Православна Церква ніколи не розглядала питання влади виключно як адміністративну категорію. На відміну від світських інституцій, де ефективність управління часто стає головним критерієм, церковне управління завжди оцінюється насамперед через призму Євангелія, соборності та священних канонів.
Саме тому будь-які внутрішні документи, що визначають взаємовідносини між Предстоятелем, Священним Синодом та єпископатом, виходять далеко за межі звичайного діловодства. Вони відображають не лише адміністративний порядок, а й те, як сама Церква розуміє природу влади, місце єпископа та роль Предстоятеля.
З цього погляду особливу увагу привертає внутрішній циркуляр Київської митрополії Православної Церкви України, який опинився у розпорядженні редакції «Духовного фронту».
На перший погляд, документ містить звичні приписи щодо церковного етикету, богослужбової практики та внутрішньої дисципліни. Проте уважне прочитання дозволяє побачити значно більше. Фактично він пропонує цілісну модель церковного управління, побудовану навколо максимальної концентрації представницьких і адміністративних повноважень у руках Предстоятеля.
Саме ця тенденція, на нашу думку, заслуговує окремого богословського аналізу.
Соборність як основа православної еклезіології
Від апостольських часів Православна Церква розвивалася як спільнота, устрій якої ґрунтується на сакраментально-канонічній логіці, а не на суто бюрократично-владній: єпископи мають особливі права й обов’язки, що випливають із їхнього служіння, а не з адміністративного підпорядкування.
Православна еклезіологія поєднує два взаємопов’язані принципи — першість і соборність. Предстоятель є першим серед рівних (primus inter pares), але не є джерелом єпископської сакраментальної влади. Кожен єпископ через архієрейську хіротонію отримує повноту архіпастирського служіння і стає главою своєї місцевої Церкви.
Саме тому канони описують стосунки єпископів не через субординацію начальника й підлеглого, а через соборність — модель, у якій влада реалізується спільно, а не ієрархічно-вертикально.
Цей баланс не випадковий. Він покликаний захистити Церкву одночасно від анархії та від одноосібного управління. Саме в цьому полягає справжній зміст православної соборності.
Що демонструє внутрішній циркуляр
Саме на цьому тлі особливо цікавим виглядає аналіз внутрішнього документа Київської митрополії.
Протягом усього тексту майже рефреном повторюються однакові формули: «лише Предстоятель», «виключно за благословенням Предстоятеля», «після погодження», «лише за рішенням Предстоятеля». Передусім це стосується взаємодії архієреїв із центральними органами державної влади та представництва Церкви у публічному просторі.
Сам по собі такий підхід не є порушенням канонів. Проте він демонструє іншу управлінську логіку. У центрі документа опиняється вже не собор єпископів як носій легітимної церковної влади, а єдиний адміністративний центр, що монополізує зовнішні комунікації (або предстоятель, який замикає всі зовнішні комунікації на собі).
Саме тут виникає головне богословське питання: чи не зміщується церковне управління від соборності до персоніфікованої моделі влади?
Традиція Вселенського православʼя
Відповідь на це питання особливо цікаво шукати через порівняння із сучасною практикою Вселенського Патріархату та інших грецьких Помісних Церков.
Митрополити Константинопольського Патріархату, Церкви Греції чи Александрійського Патріархату регулярно представляють свої митрополії перед органами державної влади, університетами, громадськими організаціями та міжнародними інституціями. При цьому вони не перестають бути частиною єдиної Помісної Церкви, а їхня діяльність не сприймається як конкуренція Предстоятелю.
Навпаки, така практика розглядається як природний прояв відповідальності кожного єпископа за довірену йому місцеву Церкву. Вона не послаблює церковну єдність, а навпаки — підтверджує, що єдність ґрунтується не на адміністративній централізації, а на спільній ініціативності та відповідальності єпископату.
Саме тому аналізований циркуляр закономірно викликає питання, наскільки запропонована ним модель управління відповідає православній еклезіологічній традиції, на яку ПЦУ неодноразово посилалася після отримання Томосу.
Влада як служіння
Євангеліє пропонує зовсім іншу логіку влади: «Хто хоче бути першим між вами, нехай буде всім слугою».
Для православної традиції ці слова ніколи не були лише красивою метафорою. Вони стали одним із фундаментальних принципів церковного життя.
Святитель Іоанн Золотоустий наголошував, що єпископ повинен насамперед навчитися керувати власними пристрастями, адже той, хто не здатний перемогти самого себе, не зможе справедливо керувати Церквою.
Саме тому церковна влада має бути максимально захищена від особистого суперництва, людських симпатій чи антипатій. Канони існують не лише для підтримання дисципліни. Їхнє головне завдання — убезпечити Церкву від свавілля будь-якої людини, незалежно від її сану чи посади.
Як циркуляр може вплинути на практику: кейс намісника Києво-Печерської лаври
Втім, значення внутрішнього циркуляра полягає не лише в його формулюваннях. Не менш важливо зрозуміти, як закладена в ньому модель управління може проявлятися на практиці.
Одним із найбільш показових прикладів є ситуація навколо намісника Києво-Печерської лаври єпископа Авраамія.
За інформацією «Духовного фронту», отриманою від кількох незалежних джерел у ПЦУ, на найближчому засіданні Священного Синоду, запланованому на 13-14 липня 2026 року, може бути порушене питання про його усунення від керівництва монастирем.
За словами співрозмовників редакції, розглядається не лише пряме звільнення з посади намісника. Серед можливих варіантів також називаються переведення єпископа Авраамія на іншу кафедру, спонукання його до подання заяви за власним бажанням або створення умов, за яких його подальше перебування в Лаврі буде представлене як недоцільне з управлінської точки зору.
На момент підготовки матеріалу остаточного рішення, за інформацією джерел, ще не ухвалено. Не визначено й того, на яку саме кафедру міг би бути переведений єпископ Авраамій. Водночас сам факт обговорення такого кадрового рішення в кулуарах вже свідчить, що цей сценарій розглядається як цілком реальний.
Що передувало конфлікту
Загострення ситуації, за словами співрозмовників редакції, відбулося після російської атаки на Києво-Печерську лавру в червні 2026 року, коли внаслідок удару безпілотника постраждав Успенський собор.
Напад на одну з головних святинь України викликав значний суспільний резонанс. Після ліквідації наслідків атаки Лавру відвідали представники державної влади, зокрема Президент України.
Під час цього візиту єпископ Авраамій як намісник монастиря мав можливість особисто поспілкуватися з главою держави. Саме ця обставина, за інформацією джерел «Духовного фронту», стала одним із каталізаторів подальшого внутрішнього конфлікту.
Співрозмовники редакції пов’язують загострення ситуації не з канонічними порушеннями чи претензіями до служіння єпископа Авраамія. На їхню думку, йдеться насамперед про боротьбу за контроль над представництвом Церкви у відносинах із центральною державною владою.
У цьому контексті положення циркуляра набувають особливого значення. Документ фактично концентрує право представляти Церкву перед центральними органами влади в руках Предстоятеля, тоді як самостійні контакти інших архієреїв ставляться в залежність від попереднього погодження з митрополитом Київським.
У такому разі, ситуація навколо єпископа Авраамія може бути не ситуативним кадровим епізодом, а практичним проявом саме такої моделі управління. Тоді архієрей, який отримує власну публічну суб’єктність і безпосередній контакт із державним керівництвом, починає сприйматися не як співслужитель Предстоятеля, а як потенційний конкурент адміністративному центру.
Реакція державної влади
За інформацією кількох незалежних джерел редакції, про підготовку кадрового рішення щодо намісника Києво-Печерської лаври стало відомо представникам вищого державного керівництва.
Співрозмовники стверджують, що до Предстоятеля ПЦУ митрополита Епіфанія вже надходили дзвінки з Офісу Президента з рекомендацією утриматися від кадрових змін. Судячи з наявної інформації, керівництво ПЦУ опинилося перед непростим вибором.
Перший варіант — ухвалити кадрове рішення вже 13-14 липня, попри можливу негативну реакцію з боку державної влади. Другий — відкласти його, залишивши намісника на посаді, але повернутися до цього питання пізніше.
Сценарій відкладеного усунення
За словами джерел редакції, саме другий варіант частина найближчого оточення Предстоятеля вважає більш безпечним.
Його суть полягає в тому, щоб уникнути відкритого конфлікту зараз, але згодом створити ситуацію, за якої звільнення єпископа Авраамія можна буде пояснити вже не особистими мотивами, а управлінською неефективністю.
Серед можливих механізмів розглядається постановка перед намісником завдань, виконання яких буде надмірно складним або практично неможливим. А переведена до Лаври братія Феодосіївського монастиря також створить свій додатковий фактор тиску на владику Авраамія. У майбутньому це могло б стати формальною підставою для його переведення чи звільнення.
У такому разі мова вже йшла б не про відкритий канонічний розгляд, а про адміністративне досягнення заздалегідь визначеного результату. Саме тому ця історія виходить далеко за межі особистого конфлікту між окремими архієреями.
Чи відповідає це канонічному порядку
Православне канонічне право формально дає предстоятелю простір для кадрових рішень. Єпископ або намісник монастиря може бути переведений чи звільнений, якщо для цього існують належні канонічні, пастирські або адміністративні підстави.
Однак відсутність жорстких канонічних приписів щодо кадрових повноважень предстоятеля не означає відсутності відповідальності: влада в Церкві за своєю природою є не пануванням, а служінням (διακονία), і тому там, де канон мовчить, діяти повинна не воля сильнішого, а сумління, покликане захищати благо спільноти, а не власну монополію.”
Якщо ж справжньою причиною кадрових змін стає боротьба за вплив та контроль, особиста неприязнь чи конкуренція за представництво Церкви перед державою, тоді сама процедура ризикує перетворитися лише на формальне оформлення вже ухваленого рішення.
Особливо проблематичним із канонічного погляду був би сценарій, за якого спочатку створюються умови для неминучої невдачі виконавця, а вже потім ця невдача використовується як привід для покарання. Такий підхід суперечив би не лише духові соборності, а й елементарному принципу церковної справедливості.
Християнський вимір конфлікту
Церква покликана оцінювати свої рішення не лише з погляду адміністративної доцільності. Євангельська мораль вимагає правди щодо мотивів, справедливості щодо людини та відмови від прихованих маніпуляцій. Якщо архієрей справді допустив порушення, про це слід сказати відкрито, належно розглянути справу й надати йому можливість відповісти.
Якщо ж таких порушень немає, тоді християнський шлях полягає не в усуненні небажаної людини, а в подоланні особистих амбіцій, ревнощів і страху перед чужою самостійністю.
Бо в християнському розумінні влада не дає права підміняти особистими емоціями соборне церковне рішення. Навпаки, чим більшою є влада, тим більшої внутрішньої стриманості та відповідальності вона вимагає.
Наслідки для єдності українського православ’я
ПЦУ неодноразово заявляла, що прагне стати центром майбутнього об’єднання українського православ’я. Однак така перспектива залежить не лише від канонічного статусу чи історичної справедливості. Не менш важливо, яку модель церковного життя вона пропонує тим, кого закликає до єдності.
Для духовенства та єпископату УПЦ ця історія неминуче стане одним із критеріїв оцінки. Чи захочуть вони входити до церковної структури, якщо виникне враження, що самостійність архієрея може сприйматися як виклик Предстоятелю? Чи будуть упевнені, що кадрові рішення визначаються канонами, а не внутрішньою конкуренцією або наближеністю до церковного керівництва?
Від відповіді на це питання значною мірою залежить рівень довіри до Церкви серед тих, кого вона прагне об’єднати.
Адже майбутнє українського православ’я визначатиметься не тільки Томосом, канонічним статусом чи ефективністю церковної адміністрації. Воно залежатиме і від того, чи зможе сама ПЦУ зберегти принцип, який упродовж століть був основою православної еклезіології, — соборність, у якій першість є служінням, а влада не підміняє собою Церкву.
