Середа, 24 Квітня, 2024
Бiльше

    РПЦ та УПЦ МП: Від історії до сучасності. Аналіз взаємовідносин. Частина I

    У наших попередніх публікаціях ми аналізували становище РПЦ та її частини в Україні, яка все ще носить назву УПЦ. Тепер же зупинимось на питанні їхнії взаємовідносин.

    Зважаючи на доволі великий обсяг матеріалу, ми розмежували це питання на 4-ри частини. В першій частині лаконічно розглянемо історію відносин і те, як все починалось, у другій – ставлення так званої РПЦ до УПЦ, у третій – відповідно навпаки, і в заключній частині підсумуємо та спробуємо спрогнозувати їхні майбутні взаємозв’язки.

    Ну, а тепер про все по порядку. Починаючи огляд відносин УПЦ (в єдності із МП) з РПЦ, коротко пробіжимось по її новітній історії.

    Як відомо, напередодні розпаду радянського союзу в Україні виник доволі активний рух за незалежність Української Православної Церкви, яка тоді перебувала у статусі екзархату РПЦ.

    Сам же Український Екзархат був доволі впливовим і сильним, а за кількістю парафій становив чи не половину всієї РПЦ, яка, на той час, охоплювала чи не весь СРСР. До слова, вагома частина студентів трьох навчальних духовних закладів РПЦ складалась саме із вихідців з України, які зараз є «старою гвардією» єпископату УПЦ (МП).

    Окрім кількісної переваги Український Екзархат був ідеологічно та історично важливим для РПЦ, яка вважала і досі вважає себе наступницею Київської Митрополії, тобто Церкви Київської Русі. Будь-які амбіції РПЦ на першість у Православ’ї без Києва були приречені на поразку. Тому, відмовитись від України церковна москва не могла, і як ми бачимо тепер, не може.

    Та й будемо чесні, сам Екзархат не дуже і хотів виходити із підпорядкування РПЦ. Принаймні це можна побачити в діях і висловах тодішнього українського церковного керівництва. Можна навіть насмілитись констатувати, що тодішні умови існування влаштовували церковне керівництво, як у Москві так і в Києві.

    Проте це не влаштовувало простих мирян і священнослужителів, які і об’єднались в, уже згаданий нами, автокефальний рух. Він з кожним днем набирав все більших обертів і завдавав доволі сильних ударів по взаємовідносинах РПЦ та її екзархату в Україні. Удари були настільки сильними, що на них потрібно було своєчасно і дієво реагувати. І як наслідок, на зорі 90-х в Москві відбуваються декілька архієрейських соборів, які розширили права Екзархату, дарувавши так звану «самостійність і незалежність в управлінні», переформувавши сам Екзархат в «Українську православну церкву», яка і надалі лишалась у підпорядкуванні РПЦ.

    Усі ці положення були оформлені у славнозвісну Грамоту патріарха Алексія Рідігера, якою і досі користуються в УПЦ (МП), кожного разу знаходячи у незмінному тексті нові положення. Саме цю Грамоту про самостійність і незалежність особисто, у жовтні 1990-го року, привіз до Києва Рідегер і після Божественної Літургії вручив її тодішньому предстоятелю митрополиту Філарету Денисенку.

    Таким чином, фактично створювалась ілюзія повної незалежності, за якою приховувалось все те ж підпорядкування білокам’яній. Проте ззовні все складалось доволі логічно, і Українська Церква крок за кроком, але впевнено і, як тоді здавалось канонічним шляхом, прямувала до повної і «канонічної автокефалії».
    Тому із проголошенням Україною незалежності, Українська Церква, провівши Помісний собор, звернулась до РПЦ із проханням дарувати повну автокефалію, тобто незалежність.

    Таке прохання, по-перше, було історично зрілим і обґрунтованим, а, по-друге, воно б відразу вирішило питання із церковним розділенням, яке тоді вже існувало в Україні. Бо ж, на той час, було легше об’єднати декілька сотень чи навіть декілька тисяч парафій самопроголошеної і невизнаної УАПЦ із новоутвореною і «канонічною» автокефальною Українською Церквою, якби така з’явилась на світовій церковній мапі.

    З обережною впевненістю можна припустити, що дарування Україні автокефалії, зміцнило б і позиції самої РПЦ на світовій міжрелігійній арені, і давало б їй нові козирі у боротьбі із Константинополем за пальму першості у світовому православ’ї. Давши автокефалію Українській Церкві РПЦ могла б отримати ще б одного доволі сильного союзника.

    Проте в москві, сподіваючись на майбутнє відновлення повного панування в Україні, як в церковному так і світському середовищі, це прохання відкинули, вирішивши лишити все як є. Подальші ж дії, які завершились із скликанням так званого Харківського собору, повністю розвіяли всі ілюзії самостійності і засвідчили, що москва Україну відпускати не хоче і не збирається, до слова, ця позиція збереглась і дотепер.

    На жаль, тодішня політична ситуація в країні, своєрідна невизначеність, скрутне економічне становище, ментальність народу, більша частина, якого хоч і вийшла із 70-річного радянського «Вавилону», але і досі тяготіла до рабства, сумуючи за дешевою ковбасою, не дала можливості тогочасному українському суспільству зрозуміти всю глибину і важливість церковного питання, і те, до якої трагедії це може призвести.

    Таким чином, можна констатувати, що тоді на зорі незалежності РПЦ вдалось залишити у зоні свого впливу Україну. Яким же чином і як рпц маніпулювала і маніпулює головами українців, а також про трансформацію взаємовідносин РПЦ та УПЦ, та їхній нинішній стан ми розповімо в наступній частині. То ж стежте за нашими публікаціями.

    Найсвіжіше

    Популярне