Понеділок, 1 Серпня, 2022
Бiльше

    70 днів перебування у рашистському полоні не зламали волю українського священника Василя Вирозуба

    У перші дні широкомасштабного вторгнення російських загарбників в Україну багатьох приголомшила історія про захоплення в полон одеських священників та капеланів Василя Вирозуба, Олександра Чокова, Леоніда Болгарова, а також дитячого лікаря Івана Тарасенка.

    25 лютого у складі цивільного пошуково-рятувального судна «Сапфір» вони відправилися на захоплений ординцями острів Зміїний, щоб забрати тіла нібито загиблих українських захисників, але росіяни взяли їх у полон і невдовзі відправили спочатку в Севастополь, потім у фільтраційний табір у Бєлгородській області, а звідти у слідчий ізолятор № 2 міста Старий Оскол. Згодом Чокова, Болгарова і Тарасенка після 43 днів заточення, допитів та знущань звільнили, а Василя Вирозуба залишили в катівні, де продовжували допитувати, піддаючи жорстоким тортурам.

    Тільки через 70 днів він був звільнений під час обміну полоненими. Проходив лікування і реабілітацію в госпіталі. Після повернення до обов’язків настоятеля Свято-Троїцького храму ПЦУ міста Одеси протоєрей Василь Вирозуб розповів АрміяInform, що йому довелося пережити під час перебування у полоні, і які враження залишилися в нього від зустрічі з ворогами України.

    Священник − це не професія, а стан душі

    Звісно, полон залишає людині не тільки фізичні, але і психологічні травми. Але побачивши священника за звичним заняттям у своєму храмі − заспокоївся. Переді мною був усе той же усміхнений, впевнений в собі отець Василь Вирозуб. Він завершував таїнство хрещення немовляти. Той же гучний голос, міміка, жести, легка пружна хода.

    — Вітаю батьків із православним козаком, Божого йому захисту в житті! − промовляє отець.

    Ні, немає ні тіні зневіри, втоми, озлобленості. Тільки більше сивини у волоссі, зморщок на обличчі й незвична стрункість фігури. Як з’ясувалося, під час полону він втратив понад 15 кілограмів ваги.

    Хто близько знайомий з Василем Вирозубом, добре знає його не тільки як глибоко віруючу людину, чуйного духівника, але перш за все − патріота України. Усе своє життя він присвятив церкві й служінню Богові, а також відродженню духа української свободи, національної свідомості. Народився на Тернопільщині у віруючій православній християнській родині. Батьки важко працювали і мріяли, щоб їхні діти стали освіченими і змогли здобути не тільки гідну професію, але і знайти своє покликання у житті. І хоча в ті радянські часи ставлення влади до церкви було негативним, вони привчали дітей поважати Бога і Боже слово. Тато був старостою храму, а також фундатором та будівничим ще двох храмів на Борщівщині, дідусь у сільській церкві акомпанував під час недільних служб на фісгармонії (аналог органу), брати батька, Петро і Василь, робили художні розписи у храмах та церквах, дядько, а також хресний, Василь Гаврилович Вирозуб, був священником української церкви митрофорний протоієрей. Таким чином наш герой виховувався на засадах християнської етики та любові, а також мав музичні здібності й мріяв про кар’єру професійного музиканта, але остаточне рішення щодо своєї майбутньої професії ухвалив під час служби в радянської армії. Саме там він наочно побачив радянські методи виховання, які базувалися на брехні, приниженні людей, заохоченні негативних якостей і навпаки придушенні проявів людяності й освіченості. Він розповідав, що вже перебуваючи в полоні постійно відчував, ніби знов повернувся в радянські часи: ті ж нікчемні розмови, примітивні жарти, раболіпство, жорстокість. Тому то і пішов до Бога. Після армії закінчив духовну семінарію, почав служіння Богові й людям, проповідуючи вічні людські цінності. Дуже радів, коли Україна нарешті відірвалася від радянського тоталітаризму і стала незалежною. Але вже тоді відчув, що шлях до свободи і демократії буде важкий і тривалий…

    Коли Боже слово рятує і захищає

    Події на Майдані, Революція гідності, захоплення Криму і початок російсько-української війни змусили отця Василя чітко визначити свою громадянську позицію. Він брав активну участь в акціях на підтримку Єдності України і в духовній підтримці Збройних Сил. Був серед одних із перших священників, які взяли участь у створенні служби капеланів у підрозділах української армії. У 2015 році відправився на схід і виконував обов’язки капелана в одному з підрозділів 72-ї ОМБр. Перебував разом із військовими в місцях виконання бойових завдань на Маріупольському напрямку. Після повернення з фронту продовжив службу у Свято-Троїцькому храмі, який згодом став гарнізонним храмом Одеського гарнізону. Усі заходи щодо вшанування пам’яті воїнів, молебні, служби, святкування релігійних і державних свят, освячення випускників військових вишів, повернення підрозділів гарнізону з ротацій на схід та інших заходів завжди відбувалися за участю отця Вирозуба.

    Згадуючи події 26 лютого, коли їхнє судно захопили рашисти біля Зміїного, звертає увагу, наскільки самовпевнено і нахабно поводилися окупанти, ніби вони вже переможці. Піднявшись на борт «Сапфіра», під дулами автоматів поставили всіх на палубі на коліна і почали ретельно обшукувати судно. Коли отець Василь запитав одного з військових, коли їх відпустять, той поблажливо відповів: «Коли закінчиться спеціальна операція». — «А якщо вона буде місяць тривати чи два, три?» — додав Вирозуб. Той засміявся і махнувши в бік ракетного крейсера «москва», який стояв недалеко від острова, відповів: «Ти що поп здурів? Бачиш цю громилу? Якщо вона вальне − від вашої України нічого не залишиться! Максимум сім, вісім днів!». Після цих слів на душі стало гірко і сумно. Ситуацію погіршила перевірка телефона. Отець Василь не встиг його позбутися, і коли орки почали роздивлятися фото і відео ледве зі штанів не повилітали. Там було все: його фронтові фото, спільні знімки з військовими, а вишенькою на торті − фотографія в обнімку з Дмитро Ярошем. Після цього русня остаточно утвердилася в тому, що перед нею законспірований нацист. Наступного дня їх спочатку катером, а потім ржавим судном «Шахтар» перевезли до Севастополя, де 11 днів утримували на гарнізонній гауптвахті й по три-чотири рази на день викликали на допити. Слідчі ставили одні й теж запитання: хто (звання, прізвище, посада) і з якою метою відправив їх на острів, яке було завдання, що вони мали зробити? Усі спроби довести, що вони справжні священники, натикалися на жорстке заперечення, що всі священники, принаймні у росії, агенти спеціальних служб і завжди виконують завдання силових відомств. У камері були зачинені вікна, не вистачало повітря. На прогулянки виводили дуже рідко на 5-10 хвилин. Щоб підтримувати один одного читали молитви, згадували тексти зі Святого письма, інколи жартували, навіть спромоглися заспівати «Батько наш — Бандера». Це дуже бісило та дратувало охоронців, вони били дубинками по дверях, деколи забігали до камери і кричали на все горло «молчать хахли», «стоять смірно!» На що отець Василь починав клеїти «дурня» і серйозно відповідав: «З яким „смірно“ стоять?».

    Російський полон — це тортури, катування і приниження людської гідності

    Але жарти закінчилися, коли їх переправили в фільтраційний табір у Шебекіно Бєлгородської області. Тримали там у наметах по 20–22 особи в кожному, цивільних разом із військовими, у холоді та антисанітарії. Кожному дали свій номер замість прізвищ і імен (це нагадало художні фільми про концлагеря фашистів), у сотий раз зняли відбитки пальців і сфотографували у всіх проєкціях, і знов почали проводити допити, тільки цього разу вони проводились жорстокіше, а деколи не гребували побиттям.

    Одного разу в табір приїхала з перевіркою важлива військова особа, заступник міністра з внутрішніх справ рф генерал олександр кравченко. Під час повірки запитав у Вирозуба, як тут до них ставляться, які умови утримання, як годують? Василь пожартував: «Ростов-папа годує гірше за Одесу-маму». Генерал почав вальяжно розповідати, що вони перебувають під надійним захистом рф і в повній безпеці, над ними не літають кулі й не вибухають снаряди, тому і жалітися не потрібно. Отець навіть не здогадувався, як ця нетривала розмова допоможе йому в подальшому.

    Потім усіх полонених і священників переправили в СІЗО № 2 міста Старий Оскол Бєлгородської області, де почався найгірший період перебування у полоні. У маленькій камері вони перебували під постійним відеонаглядом, годували жахливо, медичної допомоги практично не надавали. День починався з прослуховування гімну рф і російських новин. Причому під час гімну змушували стояти. Вони вже знали, коли тюремщики починали з них особливо жорстоко знущатися − значить справи росії на фронті були поганими. Постійні допити, вибірково з побиттям. Причому після чергового побиття слідчі вмикали камеру і запитували: «Маєте претензії до рф?» Якщо відповідав: «Маю», вимикали камеру і знов починали бити. Цілили в одне і теж місце, щоб завдати більше шкоди. Коли водили полонених на прогулянки і на допити, травили собаками, які інколи кусали за ноги.

    31 березня отця Василя перевели в одиночну камеру за те, що під час гімну рф читав молитви. Найбільш жахливими були чотири дні, які він провів у карцері, так званій «рєзінці» − це камера оббита гумою. Там нічого не було, ніяких вікон, ліжок, просто пусте маленьке приміщення. Воно не опалювалось, тому температура була 8-10 градусів. Його роздягли до гола і зачинили в цьому морозильнику. Підлога дуже холодна, ходити по ній було неможливо, тому весь час стояв на одному місці намагаючись його зігріти. Через 10-15 годин такого стояння на одному місті, стопи та п’яти ніг починали так боліти, ніби їх побили. Коли вибивався з сил, опускався на підлогу спираючись на коліна і лікті, і дихав на замерзаюче тіло. А як починав засинати, падав на холодну підлогу і прокидався. Це була нестерпна мука, яка тривала нескінченно довго.

    Під час цих тортур проводили допити. На допитах ставили обличчям до стіни, розводили ноги у шпагат до нестерпної болі, руки виламували назад і розтягували в різні боки. Та починали бити гумовою дубиною по нирках і ногах, а рукою, вдягнутою в тактичну рукавичку з пластиковими накладками, били по потилиці. Також застосовували електричний струм — електрошокером. Отець Василь розповів, що під час катувань мозок починав працювати в режимі надзвичайного стресу і робив усе, щоб врятуватися від нестерпного болю. Під час чергового побиття, коли біль стала нестерпною, і розум почав плутатися, він прохрипів: «Усе, я згадав! Записуйте, генерал олександр кравченко!». Мучителі зраділи й почали хвалитися, що нарешті вони «розкололи цього впертого нацика».

    — Хто він такий, де служить? — Він заступник міністра внутрішніх справ…тільки росії, − відповів Вирозуб. — Він же обіцяв мені, що з моєї голови не впаде жодна волосина, я ж під захистом російської федерації, і як тоді мені перед ним з’явитися лисим..? (пауза) Після цих слів один із майорів перестав викручувати руку, а підполковник виключив відеокамеру, встав із-за столу і вийшов. Рабство вилізло на зовні. Полякались генералів. «Господи, невже спрацювало?» − подумав отець Василь. Один із катів сказав, щоб попа відпустили до камери і досить з нього перевірки на поліграфі. Після цього побиття і катування припинились, але не припинились допити…

    Як згадує отець Василь, витримати всі ці жахіття допомагала молитва та віра в Бога і віра в нашу Перемогу.

    — Сьогодні я бачу, що війна об’єднала українців і остаточно визначила, хто є їхнім ворогом, − говорить отець Василь Вирозуб. − Прикро, що ми платимо дуже важку ціну за нашу свободу, але в нас уже немає іншого шляху. Ми повинні зробити все, щоб наша країна не повернулася в царство пітьми, рабства і жорстокості.

    Найсвіжіше

    Популярне