Яким нам уявляється майбутнє спілкування між церквами, між церквами та суспільством, між церквами та державою?
Про це йдеться в матеріалі Лани Самохвалової на “Укрінформі”.
На третій день війни на блокпосту біля села Іванків, що на Київщині, окупанти розстріляли Максима Козачину, капелана ПЦУ, який їхав на панахиду. Витягли з машини та розстріляли. Капелан ПЦУ – цього окупантам було достатньо, щоб позбавити його життя.
Приблизно в ці ж дні окупації Київщини, у Бородянці, священник Московського патріархату Віктор Талько наполегливо стукав у двері, викликаючи жінок, дітей, щоби відправити автобусами до Білорусі.
Деякі незгодні їхати отримували прикладом по голові. Ну, а зробивши справу, відправивши, у тому числі дітей, давав інтерв’ю російським медіа, говорячи, що Росії треба було прийти у 2014 році та захистити Януковича.
Ці дві події дуже чітко символізують роль у війні двох церков.
Минуло півроку. За цей час, за нашими розрахунками, священників ПЦУ загинуло ще четверо.
Сьогодні капелани ПЦУ у своїх військових частинах або перестраждавши, вирвавшись з окупації, займаються волонтерством. Ну ще відкривають шелтери країною і приймають біженців у монастирях.
Священник Віктор Талько, як і раніше, перебуває в Бородянці. Клянеться у камеру, що всі відправлені самі хотіли виїхати до Білорусі, а його слова росіяни просто використали.
А керівництво УПЦ МП, нагадаємо, провело такий собі івент, собор і синод, на якому оголосило, що воно уникає залежності від Москви. Щоправда, зміни до своїх статутних документів, які нібито розривають ці пута, так і не опублікували на офіційному сайті УПЦ МП. І це викликає запитання. Чому статут не оприлюднений? Можливо, бояться реакції Москви, яка на всі прохання прокоментувати відхід «підвідомчої» Української церкви реагує іронічно, ми, мовляв, не бачили жодних змін до Статуту, а інтернет не коментуємо. Тобто, від Москви вони може й пішли, а Москва не в курсі. При цьому ті, хто хоче поминати Кіріла, поминає (за усним дозволом Онуфрія). А в закритих чатах на запитання своїх духовних чад, чи ми пішли від Москви, відомі столичні священники МП відповідають: «Не хвилюйтеся, любимі, митрополит Онуфрій ніколи не зрадить свого патріарха».
Цікава виходить «автокефалія»: кому треба — згадують Кіріла і перебувають у єдності в Москві, кому не треба — не перебувають (кажуть, що не перебувають). А офіційних документів нема. Такою, мабуть, бачать свободу в УПЦ МП.
Півроку війни роблять наше життя прозорим і водночас кристалізують проблеми.
Перемогти, по можливості вижити, максимально допомогти ЗСУ та зберегти здорову психіку своїх парафіян – завдання ПЦУ. Це виявляється не тільки в активності, а й у щоденних молитвах, які читають священники на кожній літургії.
Вижити, зберегти залишки іміджу та утримати парафії – головне завдання УПЦ МП. Як щоденний читач медіа, пов’язаних із УПЦ Моспатріарха, запевняю вас, що головний їхній супротивник – не агресор, а Православна церква України. Напевно, не ризикуючи воювати проти держави, там воюють із церквою, яка їй допомагає.
Утримувати парафії їм стає дедалі складніше. Так, за півроку війни у ПЦУ з МП перейшло стільки ж, скільки першого року після Томоса. За період окупації деякі з священників поспішили виявити свою відданість росіянам, агітуючи мешканців села зустрічати окупанта хлібом із сіллю. Тому, наприклад, спокійне Зазим’я, щойно Київщину було деокуповано, порушило питання про перехід до ПЦУ, без настоятеля.
Було непросто, попри всі перешкоди, громада таки змінила підпорядкованість і перейшла до ПЦУ, разом із одним із священників, який там же служив, Анатолієм Слиньком. Але сьогодні із чотирьох громад УПЦ Моспатріархату лише одна переходить разом зі священником. Решта або не вірить у перемогу України, або не хоче її, або бояться свого єпископа.
А ось цікава історія сталася у Бучі. Там у Петропавлівському храмі УПЦ МП священник зібрав двадцять парафіянок та порушив питання, чи треба переходити до ПЦУ. І вони сказали, що ні. Ця історія дає дві прекрасні ілюстрації.
Перша: як розвивається кар’єра настоятеля цього храму Аркадія Демченка, який, за нашими джерелами, свого часу був не останньою особою в митрополії, коли проросійські кадри зміщували покійного блаженнішого Володимира. Логічно. Той, хто у 2012 році допомагав готувати проросійський переворот у Церкві з великої літери, у 2022 році утримуватиме парафію (церква з маленької літери) у Моспатріархаті. Насправді питання про перехід поки не ставилося, але керівництво МП поспішило провести собори для своїх і наших, щоб закрити питання і його вже ніхто б більше і не поставив. Так діють і в інших єпархіях. Превентивні збори – запобіжник для спроби зміни підпорядкованості.
І друга картина. Храм ПЦУ у Бучі. Вже відомий на весь світ Храм Андрія Первозванного, куди приїжджають чи не всі іноземні урядові делегації. Приїжджають тому, що поряд із цим храмом окупанти влаштували братську могилу. Не всі 1137 убитих у цьому районі були поховані там. Але те, що змучені тіла багатьох бучанців на той момент знайшли спокій поряд із щирою церквою, теж здається мені символічним. Так ось, переходи активно проходять у селах, де є лише один храм. А у містах, де є вибір, люди просто йдуть до храмів ПЦУ.
Що далі? Яким нам уявляється майбутнє спілкування між церквами, між церквами та суспільством, між церквами та державою?
Між церквами (ПЦУ та УПЦ МП) діалогу наразі немає. Навряд чи це можливо, поки всі рупори Моспатріархату кричать про захоплення і педалюють риторику ненависті на адресу автокефальної церкви.
Між церквами та державою відносини складають по-різному. ПЦУ державні органи, скажімо так, не заважають жити та служити. А ось УПЦ МП, схоже, знову перебралася до привілейованих «партнерів» для влади.
У всякому разі, відсутність покарання для священника з Бородянки та багатьох інших – яскрава ознака того, що індульгенція отримана. “Ми не хочемо православного джихаду, хоча всі знаємо про випадки їх зради”, – так мені пояснив свою лояльну позицію один із політиків, близьких до центрів прийняття рішень. Схоже більше на самовиправдання, аніж на страх джихаду.
За зауваженням церковного історика Андрія Стародуба, «після першого “переляку” і недолугого “переповзання” на нібито “патріотичні позиції” все більше повертається назад до своєї звичної ролі осередку проросійської/антиукраїнської пропаганди. Для ілюстрації – можна зробити лайт-контент-аналіз публікацій на сторінках активних у соцмережах владик. Там уже, мінімум пару місяців, як повернулися і плачі про ущемлену російську мову, і “дєдовоєваніє”, і обурення проти топонімічної дерусифікації.
Або інтерв’ю про “пошук Бога” (з підтекстом, що знайти його можна тільки в храмах МП). Ось тут справді головний секрет могутності та запорука збереження московського православ’я в Україні (деталі статусу його структур, поминання/незгадування Гундяєва – глибоко вторинні). Серед частини українців справді є запит саме на таку версію релігійності, умовно кажучи – шаманістсько-марновірного типу. Власне українське православ’я – воно (як і балканське, скажімо) – більш “мирське” та життєрадісне. А «глибинному народу» потрібен інший продукт – із клікушами, юродивими, есхатологічними пророцтвами, чудесами на конвеєрі. На жаль, змінити це вкрай важко і все це лежить поза власне ситуацією з юрисдикційною приналежністю».
Я тільки поправила б Андрія в тому, що запит на шаманізм і винятковість формують самі священники.
Церква та суспільство. Це, мабуть, найскладніший прогноз. Справа в тому, що не розкаяна і не переосмислена зрада (а 2014-го року зрада духовенства УПЦ МП була масовою) не лише плодить хаос у головах пастви, а й народжує нову зраду. На слуху є вже п’ять випадків відкритого та охочого колаборантства священників УПЦ МП із окупантами. Херсон, Ізюм – у цих містах з’явилися зразки кліриків МП, які явно не під дулом автомата говорили про те, що Україна зневажала християнські цінності та Росія їх врятує. І коли ці міста будуть звільнені, навряд чи індульгенція влади буде ефективною.
До міст повернуться діти тих, кого ці попи вписували в списки неблагонадійних, розуміючи, що такий список — місце для відправлення до Сибіру та Алтайського краю. Буквально, що як піп із Бородянки, який так рятував бучан. Втім, це вже інша історія. Яку, швидше за все, і церкві, і державі доведеться пройти. На все воля Божа.
