Українська православна церква (в єдності з Московським патріархатом) є однією з двох православних церков, які діють на території України. Інша церква – Православна церква України (ПЦУ), яка була створена в 2018 році шляхом об’єднання Української православної церкви (Київського патріархату), Української автокефальної православної церкви та частини УПЦ (МП). ПЦУ отримала Томос про автокефалію від Вселенського патріарха Варфоломія, який є першим серед рівних у світовому православ’ї. Тим самим ПЦУ стала визнаною канонічною церквою, а УПЦ (МП) – невизнаною.
Однак УПЦ (МП) не погодилася з цим рішенням і продовжує вважати себе частиною Російської православної церкви (РПЦ), яка не визнала томос про автокефалію ПЦУ і навіть перервала євхаристичне спілкування з Вселенським патріархатом. Чому ж УПЦ(МП) не хоче розривати відносин із РПЦ, незважаючи на тиск з боку української держави, суспільства і частини свого духовенства?
Історичні корені
УПЦ (МП) стверджує що походить від Київської митрополії, яка була заснована у X столітті після хрещення Київської Русі, ігноруючи той факт, що вона перебувала у підпорядкуванні Вселенському патріархату. Таке підпорядкування тривало до 1686 року, коли патріарх Константинопольський надав Московському патріарху право висвячувати Київських митрополитів із вимогою не відкидати поминання Вселенського патріарха. Пізніше митрополити в Києві, порушили цю домовленість і перестали згадувати патріарха Вселенського, а Московська Церква почала вважати Київську митрополію своєю, ігноруючи дотримання канонічних норм. З того часу Київська митрополія де факто стала частиною РПЦ, яка поступово знищувала її українську самобутність і прагнула нав’язати їй свою політику та імперську ідеологію. Де-юре Київська митрополія залишалась у Вселенському патріархаті – Матері-Церкві.
У XX столітті Київська митрополія пережила кілька спроб визволитися від московського впливу і стати автокефальною церквою. Перша така спроба була зроблена під час Української революції 1917-1921 років, коли була створена Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Однак ця церква не отримала визнання від інших православних церков і була розгромлена радянською владою. Друга спроба була здійснена під час Німецької окупації України в 1941-1944 роках, коли була відроджена УАПЦ. Але ця церква також не змогла закріпитися на території України і була переслідувана радянським режимом.
Третя спроба була здійснена під час перебудови в 1988-1991 роках, коли частина духовенства і вірян РПЦ в Україні виступила за автокефалію своєї церкви. Ця ініціатива була підтримана першим президентом України Леонідом Кравчуком, який надав державну реєстрацію новоствореній Українській православній церкві (Київського патріархату). Однак РПЦ не погодилася з цим кроком і зберегла свою юрисдикцію в Україні під назвою Українська православна церква (Московського патріархату). Таким чином, на території України виникло розділенням православ’я, яке тривало до 2018 року.
Політичні мотиви
УПЦ (МП) не хоче розривати відносин із РПЦ не тільки через історичну спадковість, але й через політичні мотиви. РПЦ є одним з головних інструментів пропаганди та геополітики Російської Федерації, яка веде повномасштабну війну проти України (до 2022 року – гібридну війну). РПЦ виставляє себе як “третій Рим”, а також поширює “русский мір” – концепцію, за якою всі народи, що мають спорідненість з російською культурою і мовою, повинні бути під владою Москви. У цьому контексті Україна вважається “малоросійською провінцією”, яка повинна покорятися “великоросійському центру”. РПЦ також виступає проти європейської інтеграції України, вважаючи її “зрадою православ’я” і “поглинанням Заходом”, який на думку загарбників є “бездуховним”. РПЦ також підтримує повномасштабну війну РФ проти України, а до того підтримувала сепаратистів в Криму і на Сході України. Патріарх Кіріл всеціло підтримує всі злочинні накази Владіміра Путіна, називаючи «правильним шляхом» діяльність російських окупантів. Частині УПЦ (МП) близька така політика і дружба з “русскім міром”. 12 архієреїв УПЦ (МП) відкрито підтримали патріарха Кіріла, інші приховано і в приватних розмовах підтримують його. Частину духовенства УПЦ (МП) притягнули до відповідальності після знайдення доказів колабораціонізму в результаті проведення обшуків в центрах керування єпархій. Частина архієреїв УПЦ (МП) в Україні продовжила поминати патріарха Кіріла, попри проголошену фейкову “незалежність” в Феофанії. Нагадаємо, що під час надання Томосу ПЦУ, УПЦ (МП) розірвала зв’язки із Вселенським патріархатом, як це зробили в РПЦ. Вже у 2020 році Онуфрій вітав «Святішого патріарха Кіріла» з днем народження й назвав росіян «Божим народом». Онуфрій тоді говорив, що Кіріл розганяє «словами євангельських настанов морок невідання і невіри навколо».
Все це доводить, що УПЦ (МП) є лояльною філією РПЦ в Україні, “м’якою силою” Кремля і дотримується лінії Моспатріархату. У 2022 році, після вторгнення рф, очільник УПЦ (МП) називав війну рф в Україні “каїновим гріхом” і “просив” Путіна зупинитись і сісти за стіл переговорів із президентом України. Ніякого сильного і чіткого осудження війни рф тоді не прозвучало.
УПЦ (МП) також не визнає Православної церкви України, яку вона називає “розкольницькою”, а єрархів “самосвятами”. УПЦ (МП) також протидіє будь-яким спробам переходу її парафій до ПЦУ, навіть за бажанням вірян. УПЦ (МП) проводить “репресії” над священниками, які перейшли до ПЦУ.
Таким чином, УПЦ (МП) не хоче розривати відносин із РПЦ, тому що це, на думку верхівки цієї Церкви означало б втрату “канонічності”, фінансової підтримки, хоча з точки зору Матері Церкви всі єрархи УПЦ (МП) вже втратили свої єпархії і титули. УПЦ (МП) також боїться зменшення свого впливу та авторитету в українському суспільстві, яке все більше симпатизує Православній Церкві України та європейським цінностям. УПЦ (МП) також не хоче втрачати свою ідентичність, яка ґрунтується на періоді приналежності до Російської Православної Церкви і на відмінності від інших православних церков. Митрополит Онуфрій, разом з іншими єрархами також не хоче визнавати свою помилку, яку вони допустили, не приєднавшись до процесу об’єднання православ’я в Україні у 2018 році. Тоді більшість духовенства проігнорувало Об’єднавчий собор і лише два митрополити із УПЦ (МП) прибули на нього.
Зараз мала частина духовенства УПЦ (МП) вимагає відновити зв’язки із Вселенським патріархом і тими Церквами, які визнали ПЦУ. Проте ця ініціатива практично не знаходить підтримки в УПЦ (МП).
Лідером проросійського крила, який блокує все що може призвести до розриву з РПЦ, виступає митрополит Антоній (Паканич). Його русофільство активно підтримує підозрюваний у колабораціонізмі митрополит Феодосій (Снігірьов) і митрополит Лука (Коваленко). Всі вони говорять, що краще і надалі перебувати в єдності з Московським патріархатом, який благословляє війну росії проти України, ніж “піти в розкол” до ПЦУ, попри визнання останньої збоку інших Церков. Онуфрій також мовчки підтримує такий стан речей і співслужить з Паканичем Літургії. Таким чином УПЦ (МП) не хоче розривати відносин із РПЦ з різних причин, які мають псевдоісторичний і психологічний, псевдо-канонічний характер.
Текст Духовного Фронту України.
