Навіщо архиєреї УПЦ МП вписали грамоту московського патріарха до свого статуту? Як рядові священники УПЦ МП впливають на рішення єпископату та шукають діалог з ПЦУ? Чи взагалі можливе об’єднання Українського Православ’я? На ці та інші запитання «Духовного фронту України» відповів богослов, архімандрит Кирило Говорун.
Чи є грамота, видана екзархату РПЦ в Україні в 1990 році, єдиним правовстановчим документом УПЦ?
Я думаю, що це не єдиний правовстановчий документ. Ще є статут УПЦ, що, в тому числі, базується на цій грамоті, але він є самостійним документом. Він є головним документом, що визначає і регулює діяльність УПЦ. Примітно, що в останній редакції Статуту УПЦ встановлено зв’язок між грамотою 90-го року і цим документом, маю на увазі статутом. Думаю, що між ними справді є тісний зв’язок і він підкреслений новелою, введеною в статут саме 27 травня, що залишає зв’язок між УПЦ МП і Московським патріархатом. Хоча цей зв’язок вже ослаблений і прихований. Він є імпліцитний (неявний – ред.), а не експліцитний (явний – ред.), як це було раніше в старій версії статуту.
Зараз є думка, що тепер не можна вживати назву «УПЦ Московського патріархату» але «УПЦ в єднанні з Московським патріархатом». Фактично грамота – єдиний зв’язок між УПЦ і РПЦ, і зі світовим Православ’ям через РПЦ.
Якщо говорити про назву «УПЦ Московського патріархату», то юридична, офіційна назва цієї церкви, зареєстрована в Україні – «УПЦ». Просто «Українська православна церква». «Московський патріархат» — це така неформальна приставка, додаток до цієї офіційної назви. Тепер можна по-різному тлумачити: чи актуальна ця приставка, чи ні? Власне згадка про документ 90-го року – грамоту московського патріарха – свідчить про те, що, мабуть, залишається якийсь зв’язок з Московським патріархатом через те, що в грамоті про це ясно і чітко пишуть. Хоча, як я казав, цей зв’язок є слабший, не такий відвертий, як це було раніше.
Говорячи про статус патріаршої грамоти 1990-го року, то це внутрішній церковний документ, що немає практично жодної юридичної або навіть канонічної сили. Інколи його називають «томос про незалежність УПЦ», але це, звичайно, аж ніяк не томос. Це документ, який має сенс лише з точки зору Москви і з точки зору УПЦ. Для світового Православ’я він немає жодного значення – просто папірець. Тому що світове Православ’я не визнає автономії, або навіть прав широкої автономії, для УПЦ. Воно визнає УПЦ як єпархії Московського патріархату. У цьому сенсі, якщо ми будемо порівнювати, скажімо, вагомість грамоти 90-го року і статут УПЦ, то статут має, насправді, більшу вагу. Тому що статут УПЦ принаймні зареєстрований в Україні і в нього є певний юридичний статус – з точки зору держави. Також він має вагу для РПЦ. Тому РПЦ вимагає затвердження всіх змін до статуту УПЦ. Притому що раніше в практиці цього не було – ані самим статутом УПЦ, ані патріаршою грамотою 1990-го р. не передбачено, що статут УПЦ має затверджуватися в Москві.
Отже ми бачимо, що статут УПЦ має значну вагу в Україні, в УПЦ і навіть в російській церкві. А патріарша грамота 90-го року є спробою окозамилювання, що не визнається світовим Православ’ям, не говорячи вже про українську державу.
Якщо ми подивимося на статут УПЦ у редакції від 27 травня, то звідтіля викреслені всі згадки про зв’язок цієї церкви з Московським патріархатом. І це не є окозамилювання. Я думаю, що це реальний важливий крок у віддалені від Москви. Це ще не остаточний розрив з Москвою, тому що залишився невеликий і невизначений зв’язок з Москвою через згадку грамоти 90-го року. Хочу ще раз сказати, що це новела – раніше в статуті не було згадки про грамоту.
патріарша грамота 90-го року є спробою окозамилювання, що не визнається світовим Православ’ям, не говорячи вже про українську державу
Існує думка, що ця грамота, фактично, є єдиним зв’язком УПЦ зі світовим Православ’ям.
Можна так сказати. Тому що грамота підкреслює: УПЦ, маючи «права розширеної автономії», як це зазначено, залишається у зв’язку зі світовим Православ’ям через патріарха московського. Практика, яку запровадив митрополит Онуфрій, припинивши поминання виключно патріарха московського – його особисте рішення. Він поминає патріарха московського разом з іншими предстоятелями і таким чином підкреслює, що він знаходиться у зв’язку із світовим Православ’ям без посередників.
Але ця практика протирічить патріаршій грамоті 1990-го року. Вона протирічить навіть рішенням Собору 27 травня. Тому що Собор 27 травня, увівши згадку про патріаршу грамоту 90-го року, підтвердив, що зв’язок УПЦ зі світовим Православ’ям залишається через московського патріарха. А митрополит Онуфрій, полишивши цю практику, почав поминати всіх патріархів. Тим самим він вступив у протиріччя з рішеннями Собору 27 травня.
Ви згадали за диптих. Він чомусь керується диптихом у редакції РПЦ.
Більше того, не лише диптихом в редакції РПЦ, а й постановами, якими і Москва і Київ – я маю на увазі УПЦ – припинили спілкування з Вселенським і Александрійським патріархатами, Кіпрською і Елладською Церквами. Їх митрополит Онуфрій також не згадує, і це теж половинчасте, непослідовне рішення. Взагалі в рішеннях УПЦ багато непослідовностей і протиріч. УПЦ свідомо пристала до диптиха, який має Москва. І в цьому теж залишилася певна залежність, не говорячи вже про небажання поминати ті Церкви, які є у московському диптиху, але яких перестали поминати в Москві саме через визнання цими Церквами Української автокефалії.
УПЦ не має канонічного статусу, зокрема митрополит Онуфрій, щоб поминати всіх предстоятелів, вести себе так як предстоятель дійсно автокефальної Церкви. Який в них є вихід з цієї ситуації?
Справді, статус УПЦ є самопроголошеним. Тому що в православній традиції церква, щоб мати якийсь статус, її статус має бути прийнятий, рецепійований іншими Церквами. Власне через що ПЦУ – Православна Церква України – бореться за визнання свого статусу іншими Церквами. Тому що тільки за умови визнання ця церква є справді автокефальною. Важливим є визнання Вселенським патріархатом – це без сумнівів. Але ще потрібне визнання всім світовим Православʼям. Тому ПЦУ справедливо добивається, щоб бути визнаною всіма церквами, бо це і буде означати повну рецепцію цієї церкви світовим Православ’ям.
Згадаймо: в практиці Православ’я є, наприклад, що коли обирають предстоятеля, він пише листи – так звані «мирні послання» – до всіх предстоятелів Церков, і отримує відповіді. Відповідь на ці листи і є фактом визнання предстоятеля. Недостатньо лише обрати предстоятеля на соборі. Важливо, щоб предстоятеля визнали інші. В юриспруденції є дві важливі речі: легітимність та легальність. Легальність – коли все робиться по закону, легітимність – коли те, що робиться по закону, ще й визнається іншими. Проголошення автокефалії є легальним кроком, а легітимність – це коли цю автокефалію визнають інші. Автокефалія Православної Церкви України є повністю легальною, законною і канонічною з точки зору канонічного права Православної Церкви, але до повної легітимності через визнання цієї автокефалія ще треба пройти певний шлях.
Статус УПЦ є самопроголошеним. Тому що в православній традиції церква, щоб мати якийсь статус, її статус має бути прийнятий, рецепійований іншими Церквами
У випадку УПЦ під керівництвом митрополита Онуфрія ми маємо справу з певним кроком до такої легальної автокефалії, хоча до такої автокефалії ще дуже довгий шлях. Але про її легітимність взагалі не доводиться говорити. Це самопроголошена автокефалія, і поки ніхто не збирається її визнавати. Отже ми маємо справу з самопроголошеною і імпліцитною автокефалією. Я її ще називаю технічною автокефалією: коли сама автокефалія відверто не проголошується, але по факту вона є. Проблема цієї автокефалії не лише в тому, що вона відкрито не проголошена, але й в тому, що її не рецепіюють і навряд чи найближчим часом це зроблять інші Церкви. Я вже чую голоси з боку УПЦ МП, що «нам байдуже, чи нас визнають. Ми проголосили себе тим, чим хотіли проголосити, і на цьому можна поставити крапку».
Це свідчить лише про неосвіченість і незнання православної традиції. Тому що повинна бути й рецепція. Власне, це той шлях, яким свого часу пішов патріарх Філарет, коли односторонньо проголосив автокефалію Київського патріархату. Слід заначити, що Філарет, на відміну від теперішнього керівництва УПЦ, намагався добитися хоч якогось визнання: він писав листи, встановлював контакти, тощо. Звичайно, в нього нічого не вийшло. Вийшло лише з наданням томоса Константинопольським Патріархатом. Це той самий шлях і ті самі проблеми, з якими стикається зараз УПЦ. Отже, рецепція, легітимність – це світські аналоги поняття канонічності.
Ви згадали за патріарха Філарета. Чи не повторює взагалі митрополит Онуфрій шлях тоді ще митрополита Філарета, який просив цю грамоту? Фактична ця грамота загальмувала, зупинила рух тоді ще екзархату РПЦ в Україні за автокефалію. Філарет продовжував боротися, за що його усунули. Ситуація заморозилась на 30 років. Чи не стає Онуфрій на ту саму стежку?
Я згоден з оцінкою, що патріарша грамота 90-го року була видана з метою загальмувати шлях до реальної автокефалії Української Церкви. Як я вже сказав, це був документ внутрішнього користування виключно для заспокоєння внутрішньої аудиторії в Україні і в Росії. Філарет, усвідомивши, що ця грамота 90-го року лише для того, щоб випустити пару і щоб не давати реальної автокефалії, пішов далі до реальної автокефалії. Значною мірою Онуфрій йде тим шляхом – в сенсі того, що, з одного боку, він визнає цю грамоту 90-го року. Але з іншого боку те, що він робить, поминаючи тепер всіх предстоятелів, а також виключивши зі статуту всі згадування про Московський патріархат, говорить про те, що він іде далі, ніж це передбачено патріаршою грамотою.
Як і Філарет свого часу пішов далі, ніж це було передбачено патріаршою грамотою. Тільки Філарет робив це відвертіше, а Онуфрій робить це прихованіше. По суті ж, це той самий шлях. Він зараз, як привів колись Філарета, веде Онуфрія у канонічну «сіру зону». Ніхто не розуміє, включно з Онуфрієм і єпископами УПЦ, який статус вони мають. Кожен тлумачить його по-своєму. Хтось тлумачить в тому сенсі, що залишається зв’язок з Москвою і нічого страшного не відбулося, а хтось заявляє, що це і є справжній розрив з Москвою. Є різні важелі, що задіюють Філарет і Онуфрій. Не слід забувати, що Онуфрій свого часу був поставлений єпископом саме за Філарета, тобто це був вибір Філарета.
В якомусь сенсі Онуфрій є учнем Філарета, хоча він і відгороджується від Філарета. Але вони пішли різними шляхами щодо ствердження своєї незалежності. Філарет діяв адміністративним шляхом: він сильний адміністратор, вольова людина, навіть, я б сказав, авторитарна людина. Він задіював авторитарні механізми для того, щоб змусити єпископів піти слід за ним. Це не вдалося. Онуфрій не пішов шляхом авторитарного диктату – він пішов шляхом апеляції до свого внутрішнього відчуття і бачення, до певної харизматичності. Він харизматична людина. Для нього, скажімо, канони чи навіть догмати Церкви мають вторинне значення у порівнянні з духовністю, як він її розуміє. Він задіяв свій авторитет як харизматичного лідера задля того, щоби консолідувати довкола себе єпископат. Йому це вдалося краще, ніж Філарету.
Ми бачимо, що диктат авторитарної влади в Україні працює набагато слабше, ніж диктат харизми. Поки що у нього консолідація єпископату виходить краще, хоча йому повністю це й не вдалося – ми бачимо, що деякі єпархії, особливо на окупованих територіях, відмовилися йти шляхом Онуфрія. Тим не менше, йому вдалося краще, ніж Філарету, зберегти єдність Церкви. Свого часу з Філаретом залишились одиниці, і йому довелося створювати Церкву майже з нуля. Онуфрій натомість зберіг більшість структур УПЦ.
Єдиний шлях для УПЦ, щоби стати справжньою, канонічною, легітимною, рецепійованою іншими структурою – вступати в діалог з Православною Церквою України
Тепер постає питання: що з цими структурами робити? Єдиний шлях для УПЦ, щоби стати справжньою, канонічною, легітимною, рецепійованою іншими структурою – вступати в діалог з Православною Церквою України. Має бути знайдений якийсь канонічний шлях співіснування цих структур у рамках однієї, можливо, мегаструктури. Можливо, вона матиме такий собі конфедеративний або федеративний характер. Це єдиний шлях для УПЦ МП, щоб не опинитися в розколі.
Ви зауважили, що Онуфрій об’єднав навколо себе єпископат. Але Собор 27 травня був викликаний «знизу» – рядовими священниками. Ті самі священники зараз пішли назустріч священникам Православної Церкви України. Чи переконав Онуфрій священиків, що цей шлях правильний?
В Україні, на відміну від Росії, голос громад, вірян і священників вагоміший, аніж це є в Росії, де повний диктат єпископату. В Україні голос священників чутніший, і він відіграв надзвичайно важливу роль в прийнятті рішень 27 травня. Як ми знаємо, громади сильно тиснули на провід цієї церкви, щоби він приймав якісь рішення. Громади тиснули саме через своїх священників, а не через єпископів, тому що дистанція від громади до єпископа дуже велика, а дистанція до священика дуже невелика, і священники – це зараз реально представники своїх громад. Важливо, що саме священики, а не єпископи, стали ініціаторами діалогу з ПЦУ. Так, на Соборі 27 травня було сказано про необхідність діалогу з ПЦУ, але реальним рушієм діалогу стали священники, як це ми бачили нещодавно, 5 липня, під час зустрічі у Софії. Я думаю, що з боку ПЦУ теж ініціаторами і рушіями процесу діалогу є саме священники.
Наскільки є унікальним такий приклад горизонтальної інтеграції?
Він є органічним і притаманним Україні. До того, коли Російська імперія десь в середині ХІХ століття дотиснула, щоб Україна стала такою як Росія в плані організації громад, у нас громади самі вибирали священників. Тобто горизонтальні зв’язки були міцніші, ніж вертикальні зв’язки підпорядкування. Зараз горизонтальні зв’язки знову мають тенденцію переважати над вертикальними. Ця тенденція є характерною і для УПЦ, і для ПЦУ. В цьому сенсі вони рухаються синхронно, як не дивно. Тому що в Київському патріархаті Філарет, який все ж таки був радянським архієреєм, послідовно і цілеспрямовано насаджував саме вертикальні зв’язки, подавлюючи горизонтальні зв’язки. Дуже добре, що ПЦУ пішла шляхом зміцнення горизонтальних зв’язків. Діалог між ПЦУ і УПЦ, навіть якщо не призведе до швидкого об’єднання двох церков, може зміцнити всередині їх горизонтальні зв’язки, тому що вони є головним рушієм діалогу наразі.
На вашу думку, чи настільки глибокі розбіжності між ПЦУ і УПЦ ,що не дозволяють єднатися в Євхаристії?
Насправді ці церкви дуже подібні. Насамперед тому, що там і там українці, більшість яких любить свою батьківщину і вболіває за її перемогу. Те, що їх відрізняє – це наративи, які сформувалися в кожній з них. В обох церквах вони будуються на протиставленні «ми» і «вони». У випадку УПЦ «ми» – це благодатні, а «вони» – це безблагодатні. Це протиставлення зміцнює ідентичність УПЦ. У випадку ПЦУ, на жаль, є подібна тенденція. Я бачив там те саме протиставлення «нас» проти «їх». «Ми» — це справжні патріоти, а «вони» – колаборанти, приховані українофоби, тощо. Мені здається, що протиставлення «нас» проти «їх», що спостерігається і в УПЦ, і в ПЦУ, є головною перепоною для діалогу. Світ, принаймні цивілізований, зараз навчився переступати через цю дихотомію «нас» і «їх», і це дозволяє долати розбіжності. Нецивілізований світ, світ диктаторів і загарбників живиться за рахунок цієї дихотомії «нас» і «їх». Візьміть Росію. Там «ми» – це свята Русь, яка протистоїть «їм», Заходу. Це протиставлення й призвело до війни.
Мені здається, що і ПЦУ, і УПЦ однаково треба навчитися виходити за межі протиставлення «їх» і «нас», щоби зрозуміти, врешті решт, що ми один народ, ми ті самі люди, які ходять до тих самих церков, читають Символ віри, причащаються з тієї самої Чаші. Хочу ще раз підкреслити, що в Україні Церква одна – в Україні немає двох Церков. Це, якщо хочете, Православна Церква в Україні. Але ця Церква керується двома адміністративними структурами – УПЦ і ПЦУ. Ці адміністративні структури, по суті, екстраполюють своє розділення на громади. Робиться це, насамперед, через ЗМІ. УПЦ досягла у цьому найбільших успіхів – через Союз православних журналістів, Расколам.net та інші пропагандистські ресурси. Вони створюють інформаційну бульбашку, в яку потрапляє велика кількість українських вірян. Ця бульбашка підсилює протиставлення «нас» проти «них». У ПЦУ теж можна спостерігати подібну поляризацію, хоча й не в таких відверто пропагандистських формах. Тим не менш, дивлячись на виступи окремих священників і єпископів, я спостерігаю подібні спроби поляризувати українське Православ’я. Прикро, коли така поляризація створює ідентичність для церкви.
Ідея діалогу базується на відкидання дихотомії «нас» і «їх». Мені здається, що під час засідання в Софії, коли зібралися священники ПЦУ і УПЦ, їм вдалося переступити через цю дихотомію. Я запропонував був для цього діалогу піти наступним шляхом. По-перше, домовитися про умови діалогу. Єдиною умовою для діалогу має бути відсутність умов для діалогу. По-друге, я запропонував зробити два стовпчики: в одному стовпчику учасники з обох сторін мали написали, що їх об’єднує. А в другому стовпчику – що вони вважають, що їх роз’єднує. Потім під час діалогу вони мали обговорити, що можна було б перенести з другого стовпчика в перший. Ця методологія діалогу передбачає, насамперед, знаходження точок дотику, подолання дихотомії «ми» і «вони». Поки що вона, як мені здається, спрацьовує позитивно. Єдина проблема: цей діалог поки не знаходить рецепції всередині, принаймні, УПЦ. Ми бачимо, що є вже негативні реакції. Я чув, наприклад, що одному священнику, який брав участь у діалозі з боку УПЦ, було заборонено звершувати богослужіння. Ми бачимо перші негативні реакцію з боку УПЦ, і це тривожний сигнал. На мою думку, треба боротися не лише за діалог, але й за рецепцію цього діалогу з боку церков.
Ви вірите в те, що ПЦУ і УПЦ, як ви казали, два адміністративних центри однієї Церкви, врешті об’єднаються?
Як кажуть латиною: contra spem spero – я сподіваюся без сподівання. Знаючи, які інертні наші церкви, знаючи, який буде спротив … Насправді, якщо щиро, то в реальному об’єднані не всі зацікавлені в обох церквах. Тому що об’єднання церков – це насамперед велика реструктуризація влади. І до цього мало хто готовий. Так було свого часу 2008-го року, коли була перша спроба об’єднати УПЦ і Київський Патріархат під час візиту патріарха Варфоломія. Я був свідком тих подій, і в мене було враження, що в об’єднанні жодна з українських церков, за великим рахунком, не була зацікавлена. Тому що це означає перерозподіл влади. Ми не можемо дозволити собі залишатися розділеними перед загрозою знищення нас як народу, як держави. Нам треба об’єднатися, в тому числі церквами. Розділенність – це гріх і небезпека. Не зважаючи на майже непереможні фактори, які будуть чинити спротив об’єднанню, я сподіваюся, що таке об’єднання можливе.
