П’ятниця, 9 Грудня, 2022
Бiльше

    “Чоловіки виносили людей, які померли, на вулицю”. Родина священника півтора місяця провела в окупації в Маріуполі

    Родина священника Анатолія майже два місяці провела в окупованому Маріуполі. Жили в кількох наметових містечках і шукали способи потрапити в “зелений коридор”, аби дістатися на підконтрольну Україні територію, розповіла дружина капелана Надія Суспільному.

    Надія згадує: 24 лютого вони з дітьми прокинулися від вибухів. Чоловік був у відрядженні.

    “Ми думали, що виїдемо з міста 25 лютого. Але у Волновасі підірвали колію, і потяги вже не ходили. Ми запаслися харчами, водою. Коли загорілася сусідня 9-поверхівка, люди почали стрибати з вікон. Діти злякалися. І ми вирішили піти до сховища”, – розповідає Надія.

    Жінка згадує: у першому сховищі вони з дітьми перебували до 6 березня. Через постійні обстріли не могли вийти на вулицю.

    “Було таке, що чоловіки виносили людей, які померли, просто на вулицю, під дерева, накривали людей. І найжахливіше, що саме в цей час посилювалися обстріли. Обстрілювали постійно”, – каже жінка.

    Розповідає: у першому сховищі одночасно перебували 150 людей, з них померли 10. В іншому сховищі вони сиділи разом з 80 людьми.

    “Якимось дивом до нас прорвалися українські військові, і нас евакуювали до іншого сховища. Нам привезли за декілька днів води та харчів. Вони були ще на позитиві, вірили, що вдасться вибити російські війська з міста”, – розказує Надія.

    Священник Анатолій каже: час без зв’язку з рідними був найскладнішим.

    “Коли була можливість, я намагався шукати. Поки ти шукаєш, ти допомагаєш іншим переселенцям. Молився, вірив. Мене підтримував старший син. Казав: “Згадай, яка в нас мама. Наша мама не пропаде, не переймайся”, – згадує Анатолій.

    Син священника Микола розповідає, що в сховищах, аби відволіктися, грали на сопілці, співали пісень.

    У підвалі кімнату, в якій ми були, розмалювали крейдою. Ми знайшли крейду, ними намалювали українські прапори. І навіть на стіні написали “Слава Україні!””, – каже хлопець.

    Родину хотіли вивезти до РФ

    Далі, згадує Надія, зайшли російські військові.

    Казали, що відвезуть нас до селища Виноградне. На питання “а що потім?” відповіли, що ми поїдемо до Росії. Одна жінка запитала в них: “А якщо ми хочемо в Україну?”. То військовий відповів, що якщо ми хочемо до України, то тоді нам варто залишатися тут”, – говорить Надія.

    Далі жили в наметовому містечку, їх збиралися вивезти до Російської Федерації. Однак, говорить Надія, шукали способів виїхати на підконтрольну Україні територію, тоді почули, що працює “зелений коридор”.

    Нас привезли до Василівки. Водій сказав нам посидіти в автобусі. Сам він з Ростова, на наші питання не відповідав. Тоді водії з автобусів вийшли. І почалися обстріли. Дуже близько почали падати снаряди. Після цього повернувся водій і запитав, посміхаючись, чи ми живі”, – згадує Надія.

    Микола каже: як тільки дісталися Запоріжжя, видихнули. Волонтери їх нагодували, дали все необхідне.

    Зарядив телефон і тільки тоді вже набрав батька. Тато сказав, що він скоро буде. Ми очікували, не знали, коли він приїде. Ми їли, бо дуже хотілося їсти. Тата зайшов, ми всі обійнялись, раділи, плакали. Декілька місяців не бачились”, – каже син Анатолія.

    Дружина Анатолія Надія говорить, що звільнення та зустріч з чоловіком вважає своїм другим народженням. Додає: після того, що пережили, нічого не треба, тільки б жити на своїй землі разом із рідними.

    Найсвіжіше

    Популярне