального акту. Зрештою, самі росіяни не взяли її до уваги, оскільки у своєму листі-відповіді на запрошення Вселенського патріарха Григорія VI (1868) про скликання Великого Собору в Константинополі для вирішення болгарського питання Священний Синод Російської церкви відповів, що “Київ є найбільш нейтральним місцем у цьому питанні”. Іншими словами, він не вважав Київську митрополію територією, що перебуває під його юрисдикцією, згідно з синтагматією, а “нейтральною областю”.

    На невиконання Російським патріархатом зобов’язань, передбачених Синодальним актом 1686 р., було наголошено в Томосі про автокефалію Польської православної церкви 1924 р. Тоді стає зрозуміло, що сталося: «Написано, що первісне відмежування Київської митрополії від нашого Престолу й залежних від неї Православних Церков Литви та Польщі, а рівно ж прилучення їх до Святої Церкви Москви, з самого початку були здійснені зовсім не у згоді із законними канонічними приписами; також недотримано того, про що було спільно заявлено щодо повної церковної самодостатності Київського митрополита, який носив титул екзарха Вселенського Престолу». Проголошення Вселенським Патріархатом автокефалії Польської православної церкви підтвердило канонічний статус Патріаршого екзархату Київської митрополії та виключило будь-які правовідносини з Російським патріархатом до або після Синодального акту 1686 року. Примітно, що, хоча спочатку Російський патріархат відмовився визнати автокефалію Польської православної церкви, у 1948 р. він визнав і прийняв все, що було зазначено в Томосі, як і всі інші автокефальні православні церкви, які зробили це раніше. Тому твердження про те, що, на думку всеправославної церковної совісті, Україна належала Російській православній церкві, є необґрунтованим. Якби це було так, жодна Церква не визнала б автокефалію Польської православної церкви і просила б, щоб це посилання в Томосі було змінено як неправдиве. Зрозуміло, що Томос Польської православної церкви стверджував, що Вселенський Патріархат ніколи не вважав, що Синодальним актом 1686 р. він поступився Україною під юрисдикцію Російського патріархату.

    Незадовго до розпаду Радянського Союзу та незалежності України Російський патріархат усвідомив безпосередню небезпеку втрати контролю над Православною Церквою в Україні, оскільки не міг проігнорувати давню і безкомпромісну вимогу українського народу до повної незалежності. Так, у 1990 р. патріарх Московський Алєксій II передав Грамоту митрополиту Київському Філарету, якою він надав самоврядування Церкві України з правами широкої автономії. Тоді була створена теперішня “Українська православна церква Московського патріархату”. Історія цього документу становить лише 30 років. Тоді вперше титул митрополита Київського і всієї України був незаконно присвоєний її предстоятелю (цей титул тримався до Об’єднавчого собору східно-православних церков України в грудні 2018 року, коли він був присвоєний предстоятелю нової автокефальної церкви). Російський патріархат хотів таким чином поглинути Церкву України, щоб питання автокефалії не піднімалося. Однак українці цього не потерпіли. У 1992 році вся єрархія Автономної Церкви України одноголосно підписала запит про автокефалію. Однак прохання було зроблено неправильно: до Російського патріархату, а не до Вселенського патріархату, оскільки українська єрархія отримала Грамоту про самоврядування двома роками раніше від Російського патріархату. Російський патріархат негайно його відхилив і закликав Київського митрополита Філарета негайно подати у відставку. Після відмови у відставці Російський патріархат звільнив його і замінив на митрополита Володимира. Російський патріархат завжди відкидав все, що стосується Автокефалії Української Церкви, та засуджував усіх своїх прихильників за перешкоджання її планам вимагати юрисдикції над Православною Церквою в Україні. Це призвело до розколу єрархії Церкви України на прихильників та противників автокефалії.

    Митрополит Київський Філарет не очікував такого розвитку подій і негайно звернувся до Вселенського патріархату. Однак Вселенський патріарх дуже мудро не прийняв прохання, бо хотів мирного вирішення проблеми за згодою всіх сторін. Він неодноразово просив Російський патріархат вирішити питання України, починаючи діалог з іншою стороною. Це було бажання всіх помісних Церков. Хоча всі вони визнавали лише Автономну Церкву України Російського Патріархату, чекаючи на рішення російської сторони. Але Російський патріархат не мав такого наміру. Навпаки, впродовж останніх двадцяти п’яти років було докладено методичних та систематичних зусиль, щоб нав’язати Україні лише проросійських єпископів та привести Українську православну церкву під свою юрисдикцію зсередини. Варто нагадати, що на Єрархічному Синоді, де просили про автокефалію (1992), було 26 єпископів, які підписались за Автокефалію (разом з тими, хто пізніше відокремився). Сьогодні в Україні понад 80 архієпископів Церкви Російського Патріархату. І, як природний результат, було створено багато парафій та укомплектовано багато монастирів. Так що є чималий опір будь-яким заявам про автокефалію з боку українських первосвящеників. Ось чому одним із аргументів, який ми часто чуємо від Російської Церкви, є кількість парафій, монастирів та духовенства.

    У 2000 році патріарх Московський незаконно включив до нового Статуту Церкви Росії “автономні Церкви” України, Білорусі, Молдови та Естонії та відніс їх до просто “самоврядних Церков”. Щоб включити їх до своєї юрисдикції та довільно вважатиїх як своєю звичайною територією.

    Вселенський патріарх наполягав на вирішенні цього питання. У 2008 році в Києво-Печерському монастирі Вселенський патріарх зустрівся з московським патріархом Алєксієм II, щоб обговорити серйозне питання про автокефалію Української православної церкви. У зустрічі також взяв участь митрополит Смоленський Кіріл, чинний патріарх Росії. Під час цих дискусій два патріархи погодились, що це питання є дуже серйозним і надзвичайно актуальним, і вони повинні діяти негайно та спільно якомога швидше. Новий патріарх Московський Кіріл, хоч і знав про згоду двох патріархів, натомість обрав ідею остаточного стримування проголошення автокефалії Церкви України. Патріарх Московський на останній зустрічі Прелатів (Самбезі 2016), перед Святим і Великим Собором Православної Церкви, попросив Вселенського патріарха не порушувати питання про автокефалію Церкви України на Великому Соборі ані до, ані під час сесій, ані після закінчення роботи Великого Собору. Це була необхідна умова згоди Російського Патріархату на скликання Собору.

    Ситуація в Україні не могла тривати так, як це було. Особливо після 2014 року, коли Крим був приєднаний до Росії і почалася війна на Донбасі. Жодна країна не може прийняти свою Церкву як залежну від країни, з якою ведеться війна. Метою було виправити становище, за якого більше половини православного населення вважалося схизматичним. Протягом 27 років православні в Україні мали два варіанти – належати до Російського патріархату або до однієї із схизматичних груп. Якщо вони приєднувалися до одного з них, порятунок його душі знаходився в небезпеці. Після початку війни вибір став важким тягарем на совісті багатьох, які, хоч і не бажали мати ніякої духовної залежності від Росії, хотіли належати до канонічно визнаної Церкви. Як єрархи Російської Церкви в Україні можуть дивитись в очі стільком православним українцям, коли дозволяють їм залишатися несправедливо розділеними?

    Найсвіжіше

    Популярне