П’ятниця, 25 Червня, 2021
Бiльше

    Хрестовий похід диктатора

    Уже кілька місяців — відтоді, як Білорусь охопили протести проти фальсифікацій на президентських виборах, — ми маємо можливість знайомитися з іменами «рядових» білоруської церкви: мирян, священників, пасторів. А інколи, хоч і набагато рідше, — єпископів. Ми дізнаємося їхні імена з «кримінальної хроніки» — повісток у слідчі органи, попереджень від прокуратури, судових рішень.
    Силові структури демонструють повну толерантність і віротерпимість. Щойно вийшов на волю після 25 діб арешту православний панотець, як суд послав за ґрати греко-католицького священника. В один і той самий день повістку з прокуратури отримали єпископ Католицької церкви Білорусі Юрій Кособуцький і прессекретар Білоруської православної церкви отець Сергій Лєпін.
    Боротьба проти фальсифікації та насильства набуває характеру християнського руху.
    Релігія з народом
    Силовики, які гвинтять священнослужителів, — вельми екстравагантний сюжет для наших палестин. Досі в нас діяв специфічний «пакт про ненапад» і розподіл сфер відповідальності. Влада не чіпала священнослужителів — навіть тоді, коли було за що. Людині в церковному сані, умовному «попу», треба було утнути щось абсолютно дике — в’їхати, наприклад, п’яним як чіп на пішохідний перехід і задавити кількох людей, — щоб на нього склали протокол. Храмові споруди були й залишаються священними кордонами, на які силовики не посягають за жодних умов. Якщо пам’ятаєте історію з Михайлівським собором, де знайшли захист протестувальники з Майдану, — це було позитивним результатом цього негласного договору. А коли згадати, що Святогірська лавра стала базою бойовиків і складом їхньої зброї, — то це результат того ж негласного договору, тільки вже негативний. Навіть під час локдауну, який, нагадаю, припав на Великдень, поліція неохоче фіксувала порушення карантину в церквах — хоча їх було чимало. І, скажу зразу, це стосується всіх «традиційних» церков, незалежно від конфесійної приналежності, що б не говорили пропагандисти по обидва боки.
    Приблизно так було на всьому пострадянському просторі. У кожному разі, на тій його частині, яку називають «переважно православною» і яку РПЦ вважає своєю «канонічною територією». Навіть під час революційних подій силовики намагалися не чіпати священників і оминати церкви.
    Так було й на початку білоруських протестів, — цей пакт про ненапад дозволив, наприклад, білоруським священникам стояти на лінії зіткнення, не даючи натовпу й поліції зчепитися. Але потім щось пішло не так. Минуло зовсім небагато часу, і священники серед інших протестувальників виявилися адресатами повісток, підсудними й арештантами. Поповнили лави жертв приниження і беззаконня.
    Тобто, попри весь жах ситуації, можна сказати, що церква нарешті опинилася повною мірою з народом — там, де він, і на тих самих правах.
    Єдність і боротьба
    Білоруські протести мають яскраву християнську складову. Саме християнську — без конфесійного снобізму. У відстоюванні правди й людської гідності християни Білорусі знайшли заповітний філософський камінь екуменічного діалогу (про який багато говорять, але мало шукають) — те, що об’єднує, а не роз’єднує народ Христовий. І цим — ви не здивуєтеся — виявляються євангельські цінності без прикрас. Білоруський похід за справедливість воскрешає романтичні мрії про християнську демократію, про можливість прищепити її на наш ідеологічно виснажений пострадянський ґрунт.
    У різних конфесіях тенденція до розриву договору з владою втілюється по-різному. Якщо католики виступають проти насильства і фальсифікації виборів усією своєю «вертикаллю», то православні зазвичай діляться на дві частини. Так і в нас було, тільки в нас «ділилися», швидше, по осі «геть від Москви». У БПЦ ця лінія проходить (так само, як в Україні, — всередині УПЦ МП) між єпископатом, що звично зберігає лояльність до влади, і «нижньою ланкою» — кліриками та мирянами, які активно підтримали протести. Владики не поспішають брататися з приниженими і ображеними. Навіть ті з них, хто спочатку виступав із критикою насильства, примовкнули. А коли й вирікають щось «крамольне», то під сурдинку й виключно як приватна особа.
    Тобто виникає вже звичний для нас поділ православної реальності на «християнську» та «церковну». Попри те, що на вулицях і у в’язницях повно християн, які виходять на протести з молитвою, про участь церкви в протестах говорити не доводиться. Це завжди страшно незручний момент — коли ти (і не тільки ти: в цьому весь цимес) не можеш сказати напевно, що слід розуміти під «церквою» — громаду вірних чи єрархію? З багатозначними словами завжди така плутанина…
    Про смаки левів
    Ну що ж, не будемо про церкву. Ситуація від цього стає тільки яснішою. Хоч би які були стосунки диктатора Лукашенка з різними церквами, хоч би на які компроміси йшли єрархи, цілком очевидно, що в Білорусі ми спостерігаємо чергову серію гоніння на християн. Не на «католиків», «протестантів», «уніатів» чи «православних» — левам і тиграм усі християни на один смак.
    Історикам слід придивитися до білоруського кейсу з цього погляду — саме так це виглядає в очах сучасника. Без історичного флеру, міфологізації та неминучих спотворень. Без наївної впевненості прогресиста, що в минулому все було гірше й страшніше, а в наш освічений час усе, звісно, гуманніше. Принаймні ніхто не цькуватиме християн у цирку дикими тваринами.
    Ні, не цькуватиме, — зоозахисники обуряться. Зате їх цькують іншими людьми — до повного розлюднення з обох боків. Скажіть, що це не гірше.
    Але сучасник — як, можливо, колись римлянин — стене плечима й скаже, що «їх переслідують не за це». Не за віру, в сенсі — «за політику». У Стародавньому Римі не переслідували за віру, — він був приблизно так само толерантний, або, швидше, приблизно так само байдужий до віросповідання, як і наш сучасник. Християн у Римі переслідували саме «за політику» — за неповагу до влади. Християнство й поклоніння кесареві виявилися речами несумісними.
    А тепер скажіть, що в білоруських християн, які виходять на протести, інша ситуація. Тут теж річ не в тому, що вони сповідують Христа, а в тому, що їхні християнські цінності зайшли в жорстку суперечність із владою.
    Характерно й те, що ми не чуємо ані слова протесту проти гонінь із боку єрархів — «офіційного Храму». Переважно це докір на адресу РПЦ — хоча б тому, що покричати про «гоніння на церкву», як відомо з українського досвіду, там дуже люблять. Правда, в іншій ситуації — коли добре знають, що ніяких гонінь немає і за ці крики нічого не буде.
    Із Лукашенком ситуація інша. Тому, мабуть, із Московської патріархії з білоруського приводу не чутно ані звуку.
    Втім, річ не тільки в тому, що Лукашенко — небезпечний противник, та й уся ситуація навколо Білорусі викликає в російського керівництва, і церковного теж, лише досаду. «Гоніння» — важка зброя. З неї по горобцях не стріляють. Церковне керівництво пускає її в хід тільки тоді, коли треба захищати своє — корпоративні інтереси князів церкви. Тягати священників на допити, кидати їх за ґрати, давати строки мирянам за молитву «в неналежному місці» — цього недосить для визнання факту гонінь. Страждань «плебсу» можна не помічати. Принаймні час для цього ще не настав. Можливо, пізніше це назвуть «мучеництвом» — коли настане час ділити здобич, вибивати привілеї або ставити підніжку заклятому партнерові, аргумент «жертви, принесені церквою» виявиться дуже доречним.
    Тож називаймо речі своїми іменами: Лукашенку доводиться воювати не так із церквою, як із християнством. Як би це не виглядало. Хоче він того чи ні.
    Катерина Щоткіна, zn.ua

    Найсвіжіше

    Популярне