П’ятниця, 30 Вересня, 2022
Бiльше

    “У війську ми офіційно можемо мати священників, це дуже важливо” – священник з Житомира Богдан Бойко

    Отець Богдан Бойко – настоятель Свято-Михайлівського кафедрального собору у Житомирі. В інтерв’ю “Суспільному” він розповів про пів року після початку повномасштабного російського вторгнення, про поїздки на фронт у якості військового капелана та новий закон “Про службу військового капеланства”. А також – про українську і російську церкву та про те, що українці мають зробити після перемоги, аби зміцнити Україну.

    Якими для вас були ці останні пів року після того як почалося повномасштабне російське вторгнення?

    Це був такий шок. Коли ти чуєш про це, коли тобі кажуть, можливо, таке буде – це одне. А коли воно стається, ти в перші якісь миті не знаєш, що робити. Чи тобі бігти туди, на фронт, допомагати хлопцям, чи, можливо, тут щось робити більше для того, щоб наші хлопці могли ефективніше захищати Україну. Але ми помолилися гарно з усіма – громадою, священниками – і Господь все управив поступово сам. Ми, перш за все, почали допомагати усім нашим військовим, які тут є в окрузі – їжею, ліками, медикаментами. Потім стали більше допомагати переселенцям. Ну а зараз громада старається акумулювати всі можливі гроші, аби купувати транспорт нашим хлопцям. І тому ми все робимо, що можемо на сьогоднішній день робити для того, аби була наша перемога.

    Ви сказали, що був шок, коли почалася повномасштабна війна. Чи готувалися ви до цього?

    Знаєте, людина це таке створіння, яке себе почуває дуже безпечно. Нам багато розказували і нас попереджали, але ми не могли усвідомити це. Якоюсь такою крапкою в цьому усвідомленні стало те, коли я на власні очі побачив, як ракета влучила в 25-ту школу.

    Ви це бачили тоді?

    Так, я це бачив. І хоч я і був в АТО, ми були під обстрілами, по нас стріляли снайпери, але якось не так було. І росіяни – це взагалі дуже підлий народ. Ще один із великих казав, що договір з ними не вартує і того паперу, на якому він написаний.

    Ви згадали, що були в зоні АТО як військовий капелан. Розкажіть про цю частину роботи і в чому її специфіка?

    Ми їздили в 2016 році. Нас було двоє священників – я і отець Валерій. Ми зробили таку міні-церкву в автомобілі. Тобто усе, що нам було потрібно, ми з собою взяли і кожен день служили службу. Ми старалися максимально спілкуватися із нашими хлопцями, аби це було розрадою для них. Здається, ми виконали свою місію. Тому що, коли ми вже поверталися додому, то багато підходили звичайні військові, не командування, і просто дякували.

    З 1 липня набув чинності закон “Про службу військового капеланства”. Чи можете розповісти, наскільки важливо було ухвалити той закон і що він по суті змінює?

    Духовна підтримка, розрада і молитва військового священника є запорукою боєздатності наших військових. Весь світ уже визнав, що Збройні сили України – це мудрість, терпіння, сила, витривалість. Навіть не маючи нічого, ми робимо дуже багато для того, щоб захистити Україну. І не тільки Україну, а й всю Європу і весь світ. Але це закон легалізував, що має бути в кожній військовій частині штатний священник. Він має офіцерське звання та пройти навчання як військовий і як священник – для того, щоб розуміти всю військову термінологію і те, чим є духовна підтримка для наших військових. До цього було так, що ми були як вільнонаймані, ще було не визначено дуже багато, незрозуміло. Основне – це те, що ми уже в нашому війську можемо мати українських священників. А це дуже важливо.

    В одному з інтерв’ю за 2014 рік ви сказали: якщо українська церква отримає Томос, то стосунки між УПЦ і ПЦУ загостряться. Чи відчули ви це, коли українська церква отримала Томос?

    Ну звичайно. По-перше, статус Православної церкви України – це є рівна помісна церква з усіма помісними церквами через Константинополь. Ця московська церква, яка є в Україні, вона спілкується з усіма церквами через Росію, Російську православну церкву. А ми – напряму. Звичайно, є багато церков, які ще думають, як вони будуть спілкуватися. Але ми уже написані в Диптиху як Помісна православна церква України. Але ми не є суперники, ми є українська церква, а вони є російська церква. І цим усе сказано. І ми робимо усе для духовного збагачення українського народу. А вони для кого це роблять, будучи московською церквою? Вони всі кажуть, що ми є українська. Ні. Вони є російська православна церква, і на об’єднання з українською церквою вони не хочуть іти. Але нічого, люди розберуться і Господь сам усе поставить на свої місця.

    По аналогії з оцим наративом про мову. Часом можна почути, що оце мовне питання роз’єднує. А коли сталося російське вторгнення, і процес переходу парафій до Православної церкви України знову активізувався, можна було почути думки і про те, що церковне питання також роз’єднує людей. Чи це так, на вашу думку?

    У нас на Житомирщині було 630 парафій Московського патріархату. На сьогодні 30 – перейшли, лишилося десь біля 600. Православної церкви України – 200. То яка різниця? Який вплив Москви? І скажіть, будь ласка, коли ви приїжджаєте до Польщі, у вас стоїть питання про те, чому вони розмовляють польською? Чому не російською, грецькою чи ще якоюсь? Питань немає. Коли приїжджаєте в Німеччину, Францію, Грецію, Америку – ви ж не питаєте, чому вони розмовляють своєю мовою. То чому в нас в Україні стоїть питання про те, чому ми розмовляємо українською?

    Після повномасштабного вторгнення я спілкувалася із одним дияконом, і він сказав, що усі люди, в тому числі, і священники з парафіянами, об’єдналися в одну потужну волонтерську сітку. І вона працювала таким чином, що люди, навіть не знаючи один одного, вперше в житті розмовляючи телефоном, могли допомагати один одному і тим, хто того потребує. Чи відчули ви цей вплив?

    Однозначно. Тому що біда дуже сильно об’єднує. Тому ми й перемагаємо. Не секрет, що при нападі Росії на Україну були такі села і міста, де наша влада втекла. А ті, хто був там, хто залишився, зуміли так згуртуватися, що дали відсіч. Це показує, що сьогодні українці зроблять усе, щоб відвоювати свою землю і захистити своїх дітей. В нас сьогодні і жінок дуже багато воює, а за кого вони воюють? За своїх дітей, своїх батьків і свою землю. Бо якби Росія захопила Україну, вона би знищила українців повністю. В них така ненависть до українців… А в нас є дуже велика сила, і ми можемо боротись проти зла. Але давайте будемо казати відверто: 30 років у нас виховувалась нація? Ні. В нас не було стержня такого, який би міг об’єднати усіх українців. Це культура, нація і дух, тобто церква. В нас якщо цього не буде після перемоги, і не буде для цього працювати наш уряд, президент і усі, від кого це залежить – у нас знову не буде нації. Хтось із східних мудреців казав, що коли розвивається нація і народ, то спочатку вона повинна розвиватись економічно. Але дійшовши до певного періоду розвитку, вона повинна дуже багато віддавати на розвиток культури, освіти, нації. І якщо вона цього не буде робити, то до певного часу розвиватиметься економічно, а потім загине.

    Як думаєте, які висновки нам потрібно зробити з цього? Що робити, аби виховувати ту саму націю?

    Це має бути прийняте на державному рівні. Не можна казати так, як сьогодні кажуть, що це все має робити сім’я. Бо сім’ю хто виховує? Не держава? Українці – дуже сильна нація, але ми це маємо використати. Якщо ми це правильно використаємо, то будемо дуже сильною державою.

    Говорячи із вами, я подумала: чи нормально ненавидіти свого ворога? Ви багато спілкуєтеся із людьми, і, певно, бачите, що є оце почуття до тих людей, які прийшли на нашу землю і чинять тут те, що вони чинять?

    Один із старців сказав: від любові до ненависті дуже маленький крок і дуже маленька відстань. На сьогоднішній день я не знаю, як би ми з вами подивилися і що б казали, якби побачили, як на наших очах ґвалтують і вбивають жінок, дітей. Я не знаю, що б ви сказали і що б я сказав. Тому їх треба любити, але їх треба винищити з України. Їх не повинно бути в Україні. Ми терпіли вісім років на сході України їхні знущання. Ми робили щось їм? Ні. А знаєте, чому вони так робили або чому в Ірпіні чи в Бучі було написано: “Кто вам разрешил жить лучше нас?” От і все, цим все сказано. Це вся нація така. І, можливо, поміж них є багато хороших, але хай вони будуть хорошими за межами України. Але тільки не в нас.

    Найсвіжіше

    Популярне