Єромонах Іов (Ольшанський) є ігуменом Свято-Воскресенського Новоафонського монастиря Православної церкви України у Львові. Йому 33 роки, але за плечами священика чималий досвід духовного життя та служіння людям. Що допомогло майбутньому священику не втратити віру, як києво-печерські святі допомогли знайти юнаку духівника та чому церква стала приводом для кровопролиття в Україні отець Іов розповів в інтерв’ю сайту «Духовна велич Львова».
Отче Іове, звідкіля Ви родом та де здобули духовну освіту?
Я киянин, народився та виріс у столиці. Закінчив Полтавську місіонерську семінарію в Горішніх Плавнях. Мені подобалось там навчатись. У цій семінарії була свобода наукового досліду, в ній викладали прогресивні священики. Вони добре розуміли, якими мають бути майбутні пастирі, щоб створювати християнські громади. Також я три роки начався на магістерській програмі в Римі на факультеті канонічного права у Східному папському інституті , опісля чотири роки ніс послух та отримав постриг в грецькому монастирі на Афоні. Зі світської освіти я закінчив факультет міжнародних відносин в Університеті економіки та права й театральний факультет Київського національного університету театру, кіно і телебачення.
«Мене прив’язували до батареї, щоб я не йшов до церкви»
Як Ви стали на шлях віри в Бога?
Я з 13-ти років в церкві. Це був мій особистий вибір, мене ніхто не привів до храму за руку. Навпаки, довший час рідні противились, було навіть так, що мене прив’язували до батареї, щоб я не йшов до церкви. Мій прихід до Бога був певною мірою чудом, я проходив повз храм, зупинився та вирішив зайти. Це був храм Зачаття Іоанна Хрестителя в Святошинському районі Києва. Була Страсна Седмиця, ранок четверга, там якраз прибирали перед Пасхою. І ввечері того ж дня я прийшов вже на читання страсних Євангелій. Після богослужіння прийшов додому в піднесеному настрої із запаленою свічкою – але рідні мене не зрозуміли, вони були шоковані.
Чому був спротив від рідних?
Моя мама виросла в Радянському Союзі, її навчили, що Бога немає. Я тоді вже навчався в дитячій академії мистецтв, тому їй здалось, що я шукаю в церкві якоїсь публічності та самовираження. А насправді це для мене було дуже глибоко і серйозно. Потрібно було багато років, щоб мій шлях сприйняли.
Що ж Вас так притягувало в церкві?
Мені все подобалося. Священик взяв в мене допомагати йому у вівтарі, потім я почав займатися з дітками в недільній школі, далі я почав співати на хорі, це все було моєю внутрішньою потребою, в мене сон пропадав, якщо я не йшов неділю на ранішню службу. Складно пояснити, що мене туди тягнуло.
Ви причастились до православної культури чи це була зустріч з Богом?
Думаю, це була зустріч з Богом, я відчував Божественну присутність і любов. Я збирав гроші, щоб їздити в паломництва, мені подобалося відвідувати святі місця. Там я бачив та відчував красу, переживав насиченість богослужіння, і це мене тягнуло як з естетичної точки зору так і з духовної. Ці глибокі переживання мені дуже допомогли пізніше зберегти віру. На другому курсі економічного університету, це моя перша освіта, я почав сумніватися в існуванні Бога.
«Я спіткнувся через священнослужителів»
Що піддало Вашу віру випробуванню?
Я дуже засумнівався, тому що я побачив деякі речі, які стали для мене пасткою в церкві. Я спіткнувся через людей, точніше через священнослужителів. Цей стан тривав близько шести місяців і тоді я зрозумів, що повністю спустошений без церкви, без літургії і без причастя.
Отже, не було альтернативи церкві?
Альтернатива завжди є. До того як я утвердився в православній вірі я цікавився католицизмом, протестантськими церквами, вивчав якісь східні течії. Тому альтернатива завжди була. Але саме в православ’ї я відчував те, що ми називаємо благодаттю, благодатною присутністю. Саме це мене тримало. І навіть в той період, коли я не ходив до церкви, була людина, яка за мене молилася, це був київський подвижник старець схіархідиякон Іларіон і я відчував це. Він був моїм першим духовним наставником. Господь відкрив йому навіть те, що я буду афонським монахом. Я був тоді підлітком і не представляв собі цього.
Що вплинуло на усвідомлення Вами свого покликання до монашого життя?
Я відчув це покликання, коли побачив гарний приклад. До моєї поїздки на Афон я вважав, що монашество це точно не мій шлях, ніколи не хотів бути монахом. Але мене надихнула особистість мого духівника в якому я побачив прояв Христа, прояв Його турботи за цей світ і за ближнього. Я побачив живу святоотцівську традицію в особі ігумена та інших отців, яких я зустрів на Афоні. Тоді у мене народилося внутрішнє бажання бути на них схожим. Пригадую як отці у Великий піст робили поклони під час богослужіння, і я досі пам’ятаю як вони купно стояли, тоді я побачив, що стоять стражі, воїни, і це глибоко вплинуло на мене так, що я теж захотів стояти в тому полку.
«Шукайте священика, який буде вас надихати»
Як Ви зустріли свого духівника?
В Лаврі в печерках. Я прийшов помолитися до святих і попросити в них духовного наставника. А старець якраз проходив повз мене, зупинився і покликав до себе на розмову. У нього була одна головна настанова: «Нікого не осуджуй, нікого не ображай, всіх люби і від усіх втікай». Він називав себе «харківський босяк». Старець пройшов Другу світову війну, а на Курській дузі дав обітницю, що якщо виживе, то стане монахом. Він вижив і став монахом, спочатку в Києво-Печерській Лаврі, після її закриття – в Почаєві, потім близько восьми років прожив на Афоні, опісля повернувся в Київську лавру і був там першим схімником. Він був дуже розсудливою людиною і не підтримував різні радикальні та одіозні квазіцерковні рухи, сприймав їх як тимчасову піну, псевдодуховне лушпиння.
Духівництво має дуже важливе значення для християнина.
Вирішальне значення.
Але здається сьогодні існує криза духівництва.
Так, існує. Але також існує його невірне сприйняття. Часто духівника сприймають як сивого старця, який лише молиться у відірваності від життя. Насправді, духівник це не завжди літня людина. Духівник це той, хто в першу чергу здатен тебе зрозуміти, осягнути і підказати щось у духовному житті. Останній з близьких мені духівників, ще на Афоні, був єромонах 38-ми років. Але він дуже розсудливий, а це згідно зі Святими Отцями, є найвищою чеснотою. Вона має більшу вагу перед Богом, ніж здатність воскрешати мертвих. Саме «розсудливість» є тією чеснотою, яка найбільше допомогла б у відновленні інституту духівництва. Мені подобається, що в грецькій церкві до певного віку і без спеціальної підготовки священик не має права сповідати.
В одній книзі я читав, що після сповіді в незрілого священика ти прощений, але не зцілений.
Я пам’ятаю настанови свого духівника ігумена про те, що він завжди молиться, щоб під час сповіді через нього говорив Господь. Людина сповідається не священику, а Богові. Тому треба відкласти пристрасні думки та бажання і дати можливість діяти Богу. Духівник звісно може в чомусь помилитись, але якщо людина поважає його, то Господь все виправить їй на духовну користь. В православ’ї немає непомильних людей.
Як людині знайти духівника? Та як бути, якщо духівника нема?
Не зневірюватися. Молитися, щоб Господь подарував таку людину. І терпеливо чекати. Терпеливість насправді це дуже велика чеснота, та мало хто нею володіє. Навчитися терпеливо переносити все, що з тобою відбувається в житті, це свого роду мучеництво. Коли людина в стані смутку чи відчаю, то вона не одна як їй здається, поруч завжди є Христос. Інколи люди кажуть мені, що сповідалися Богу, коли не мали духівника, і це чудесно. Священик не суддя, а батько. Тому шукайте священиків, які могли б для вас стати батьками і не дивіться на їх вік. Є молоді священики, які більш духовно зрілі та виховані, ніж деякі старші. Безгрішного та непомильного священика не буває, але якщо він намагається триматися духовного напрямку, то Господь обдарує його чеснотами і духовними дарами для служіння людям. Священик має вас надихати, якщо він не надихає, то ви в праві шукати доки не знайдете людину, яка б вас розуміла.
«Як сталось, що православна віра призвела до кровопролиття?»
Теперішня війна очищує чи забруднює душі, наближає чи віддаляє людей від Бога?
Війна розкриває людину такою, яка вона є. З духовної точки зору це корисно. Наш внутрішній світ виходить назовні. Тому ми можемо глибше зрозуміти свою проблему і почати над нею працювати. Але варто не забувати, що немає жодної проблеми в духовному житті, яку б людина могла здолати сама. Тут потрібна синергія – єдність бажання людини і благодаті Божої. Людина смиренна буде зростати духовно швидше, ніж той, хто вважає, що зможе все зробити сам. Мій духівник казав, що «Я» і «Чому?» це мідна стіна між людиною і Богом. Однак цими днями мене все ж дуже турбує одна думка.
Яка саме?
Це питання: як ми зараз, Православна церква, будемо реагувати на запити, які поставила перед нами війна? Тому що одним з факторів цього вторгнення, цієї жорстокої війни був «захист інтересів церкви». Що ж це за церква така православна, яка приносить війну, розруху і смерть? І нам священнослужителям треба буде дати відповідь на це питання, що пішло не так у вихованні та вченні, що православна віра призвела до війни, до кровопролиття і до порушення базових заповідей, які Господь залишив нам?
У Вас є бодай ескіз відповідей на ці питання?
Мені здається, це сталось через викривлення християнського вчення та відхід від традиції Святих Отців. Ми забули, що найголовніша заповідь, це Заповідь Любові. У православ’ї немає поняття «Священна війна». Тому те, що я чую з вуст священнослужителів з північних земель мене шокує.
«Монастир не повинен нагадувати виправно-трудову колонію»
Та чи духовне оздоровлення церкви в наш час можливе?
Я зріс в традиції грецького афонського православ’я, живої святоотцівської традиції, яка кардинально відрізняється від того, що я бачив тут. Тому я і не зміг піти у будь-який вже існуючий монастир, бо там був чужий дух, ми по різному розуміємо монаше життя. Монастир не повинен нагадувати виправно-трудову колонію. У першу чергу монастир – це духовно-молитовний центр. Наскільки буде здорове монашество, настільки буде здоровою і церква, і єпархія. На жаль інколи монашество розглядають лише як кар’єрну сходинку, хоча я знаю багато схимників з Афону, які стали прекрасними митрополитами в Елладській церкві.
Можливо різниця на користь греків у тому, що там не було радянських впливів.
Дозвольте з Вами не погодитись. Ці проблеми були в Православній церкві Російської імперії і до революції. Коли церкву підминають під політичні державні вподобання, то церква завжди втрачає від цього в духовному плані.
Як так сталось, що на тлі занепаду казенної церкви духовним феноменом в XIX – початку XX ст. стала Оптина Пустинь?
Оптинські старці були виключенням, яке підтверджує правило. Оптина Пустинь була створена святим, перше ім’я якого я носив в монашестві – митрополитом Київським і Галицьким Філаретом (Амфітеатровим). Він сам не знав що таке монашество, він був адміністратором, але водночас був дуже глибоким і чуйним до монашого життя. Митрополит Філарет розумів, що для монаха потрібно створити умови і тоді він почне розвиватися. Ось Оптина – це й були такі ідеальні умови. Монах не думав про свої матеріальні потреби, все було забезпечене монастирем, як і в мене на Афоні, а його основним завданням була молитва і самовиховання. Отже, феномен оптинських старців, і в першу чергу їх інтелектуальні досягнення, став можливим через надану їм можливість для саморозвитку.
