У квітні віряни Свято-Успенського храму у Малині, що на Житомирщині, прийняли майже одностайне рішення вийти з-під юрисдикції української православної церкви московського патріархату і приєднатися до Православної Церкви України. Історичне для парафії рішення особисто благословив митрополит київський Епіфаній.
Настоятель храму – протоєрей о. Олег Власюк один з небагатьох священників, який вирішив залишитися з громадою. В інтерв’ю MALYN.MEDIA він розповів про те, як відреагували на перехід у московському патріархаті, чому громада так довго йшла до ПЦУ, а також про «сусідів», які у приміщенні заводу моляться за «русскій мір» і, так виглядає – не збираються каятися…
«НЕ ХОТІЛИ ВОРОЖНЕЧІ»
– Отче Олегу, почну з незручного питання: чому за 8 років війни, ви тільки у квітні прийняли рішення піти з московського патріархату?
– Я один з перших священників з Малинського району, який, починаючи з 2014 року кожної літургії молився за усіх наших воїнів-земляків. Пригадую, тоді Петро Піковський (тодішній перший заступник міського голови Малина, – ред.) приніс список, в якому було, здається, 700 людей з Малинського району. І я разом з вірянами просив Бога за них. Ми також були одним з перших у районі храмів, які збирали допомогу для АТО.
– Але продовжували це робити під юрисдикцією московського патріархату…
– Говорячи по правді, не хотіли, щоб було так, як свого часу було з Демченком (конфлікт навколо храму у центрі Малина, – ред.) чи як у Ворсівці… Ми з громадою вирішили: у церкві не повинно бути сварок, розбрату. Бог там, де любов, де мир. Тому перечекали, і у квітні цього року 95% наших вірян проголосувало «за» перехід у ПЦУ. Я також пішов за громадою.
– Як відреагували у вашій колишній єпархії?
– Ніяк. Навіть дзвінка не було. Вони називають нас розкольниками. Але в очі мені ніхто цього не говорив.
– На Малинщині були випадки, коли настоятелі не підтримували рішення громади покинути МП.
– Не хочу й думати про такі варіанти. Я – українець! У мене син військовий! Як я можу по-іншому вчинити?! Завжди молився за воїнів, які захищають наші землі, а сьогодні буду молитися за «рускій мір»? Треба вже бути якимось божевільним. Нормальна людина хіба може жити в Україні, виховувати тут дітей, внуків, і молитися на загарбників, які прийшли нас вбивати?
– Ви сказали, що рішення про перехід підтримали 95% вірян. А скільки загалом вірян нараховує ваша парафія?
– Ми запитували думку насамперед тих, хто регулярно відвідує богослужіння і причащається. Згідно з уставом, саме вони вважаються громадою храму. У голосуванні взяли участь близько ста осіб. Усіх інших, хто в церкву приходить кілька разів на рік, ми не запитували.
– Як свою думку аргументували ті, хто виступив «проти» від’єднання від МП?
– Один просто висловився, що «категорично проти». Інша сказала: «Мені треба це все ще переварить»… Ще одна відмовилася тим, що начебто до нас приходить молитися, а насправді є парафіянкою іншого храму. Всі інші – без роздумів підписалися за перехід. Думаю, що по всій Малинщині у нас найбільш мирно прийняли це рішення.
– Ви обрали підпорядковуватися саме митрополиту Епіфанію, а не єпископу Житомирському. Чому?
– Так, я підпорядковуюся безпосередньо Епіфанію. Таким було моє рішення після обдумування. Зателефонував безпосередньо у Київ, запросили, я приїхав. Блаженніший мене прийняв і благословив.
Звісно, ми перебуваємо у єдності з Житомирським єпископом, але підпорядковується наша громада виключно предстоятелю церкви. Називаємося тепер так: Ставропігійна Свято-Успенська парафія Київської митрополії ПЦУ.
– З ваших спостережень: зменшилася чи збільшилася кількість вірян вашого храму після переходу у ПЦУ?
– Вся моя громада залишилася при мені. Нових людей особливо не бачу. Хоча зараз важко судити, бо війна, багато молоді за кордоном чи на заході країни.
«ЗІБРАННЯ БІСНУВАТИХ»
– Сьогодні у Малині залишилися тільки одна громада московського патріархату. Правлять на території заводу – МДЕЗ…
– Я вам більше скажу: це не лише єдина у Малині, а ще й єдина у Малинській громаді! Та ще й до всього – у самому місті…
– Ви спілкуєтеся? Які маєте думки про них?
– Я з ними не спілкуюся і не збираюся спілкуватися. У час війни ми повинні бути єдиною нацією і жити в єдності. А не молитися за того, хто благословив убивства в Україні.
Діти вмирають, а в Малині моляться за Кіріла, московського патріарха. І возносять його ім’я, уявляєте?!
Це мені люди, які відвідують цей «храм», розповідали. Не знаю, правда, чи згадують Онуфрія (предстоятель російської православної церкви в Україні, – ред.) Та це вже не так важливо. Головне те, що там Кіріла згадують стовідсотково.
Я навіть не чув, хто ще сьогодні в області проговорює його ім’я під час служінь, окрім наших малинців. Церквою їх не називаю принципово ще з тих часів, коли вони правили у приміщенні військкомату. Там тільки зібрання біснуватих сходилося… Віруючих людей там немає.
– А скільки їх, не знаєте? Ви ж поруч фактично. Але до вас вони не поспішають…
– На Спаса, 19 серпня, так підрахував, що, мабуть, людей 50 точно прийшло туди. Скільки насправді, не знаю. Я туди не ходжу і своїх людей туди не делегую. У провокаціях я не зацікавлений. Ми молимося Богові, а вони кому – тут ще питання. Може, Кірілові?
Бог – це любов, а яка може бути любов, якщо вони моляться за того, хто благословив насильство? Якщо він благословив вбивство, то згідно з церковними канонами, він має бути позбавлений сану.
Можна ще по-іншому сформулювати. Вони моляться за Кіріла, який є представником рф, а отже – за рускій мір. За владу – значить за чужу владу, за путіна. За військо – значить за чуже військо, за окупантів.
– Добре, а що з такою діяльністю робити? Місцева влада, з погляду законодавства, не має управи на них. З іншого боку і закривати очі на це в час такої жорстокої щоденної війни – цинічно…
– Я думав про це. Місто – це громада. Вона і повинна вирішувати. Якщо громада захоче засудити таку діяльність, то повірте – механізми впливу знайдуться. Малинці можуть цьому дати раду. Впевнений!
– Як?
– Силою єдності й твердістю переконань.
– Отче, а ви стежите ви за ситуацією із храмом РПЦЗ в центрі Малина? Чи готові це коментували?
– З настоятелем не спілкуюся, нічого про нього не знаю. Коли був Демченко, ми зналися, він сам з Українки, фактично земляки, були якісь теми для бесіди. А з цим – про що нам говорити? Про російську церкву?
Знову ж таки – рішення має бути за громадою. Тільки громада може вирішувати, хто і під яким «патронатом» буде правити на їхній території.
– Війна випробовує віру тих, хто був твердий у ній, і навертає інших, які заперечували Бога. Чи маєте пораду, як пережити цей складний час і першим, і другим, й не згубити цінне?
– Правда у підтримці. Є така філософська думка, що поодинці ми йдемо швидше, але тільки разом – дальше.
Мусимо триматися один одного, допомагати, примирятися – лише тоді перемога буде за нами. Маємо сіяти любов, щоб пізніше пожинати мир, спокій і здолати усіх ворогів. Хай кожному помагає Господь на цьому шляху!
