Коментар митрополита Волоколамського Антонія щодо промови Вселенського патріарха в Абу-Дабі з’явився на грецькому церковному сайті кілька днів тому. У цьому коментарі є багато історичних неточностей і вигадок, а також брак знань канонічного права і православної еклезіології. Це явний пропагандистський текст, який краще було б не перекладати іншими мовами і залишити лише для “внутрішнього споживання” на території Росії. Однак, оскільки текст перекладений грецькою мовою, варто вказати на ці неточності, пише монах Нікіта із монастиря Пантократор.
Далі переклад його тексту із грецької мови. Оригінал надісланий Духовному Фронту України самим монахом.
За відновлення історичної правди про те, про що згадує владика у своєму коментарі: Ніхто не сперечається з тим, що Київ є батьківщиною Російської Церкви, але неправильно казати, що він був першим осідком Російської Церкви. Російська Церква була створена з наданням їй патріаршої честі Вселенським патріархом Єремією II у 1589 році. До того часу вона перебувала під юрисдикцією Вселенського Патріархату. Крім того, Київ ніколи не був переданий Церкві Росії (неправдиве твердження росіян, що він був переданий їй у 1686 році, було спростоване багато разів і має історичні докази). Отже, першопрестольною церквою Російської Церкви є не Київ, як помилково стверджує Його Високопреосвященство, а Москва. Київ був резиденцією митрополита “Київського і всієї Русі”, який перебував під юрисдикцією Вселенського патріархату. У 1686 році патріарх Московський отримав дозвіл на висвячення та інтронізацію Київського митрополита, обраного духовним зібранням, як того вимагали царі двома роками раніше, але з обов’язковою умовою, що Київський митрополит повинен поминати ім’я Вселенського патріарха за кожною Божественною Літургією. Характерно, що навіть цей дозвіл, який був наданий Патріарху Московському з урахуванням ікономії, викликав гостру реакцію в єрархії Київської Митрополії, через що обрані митрополити не поїхали на інтронізацію до Москви. Московський патріарх так і не зміг скористатися наданим йому дозволом висвятити обраного митрополита Київського. Тому твердження Його Високопреосвященства про те, що церковне возз’єднання Москви і Києва в 17 столітті виправдало віковічні очікування їхніх предків, є безпідставними. Політика русифікації України, особливо в релігійній сфері, мала системний характер і спостерігалася навіть після проголошення Петром І Московії Російською імперією, оскільки під тиском державної політики та російського православ’я почалася русифікація української національної культури та здійснювалася заміна українських православних традицій на російські. Катерина ІІ також інтенсивно продовжувала політику світської та релігійної русифікації України.
Що стосується голоду, то він міг зачепити й інші регіони, але це не змінює характеру геноциду, здійсненого сталінським режимом проти українців. Жертви українського голоду, близько шести мільйонів у 1932-1933 роках, посилили протистояння між Москвою та Києвом. Цей геноцид зміцнив і консолідував національну ідентичність і свідомість українців. І це не заперечують навіть ті, хто приймає найбільш виправдувальні аргументи російської сторони щодо голоду мільйонів жертв у сталінську епоху. Те, що російські та українські солдати пліч-о-пліч воювали проти фашизму у Другій світовій війні, не робить їх одним народом. Але саме це хоче донести ідеологія “русского мира”. Одним з найважливіших елементів цієї ідеології є те, що росіяни, українці та білоруси є одним народом. Іншими словами, немає такого поняття, як українець і білорус. Вони всі росіяни.
Як би Його Високопреосвященство це не заперечував, правда полягає в тому, що після падіння Константинополя в 1453 році Москва прагнула замінити Вселенський Патріархат. Саме з цієї причини він стверджує, що “царство Московії протягом багатьох років залишалося єдиною незалежною православною державою, здатною підтримувати православних християн на Сході. Звідси походить наратив про “Святу Русь” і “Третій Рим”, який став популярним під час довгого правління Івана III (1462-1505), що приніс радикальні зміни в Московію і сформував імперську ідеологію, яка і сьогодні пронизує Російську Православну Церкву. Характерно, що саме тоді Іван прийняв візантійського двоголового орла як державний герб і вперше вжив титул “цар” (слов’янський переклад слова “цезар”, який використовували римські та візантійські імператори).
Перша письмова згадка про Москву як “Третій Рим” зустрічається в урочистих листах, які монах Філофей Псковський адресував синові Івана III, Василю III (1505-1533), в яких він підкреслював, що Московська держава залишається останнім захисником православ’я. “Два Рима впали, а третій стоїть, а четвертому не бувати” (Бердяєв 1948:10). Саме в такому дусі сьогодні проповідує Патріарх Московський, коли говорить, що якщо Росія буде знищена, то настане кінець світу. (проповідь на Богоявлення 2023). Тобто, оскільки “четвертого Риму” не буде, то кінець світу настане тоді, коли впаде “третій Рим”. Наратив “Третього Риму” надав Москві ідеологічну основу для церковної експансії Константинополя. Чи не повинна тоді Московська Церква носити патріаршу мантію? Так, у 1588 році Вселенський Константинопольський Патріарх Єремія II вирушив до Москви у церковних справах і за фінансовою підтримкою Патріархії. Тоді була слушна нагода отримати те, що вони хотіли. Історикам добре відомо, як на Патріарха тиснули і як він поступився Московському митрополиту, щоб надати Москві патріарші почесті. Там, перебуваючи в заручниках, оскільки йому не дозволяли виїхати, поки він не проголосить Московську митрополію Патріархатом, він був змушений проголосити Московський Патріархат 26 січня 1589 року. Текст Томосу і установчого листа, на який посилається Його Високопреосвященство, був підготовлений російською стороною і прямо називав Москву “Третім Римом”. Це не була думка Патріарха Єремії, як стверджує Його Високопреосвященство.
Це правда, що з того часу культивувалася ідеологія і віра в те, що російська нація має виконати “особливу місію” – захистити православ’я, оскільки не було іншої православної незалежної нації, яка могла б це зробити, що призвело до сильної націоналізації Російської Церкви, яка набула суто національного характеру. Термін “Третій Рим”, можливо, не використовувався офіційно, але ця політична доктрина добре перебродила в середовищі духовенства і в популярних піснях. Вона навіть проникла в ідеологію багатьох греків, які очікували, що росіяни звільнять їх від османського ярма. Але вона ніколи не була відсутня в російській ментальності та російській політиці. І, звичайно, це неправда, що він був інструментом фанаріотської пропаганди, як каже нам Його Високопреосвященство. Характерно, що ця ідеологія “Третього Риму” просувалася навіть за часів Сталіна, з ідеєю першості Москви над Константинополем у православному світі. Що продовжує сучасна російська церковна політика.
Тоді Його Високопреосвященство, в маренні антиеллінізму і рішучої підтримки етнофілетизму, вигадує історичну брехню. Він стверджує, що “Фанар за допомогою Османської імперії хотів безжально викорінити рідну культуру балканських народів, їхні богослужбові традиції, піснеспіви і навіть мову, замінивши їх грецькими, а будь-який опір цьому з боку балканських слов’ян накликав би на себе ярлик “етнофілетизму””. Сумно, що він безпідставно звинувачує Вселенський Патріархат у викоріненні культури в балканських регіонах, коли він дав їм її. Внесок греків у росіян і слов’ян Балкан неоціненний. У 862 році грецькі брати Кирило і Мефодій були послані Патріархом Фотієм поширювати Євангеліє серед слов’ян і навчати їх Христової істини. З цією метою, а також для поширення Євангелія, для перекладу Біблії та інших текстів на слов’янські мови вони винайшли глаголицю та кирилицю, які є відомими слов’янськими алфавітами. Крім того, грецький монах-християнин Максим Грек (16-го століття) здійснив величезну перекладацьку роботу для Церкви Росії і всіх слов’яномовних людей, давши їм можливість молитися і здійснювати всі богослужіння рідною мовою. Також дивно, як він може повідомляти про такі речі в період, коли Вселенський Патріархат надавав автокефалію країнам цього регіону (Сербія 1879 р., Румунія 1885 р.). Він звинувачує Вселенський Патріархат в експансіонізмі в той час, коли він давав з власних надр і народжував нові Церкви в цих країнах. Його Високопреосвященство виступає проти концепції етнофілетизму, яка походить від впливу болгарського рабства, оскільки весь розвиток болгарського проекту теоретично та економічно керувався Росією та панславізмом. У Македонії досі живуть спогади про руйнування та переслідування залежних від Болгарії народів. Вони захопили всі церкви, замінили грецьких священнослужителів на болгарських, а використання грецької мови було заборонено. Еллінізм цих регіонів зазнав саме того, в чому його звинувачує Його Високопреосвященство. Повне перекручення історичних фактів. Церква, однак, із скликанням Святого і Великого Синоду в 1872 році в Константинополі, на підставі священних канонів, відкинула і засудила церковний етнофілетизм як єресь. І Його Високопреосвященство протестує проти цього, тому що це саме те, від чого страждає Церква Росії. Етнофілетизм, який характеризує Церкву Росії, також є однією з причин сильної боротьби з автокефаліюю Церкви України. Якби Вселенський Патріархат діяв на засадах етнофілетизму, то, безперечно, жодної автокефалії не було б надано.
“Саме тоді, – продовжує Його Високопреосвященство, – була придумана ідея про виключне право Константинополя в односторонньому порядку відкликати автокефалію”. Яку автокефалію було скасовано? Краще констатувати факти. Але ми можемо сказати, в тому ж дусі, що автокефалія, отримана Церквою Росії через тиск царя на Вселенського Патріарха Єремію, була чимось, що не ґрунтувалося на тисячолітній традиції Церкви. Жодного разу за 13 століть (від Першого Вселенського Собору) історії Церкви до цього часу не було надано автокефалії (за винятком Кіпру на Другому Вселенському Соборі). Так, починаючи з Церкви Росії, Вселенський Патріархат почав в односторонньому порядку надавати автокефальний статус локально незалежним країнам і царствам, без необхідності проведення Всеправославного Собору. І це було прийнято всіма. Це стало традицією і практикою Східної Православної Церкви донині.
Далі Його Високопреосвященство робить блискуче посилання на канонічну територію Російської Церкви, яка включає 17 держав – повна відсутність православної еклезіології серед людей Церкви Росії не залишає їм можливості задатися питанням, чи дозволяють Святі Правила помісній Церкві включати в себе 17 держав. Церковна традиція двох тисячоліть надає еклезіологічного змісту суворому канонічному опису як територіальних меж кожної автокефальної Церкви, так і наслідків будь-якого свавільного чи неправомірного їх перевищення. Але оскільки з боку Російської Церкви вони не звертають жодної уваги на священні канони, вони дійшли навіть до Африки! Як відомо, територіальні межі кожного Патріархату та автокефальної Церкви закріплені в Томосі, отриманому від Вселенського Патріархату. Таким чином, межі канонічної юрисдикції Російського Патріархату були визначені відповідно до територіальних кордонів Царства Великоросійського і Зарубіжної частини 1589 року. Кожна Церква може мкористуватися свою юрисдикцію тільки в цих наперед визначених межах. Поза цими межами юрисдикція належить Вселенському Патріархату, що чітко зазначено в каноні XI Четвертого Вселенського Собору, який прямо надав Константинопольському єпископу пастирську опіку над тими територіями, що знаходяться поза географічними межами інших помісних Церков. До 5-го століття, коли був написаний канон, ці території називали “варварськими народами”, оскільки вони знаходилися за межами Візантійської імперії. Цей канон роз’яснює посилання на друге правило Другого Вселенського Собору, яке говорить, що Церкви в “варварських народах” повинні управлятися “згідно з традицією, встановленою Отцями”. Але, що природно, і цей канон без жодного сорому трактують неправильно.
Потім, у дусі характеру Росії як “захисниці” традицій і сімейних цінностей, він виступає проти ЛГБТІ-руху, абортів, клерикального двоєженства тощо. Іншими словами, він повторює знайому пропаганду про “аморальний Захід і моральну Росію, яка все ще залишається незаплямованою”. Але в країні, яка називає себе “захисником” сімейних цінностей, релігійний шлюб також стоїть на другому місці. Жоден росіянин не може укласти релігійний шлюб, якщо йому не передує офіційний шлюб в держорганах.
Далі владика посилається на визнання Вселенським Патріархом єрархів українського розколу, які не мають апостольського спадкоємства. Щодо апостольського спадкоємства українських єрархів опублікована багата бібліографія авторитетних богословів, до якої владика і всі зацікавлені можуть звернутися. Щоб не заглиблюватися в цю дискусійну тему, відповідь на неї дала сама Церква, яка протягом своєї більш ніж тисячолітньої історії мала справу з подібними випадками, навіть з єретиками.
Далі йдеться про те, що Предстоятель Константинопольської Церкви закриває очі на переслідування і кричущі порушення основних прав і свобод священнослужителів і віруючих в Україні. – Єдині переслідування священнослужителів, які відбуваються сьогодні, – це переслідування російських священнослужителів, які у своїх проповідях виступають проти війни, тобто відповідно до вимог Євангелія. Незгодних ув’язнюють або скидають з посад. Характерним є також приклад вигнання і позбавлення влади литовського духовенства Московського Патріархату, яке проповідувало проти російського вторгнення в Україну. В Україні, однак, відбувається щось інше, що ніяк не можна назвати переслідуванням. Після численних звинувачень у підтримці війни з боку Московського Патріархату були проведені розслідування щодо парафій і священнослужителів, як і повинно було бути, після численних звинувачень у їхній підтримці. І там, де були знайдені докази, що підтверджували цю провину, були прийняті обмежувальні заходи. Коли ворог не лише навпроти, але й у твоїй власній країні, як можна не протистояти йому? Як можна ігнорувати всі ці пропагандистські публікації, книги, паспорти, гроші, свідчення, зради, проросійські проповіді тощо, коли тебе масово б’є і вбиває “православний” супротивник? Як можна заплющувати очі на все це і дозволяти жорстокому “православному” ворогу знищувати свою країну? Тож там, де були знайдені докази державної зради, там і були вжиті обмежувальні заходи безпеки. І після висновку експертів, які, вивчивши її статут, довели, що Церква Онуфрія залишається філією Московського Патріархату, як Його Високопреосвященство може вимагати, щоб ця структура, яка підступно рухається на користь Росії навіть після такої руйнівної війни, не була обмежена? Їх попросили офіційно засудити Кіріла і Путіна, але вони цього не зробили. Їхні ж священики попросили відповіді на 10 актуальних питань юрисдикції (до якої Церкви вони належать; якщо вони зараз автокефальна Церква, то чи визнають їх інші Церкви; чи відреклися вони від Москви? чи вважають вони недійсними статути Московського Патріархату, які передбачають підпорядкування їхньої структури йому; чи засуджує Священний Синод заяви Патріарха Кіріла про підтримку війни та незаконних приєднань окремих єпархій до окупованих територій? і де документи на все це?) і їм не змогли відповісти. Як після всього цього можна вимагати збереження використання таких важливих пам’яток України і православ’я, як Києво-Печерська лавра і Почаївська лавра? Вони настільки підпорядковані Москві, що на додаток до великої помилки підкоритися наказу Московського Патріархату і не брати участь в “об’єднавчому Синоді”, скликаному Вселенським Патріархатом, вони також роблять помилку, продовжуючи підкорятися йому і йти в ногу з росіянами у всіх питаннях. Ми все ще бачимо ту саму риторику в усьому (окрім війни, яку засуджує Онуфрій). Митрополит Онуфрій направив звернення до керівництва ООН, в якому звинувачує українську державу в “переслідуванні своєї Церкви, в кричущому порушенні права на свободу совісті та віросповідання в Україні”, про що і розповідає нам Волоколамський Антоній. Іншими словами, він не жаліється керівництву ООН у тому, що держава-агресор Росія фактично завдала величезних руйнувань навіть власним пам’яткам (знищено щонайменше 142 культові споруди – монастирі, церкви, каплиці – що належали громадам Церкви Онуфрія) і порушила релігійне життя мільйонів віруючих, а звинувачує українську державу в тому, що вона вжила заходів внутрішньої безпеки, які призвели до закриття споруд, що належать Російській Церкві.
У травні Церква Онуфрія оголосила, що вилучає зі свого статуту всі згадки про Московський Патріархат, що не було прийнято Московським Патріархатом. І ми побачили, що насправді зв’язок з Російською Церквою не розірваний. Якби вони засудили Російську Церкву і розірвали свій зв’язок з нею, як вони стверджують, ми б побачили реакцію Росії, подібну до тієї, що була в 1992 році, коли Філарет вперше відмежувався від Російської Церкви. Тобто у нас були б відлучення і заборони. Але, на жаль, “зречення”, яке зараз зробила Церква Онуфрія, є фікцією. Про це свідчать події приєднання українських єпархій (які належали до Церкви Онуфрія) на окупованих територіях у 2022 році, тобто їхній перехід у пряме підпорядкування Московському Патріархату. З боку Онуфрія немає жодного протесту з приводу цього захоплення, а коли парафія голосує за перехід до автокефальної Церкви України, виникає запекла полеміка і мова ворожнечі. Але найтрагічніше те, що Його Високопреосвященство навіть не згадав про тих, кого дійсно переслідують, про тих, хто спить у своєму будинку, в який раптово влучають ракети, і ось так само гине. Про тих, хто втратив усе і опинився біженцем в інших країнах. Тим, хто сумує через втрату своїх дітей. Тим, хто ночує в холодних притулках. У його коментарях немає і сліду Євангелія. Ні співчуття, ні милосердя до стражденних людей. Тобто те, що проста, розсудлива людина очікує від церковної людини. У дні, коли писався коментар Його Високопреосвященства, в Україні тривали руйнування і спустошення від масованих ракетних обстрілів. Але Його Високопреосвященство не знайшов, що сказати з цього приводу. І тут ми бачимо прозорливість Патріарха Варфоломія, який надав Україні автокефалію за кілька років до війни. Бо безсумнівно, що якби не було автокефалії та Томосу, то зараз жоден українець не залишився б православним. Всі вдалися б до католиків або уніатів, оскільки єдині “православні” були б додатком до тих, хто благословив би їхню смерть.
Його Високопреосвященство продовжує: “У своїй промові Патріарх Варфоломій безпідставно звинувачує Російську Церкву у “використанні засобів держави” для досягнення своїх цілей”. Але ця заява Патріарха не є голослівною. Доведено, що вона використовує засоби держави для досягнення своїх цілей. Яскравим прикладом, який ми всі бачили, був Єрусалимський Патріарх, який за день до оголошення про зустріч в Аммані сидів за круглим столом не тільки з Патріархом Кирилом, але і з Путіним. Наївно вважати, що російська держава залишається не залученою в церковні справи. Російська Церква – це зброя в руках Путіна, за допомогою якої він богословськи виправдовує вторгнення в Україну і піднімає бойовий дух віруючих, які залишаються спокійними і не бояться йти на війну, оскільки з її допомогою вони можуть здобути рай.
Далі Його Високопреосвященство говорить, що “американські дипломати і представники спецслужб виконали колосальну роботу, чинячи безпрецедентний тиск на прелатів і єпископів Помісних Православних Церков з метою змусити їх прийняти канонічний акт Константинопольського Патріархату”. Це, звичайно, особисті оцінки Його Високопреосвященства, звісно, без жодних доказів. Ми вважаємо, що ближчим до реальності є наступне формулювання цього речення: “Російські дипломати і представники спецслужб виконали колосальну роботу, здійснюючи безпрецедентний для нашого часу тиск на прелатів і єпископів помісних Православних Церков з метою змусити їх не визнати канонічний акт Константинопольського Патріархату”.
Далі він говорить про бажання Фанару діяти в Україні в односторонньому порядку і про те, що це призвело до глибоких розділень у православному світі: “Кожна помісна Церква компетентна діяти в односторонньому порядку з питань, які виникають в межах її юрисдикції. Вселенський Патріархат вчинив так само в Україні, яка була його канонічною територією. Вочевидь, він наполягає на пропагандистському твердженні росіян про те, що Київ був відданий їм, незважаючи на всі документальні свідчення в церковних документах. Тому єдиний, хто підтримує і поглиблює цей поділ – це Церква Росії, яка не приймає подвиг, історію і традицію Церкви.
Далі йдеться: “Мало того, що він докладає зусиль, щоб опосередковано звинуватити Російську Православну Церкву в певних “помилках”, “єресі”, відступі від священних правил і догматів, так ще й коментує в образливому тоні позицію всіх Помісних Православних Церков, які не стали на бік Фанару в українському церковному питанні”. Вселенський Патріарх завжди закликає всі помісні Церкви діяти відповідно до священних канонів і традиції Церкви та визнати автокефалію в Україні заради єдності Церкви. І, звичайно, це робиться не в образливому тоні, як звинувачує Його Високопреосвященство, а з батьківською турботою. Поки вони зволікають, це йде на шкоду єдності Церкви, чого і прагне Московський Патріархат, щоб цим поділом послабити позиції Вселенського Патріархату.
Що стосується саміту на Криті, то відомо, що Росія сама його зірвала. Головною і єдиною причиною неучасті Московського Патріархату в Критському Соборі є його претензії на першість Константинопольського престолу. Як Московський Патріархат міг опосередковано визнати першість Вселенського Патріархату на Соборі, скликаному і очолюваному Константинопольським Патріархатом? Це було б великим приниженням. Він завжди ставив перепони на шляху обговорюваних питань, завжди ставив на перше місце інтереси не православ’я, а Російської Церкви. В результаті з боку Вселенського Патріархату було зроблено багато поступок, щоб забезпечити участь Церкви Росії. Що, власне, і сталося. Після штучного переконання деяких Церков не брати участь, за кілька днів до Великого Синоду, Церква Росії вирішила не брати участь і попросила про відтермінування, що означало б скасування Синоду, чого їй не вдалося зробити, оскільки Синод відбувся і пройшов з великим успіхом.
Далі він каже: “Своїм скандальним втручанням в Абу-Дабі Константинопольський Предстоятель лише підтверджує реальну втрату свого морального права і здатності бути координатором православних відносин”. Він повторює звинувачення, яке багато разів повторював його попередник, що Вселенський Патріарх втратив цю здатність. Перспектива Церкви Росії полягає в тому, щоб просунути себе на цю позицію координатора православних відносин, щоб інші Церкви поступово визнали, що вона повинна відігравати провідну роль у православ’ї.
Нарешті, нас здивувало, що Його Високопреосвященство взагалі не згадав про вторгнення його Церкви в Африці, хоча Вселенський Патріарх критикував Церкву Росії за це в Абу-Дабі. Якщо добре порахувати, то можна сказати, що, можливо, в цій темряві є якийсь промінь світла. Можливо, деякі розсудливі сили в Російській Церкві розуміли масштаби помилки цього вторгнення. Можливо, порушення стількох священних правил одним вчинком повернуло до життя тих, у кому ще залишився страх Божий. Інакше для Його Високопреосвященства не було б проблемою сказати ще одну безпідставну теорію на підтримку і цього їхнього проекту. Давайте дотримуватися цього гарного прогнозу.
Скрізь, де є ідеологія, там втрачається євангельський дух. Тож у випадку з Російською Церквою, яка просуває етнофілетичну ідеологію “русского мира”, очевидно, що євангельський дух милосердя, миру, любові, навіть до ворогів, відсутній.
