Неділя, 14 Квітня, 2024
Бiльше

    Питання дня: УПЦ (МП) покине Лавру?

    «Укрінформ» побував у Лаврі в несвятковий понеділок. Відповіді на поставлене у заголовку запитання, наразі, немає. Враження — неоднозначні.

    Це найкращий час ранкової Лаври. Найзатишніший. Коли кілька вірян поспішають на ранню літургію і підземні храми, які завжди служаться в печерах. А студенти семінарії (довгі чапельки в чорних підрясниках з тонкими шиями) поспішають окремо на молитву в учбовий корпус семінарії. Я помітила, як десятки заспаних хлопців виходять з будинку гуртожитку верхньої Лаври і подумала, що чутки про те, що вони мовляв вже виселяються з Лаври через рішення держави розірвати угоду з монастирем, перебільшені. Семінаристів сьогодні було багато.

    Нагадаємо, що в п’ятницю стало відомо, що національний заповідник “Києво-Печерська лавра” з 29 березня 2023 року розриває договір про оренду з УПЦ МП.

    Це був перший понеділок після оголошення новини, яка раніше здавалася неймовірною. І це був навіть не тисячний раз, коли прийшла в Києво-Печерську Лавру (активною прихожанкою якої я була до 2014 року), і за кожною зміною в якій, чи в архітектурі, чи в проповідях чи в настроях “персоналу”, стежила завжди дуже уважно.

    Подумала, що державі (владі, в даному випадку) знадобилася вся сміливість аби підійти до остаточного розв’язання «проблеми Лаври».

    Хоча без держави утримати порядок в Лаврі було б просто неможливо. Я підійшла до Ближніх печер. Не уявляю, як би встояли ці священні лабіринти з мощами та підземними храмами, якби, наприклад, хлопці президентського полку 2013 року вручну цілодобово не вигрібали тут сніг під час аномально сніжної зими, аби не допустити перезволоження землі.

    Мало, хто знає, але через активну розбудову центральної частини Києва печери кілька разів стояли перед загрозою руйнувань та обвалів. Вони встояли не лише тому, що суворі монахи протирали раки з мощами, а тому, що держава в особі заповідника разом з науковцями-архітекторами постійно працювала над укріпленням печерних лабіринтів. Я багато писала про новітні чудеса в Лаврі, які творять преподобні і зовсім мало про неймовірні інноваційні рішення і у вентиляції повітря, і системі спеціальних спостережних свердловин, які фіксують рівень підземних вод над печерами, якими зберігалася і культурна спадщина і християнські святині. І якщо вже на те пішло, то керівництво монастиря також припускалося помилок, фруктовий сад, квіти чи городина також були шкідливі для печер. Втім, монахи ці господарські помилки виправляли.

    Внесок Української держави (кожного, без винятку, президента та кожного парламенту) у збереження Києво-Печерської Лаври був і залишається колосальним. Це аксіома. І це незалежно, чи була влада прихильна до Моспатріархату чи ні.

    Чи завжди священновладдя, жителі та персонал (або трудники, як їх називали), відповідали українській державі такою ж любов’ю, як і вона їм? Я розробила своєрідний тест, який проводила кожного разу, коли приходила в печери. Там беруть записки за здоров’я та за упокій. Я писала записки з відомими іменами героїв України, які належали до автокефальної (спочатку невизнаної УПЦ КП, а потім до ПЦУ) церкви і просила помолитися. При цьому я зазначала, що це герої України, але вони належать до автокефальної церкви. Минулого разу під час такої спроби (а це був на хвилиночку 2018 рік) жінка, яка бере записки холодно дивлячись в очі, порвала записку з іменами на дрібні шматки. Бо ж “розкольників не поминаємо”… Сьогодні я знову стою перед столиком, за яким лежать свічки і де можна подати записку за упокій чи здоров’я.

    – Я можу подати на сорок літургій за вірян Православної Церкви України? – запитую я свічницю.

    – А чому б вам мне не подати у монастирі ПЦУ, он прямо напроти є Феодосіївський? – принаймні вона не підвищує голос і спокійна (от що значить розрив угоди оренди).

    – А якщо це воїни Збройних Сил України, ви за них теж не молитеся, бо вони в автокефальній церкві? – наполягаю я.

    – Ви маєте запитати дозволу у батюшки,- винувато каже вона, не маючи відваги взяти записку, але не дозволяючи собі просто викинути її, як було ще три роки тому.

    Я купую кілька великих свічок і спускаюсь в печери.

    У мене дивне відчуття якогось торжества і тривоги. Торжества, що монополія на святиню завершується. Бо все, чого вчили оці святі, оці преподобні молитвенники, посники, затворники, чудотворці, святі воїни, церковні діячі та монахи абсолютно не вписувалося в те, що проповідував Московський патріархат в Україні всі ці роки. Торжество, бо журналісти і активні віряни, які до самого 2014-го року відвідували тут чи не кожну службу, а після 2014-го і остаточного розвороту її в бік русского міра просто пішли звідти, спочатку в автокефальні парафії, а потім до ПЦУ, можуть повернутися у ці підземні храми і і стояти на службах. А тривога – бо ми не знаємо, яким шляхом піде священовладдя УПЦ МП: конфронтації чи згоди.

    Я заходжу у один з підземних храмів ближніх печер і ставлю дві великих свічки на свічник. Біля свічника стоїть старенький сивий монах, як з картинки. І хоча печери не місце для діалогів (ніяких, окрім як мовчазних з Богом), зважуюся заговорити.

    – Отче, прийнято рішення про розірвання угоди оренди з монастирем. То ви тепер підете з Лаври чи будете служити з ПЦУ?

    – Ми всі тут гості, і всі колись підемо до Бога, наша домівка в Небі, – посміхається монах, – а поки ми тут.

    – Я належу до ПЦУ, і ходжу в печери, хіба погано, якби ми молилися разом? – зондую я настрій монаха.

    – Спільна молитва завжди добре. Дивіться, я ваші свічки беру і переставлю до свічника прямо до царських воріт церкви, щоб були ближче до Бога, – посміхається він і переставляє їх на свічник ближче до вівтаря.

    – Дякую. Одна з тих свічок за ЗСУ, а друга за мою дитину, – кажу йому.

    – Приходьте, – посміхається він.

    На жаль, такий повний розуміння діалог був чи не єдиним. Я виходжу з Ближніх печер монастиря через Хрестовоздвиженський храм. Вчергове милуюся монастирським чоловічим співом, бачу, як старенькі монахи читають записки — молитовні прохання. Лавра не лише одіозні митрополити, але й налагоджене життя зі службами, співами, послухом. Людей у храмі малувато. Кажуть, що кількість вірян в Лаврі під час війни дуже зменшилася, втім будень це не показник. Я виходжу на вулицю, на площу перед храмом. Беру собі каву та сідаю на лавку пити. До відкриття Дальніх печер Лаври ще добрих півгодини. Бачу двох монахів, і знову зважуюся на розмову.

    – Отці, благословіть, – таке моє церковне вітання мало би зняти побоювання.

    – Бог благословить, – кажуть вони.

    – Як ви сприйняли новину про розірвання угоди?

    – Все в руках Божих.

    – То підете з Лаври з речами чи будете молитися з ПЦУ?

    – Не будемо з ПЦУ, – спалахує один.

    – Як вирішить блаженнійший Онуфрій, у нас своє начальство, – відповідає інший.

    Власне так і виглядає сьогоднішній розклад в Лаврі. Всі знають про три групи монахів. Одна абсолютно не проти співслужити з ПЦУ. Інша — неперборний “русскій мір”, третя — як начальство скаже. Всі три групи дуже дорожать Лаврським життям. За даними моїх джерел, бажаючих бути в єдності з ПЦУ було б знано більше, якби чернців не шантажував намісник Лаври митрополит Павло. Кажуть, що Вадим Новінський запропонував деяким зняти готель в центрі Києва. Цю новину сприйняла із подивуванням, бо якщо вже людям настільки чужа Православна Церква України, то вони мали б наслідувати досвід Антонія та Феодосія Печерських та селитися далеко від людей, в умовній пустелі, а не в монастирі і центрі міста чи центральному готелі. Це якщо дійсно молитися, а не демонструвати “гоніння”.

    Я беру ще одну каву. І згадую про офіційну причину розірвання угоди.

    Вона звучить так. Розірвання договору про оренду з Українською православною церквою (московського патріархату) здійснюється на підставі виявлених порушень умов користування державним майном. Ще в кінці грудня Міністерство культури передало Міністерству юстиції список зі 178 об’єктів Верхньої та Нижньої Лаври для перевірки на предмет дотримання умов оренди, або ж наявність «сірого», неузгодженого з державою будівництва.

    За оцінкою журналістів та археологів від початку 1990-х років і дотепер на території Києво-Печерської лаври УПЦ МП перебудувала та збудувала понад півсотні об’єктів. Аудиторська перевірка каже про 36 об’єктів незаконного будівництва.

    Будівництво в Лаврі питання не чорно-біле. Деколи це добре. Хоч би хто що казав, а невеличкий готель, кафе чи крамниці із сувенірами це звичайна справа для будь-якого великого культурного та історичного комплексу будь-якої країни світу. Але ці всі речі мали б погоджуватись з державою та архітекторами. Натомість Лавру забудовували як хотіли, магазини ставили, як хотіли. А, крім того, бували ситуації просто кричущі. Коли, наприклад, розібрали історичну спадщину – Лаврську браму над Нижньою Лаврою, аби там змогли проїжджати вантажівки.

    Всі питання користування пам’ятками могли б вирішуватися у згоді із державою. Але після Януковича українська держава – сановне керівництво Лаври не надто цікавила. Припис про розірвання угоди стосувався безпечного користуванням приміщень монастиря. Але між рядків і у високих кабінетах йшлося про ще один вид безпеки. Точніше — небезпеки…

    – Можна присісти? – поруч на Лавку сіли троє хлопців, в яких я, без сумніву, впізнаю випускників духовних шкіл.

    – Ви студенти академії? – запитую.

    – Ні. Ми вже закінчили академію.

    Слово за слово, я починаю розпитувати їх про ставлення до ПЦУ. І знову чую відчеканені кремлівські штампи, про «самосвятів» і неправильно дану автокефалію. Що Вселенський патріарх не мав права давати автокефалію, бо їхня грамота 1990 року, яку дарував патріарх Олекій і є справжня автокефалія…

    – Стоп, хлопці, – зупиняю я молодь. – Вам дали грамоту, згідно якої ви стали церквою з правами широкої автономії. Вас нема в Диптиху. Це не Томос. І навіть маючи цю грамоту, ви не скористалися шансами на усамостійнення. Втратили їх. І ваших священників – колабрантів, які здавали власних вірян, зустрічають під час обміну бандити Пригожина.

    – Ви знаєте, скільки наші храми жертвують на ЗСУ?

    – Знаю. І я радію, що ви маєте не лише статистику зрад, а й цифри пожертв для армії. А також знаю, що мені молитися з вами можна. А вам зі мною можна?

    – Ні.

    Мені було достатньо десяти хвилин, щоб безсумнівно відчути «руку Москви» у свідомості цих дітей. Вони ще намагалися щось у мене запитувати, у чомусь переконувати, втім як співрозмовники вони мені були вже нецікаві. Я про таких пишу вже двадцять років.

    Ну а потім я зазирнула в книжкову крамницю. До речі, коли я гуляла крамницями Лаври у минулі роки, то бачила, як потихеньку звідти зникали найбільш одіозні українофобні автори. Я дещо навіть купила для домашньої бібліотеки, як раритет. Зараз тут вже не знайдеш адептів русміра. Після обшуків на книжкових полицях нічого кримінального, а зі смішного – лик владики Павла на обкладинці подарункового видання, його роздуми та житія печерських святих. Ціна – під 2 тис гривень.

    Я направлюся у Дальні Печери Лаври. Заходжу в храм, де стоять на службах академісти. Маю по ходу таємну надію, що побачу тут когось з єпископів, які скажуть мені, кого включено в інвентаризаційну комісію по передачі майна Лаври. Списки такої комісії мають бути сформовані вже до завтра. Єпископів нема, але є чимало студентів академії. Коли хлопці виходять з храму, не уточнюючи хто я, розпитую чи готові вони до єдності з ПЦУ.

    Двоє з чотирьох сказали, що ПЦУ то не церква, а ще двоє сказали: як скаже митрополит Онуфрій. Це не дивно, враховуючи, як довго керував Київською Духовною Академією друг Новінського митрополит Антоній. Ці діти отруєні нелюбов’ю до ПЦУ і вони абсолютно не здатні критично подивитися на шлях власної Церкви, на її помилки.

    – Слухайте, я пам’ятаю, як на площі біля Успенського собору Лаври під час свого візиту стояв патріарх Кирило і проповідував ідею триєдиної любові трьох народів Руси, і знецінював будь-яку незалежність. А сьогодні ви все ще зберігаєте йому вірність? – запитала одного зі студентів академії.

    – Мені тоді було десять років, – відповів один.

    – І всі наступні десять вас годували нелюбов’ю до автокефалії? І ви це так добре засвоювали, що пробачаєте Кирилу благословення зброї, якою нас вбивають?

    – Дивлячись яка автокефалія, – знову затягнули кремлівську пісню хлопці.

    Я прощаюся з молоддю, і думаю про гріх тих, хто їх виховує. У повній зневазі до Вселенського патріарха і повазі до Кирила. Ось власне суть цієї небезпеки. Чиїми впливами буде живитися ця молодь, яка могла б стати духовною елітою України.

    Я заходжу на невеличке кладовище позаду академічного храму, до могили блаженнійшого Володимира (Сабодана), який міг і хотів розгорнути корабель УПЦ МП в бік автокефалії. І не встиг. І не дали, зрештою. Всі його найближчі учні в ПЦУ. Все, що робили його наступники, це зраджували його пам’ять.

    Я подумки прошу митрополита, щоб нинішнє священовладдя УПЦ МП гідно пройшло випробування. Без скандалу, без рефренів про гоніння, які вони практикували останні вісім років. Із максимальною готовністю до компромісів. Я подумки згадую симпатичного літнього монаха з печер. І думаю, що якщо частина братії згодиться перейти в монастир ПЦУ (нагадаємо, що при Лаврі створено однойменний монастир ПЦУ), то вони прекрасно впишуться і це буде гарний досвід духовного взаємозбагачення. Варто хіба спробувати. Незвично, але ми самі творці нашого життя. У тому числі духовного. Поки що держава зробила крок у бік припинення духовної монополії. Бо і владі, і суспільству ясно одне: так далі бути не може. Сановні жителі Лаври не відчули ані дихання часу, ані волі та болю суспільства, ані того, що серед віруючих людей називають волею Бога.

    Тож хай восторжествує Його воля.

    Найсвіжіше

    Популярне