Четвер, 14 Липня, 2022
Бiльше

    Чому РПЦ – єресь?

    «Те, що патріарх Московський Кіріл узаконює жорстоку війну в Україні за псевдорелігійними мотивами, — це єресь». Так нещодавно заявив кардинал Курт Кох. Це слід давно визнати. Але є одне але. Ця брехня охопила всю РПЦ дуже давно. Причому всі ті «вершини православного богослов’я», що захоплюють деяких католиків та протестантів, по суті є єрессю, а точніше псевдо-богословською спекуляцією. Це і є «теологія руского міра», лже-теологія виправдання путінізму та його злочинів.

    Про це йдеться в статті Мартина Скавронського на Newssky.

    В основі цієї доктрини перебуває ідеалістична концепція «соборності» Алєксія Хомякова, хвалена багатьма «інтелігентами», які не знаються на релігієзнавстві, запозичена з німецької (протестантської, якщо хтось забув) теології ХІХ ст.

    Зокрема, в ній є спекуляції з поняттям «catholikos» (всесвітній взагалі-то) у значенні «демократичний»; саме вони були запозичені Хомяковим у німецького теолога-ідеаліста Йоганна Мелера, який формально був католиком, але теологія його – цілком лютеранською. Але таким був і патріарх цареградський Кирил Лукаріс, який формально був православним, а реально – кальвіністом.

    Отже, розкриємо їх провідні положення:

    1) Критика Хомякова західного християнства заснована на вибірковому та спекулятивному маніпулюванні фактами, опис ідеї соборності скоєно в тому ж стилі.

    2) «Ідеологія руского міра», що наділяє російську політичну націю непогрішністю та месіанством, бере свій початок саме в конфесійному ексклюзивізмі російського православ’я, в якому перенесення надприродної безпомилковості Церкви трансформувалося у надприродну непогрішність всього народу. Який пізніше (у ХХ столітті) соперсонифікувався з російською політичною нацією, виразником якої вважається державна влада.

    Звичайно, ці ідеї в російському православ’ї були і до Хомякова, але саме Хомяков їх виразно і аргументовано описав. У створеній ним моделі об’єктивна реальність підмінена ідеальною гіпотетичною. Точніше двома фантазійними моделями. Хомяковим бралися окремі прояви елементів прямої демократії у громадському житті селян Російської імперії (що до богослов’я відношення не має зовсім, хіба тільки до політології), і на цих фактах моделювалася гіпотетична модель «соборності» та модель того, що надалі назвуть «російська православна» цивілізація», а ще пізніше «рускій мір».

    Розроблена ним фантастична модель «російського православ’я» вже не має жодного відношення до реальності. Не більше, ніж ікона XV століття до фотографії. Потім, у другу чергу, моделювалася не менш фантастична модель «західного християнства», для чого бралися окремі негативні факти та тенденції з реального життя католиків та протестантів у Європі. Близька до реальності не більше ніж зла карикатура до фотографії.

    І на порівнянні цих двох моделей «ікони» та «карикатури», робився цілком хибний висновок про якусь містичну перевагу всього «російського — православного» над західною «єрессю злобесовою».

    Ця концепція містичної переваги добре лягала на примітивний конфесійний ексклюзивизм («порятунок тільки в нас»), властивий російському православ’ю, і легко розширюється на всю російську державу, де «все наше — добре», все «їхнє — погано» часто було основою політики РФ. Не важко розглянути, що ця модель повністю позбавлена ​​елементарної інтелектуальної чесності. Порівняння двох спекулятивних моделей, чесним бути не може апріорі.

    Надалі ця концепція «особливого російського месіанства» спеціально підкреслювалася і посилювалася. Коли на місце релігійних філософів прийшли доморощені «теологи РПЦ» із бою комуністичних агітаторів. Наприклад, дуже відомі та популярні лже-теологи типу А.І.Осіпова і попа Максіма Козлова (настоятеля церкви святої Тетяни при МДУ, храму, де Вл. Соловйов зустрів вперше Софію-Премудрість) вже відкрито не гребують прямою брехнею і наклепом. І навіть Кураєв відкрито займався такими фальсифікаціями, точніше переписував їх в істериків Срібного віку (явно непрофесійних теологів) на кшталт Мітрофана Лодіженського та Дмітрія Мережковського.

    Отже, «богослови» нової російської генерації бачили сенс теології у загальному доведенні вихідної мега-тези (тої самої, що нібито «все наше добре, все їхнє погано»). І при цьому вони ж лицемірно «вели діалог» з «інославними» (тобто католиками та протестантами) заради банальної мети виманити грошей із католицьких та протестантських фондів.

    Від себе зауважу, що жодний діалог із «богословами» РПЦ МП імені Сталіна не має сенсу, оскільки в основі їхніх вимог — ультиматум визнавати їхню фантастичну картину світу як єдино вірну, а їхній ідеалізований погляд на РПЦ МП, що відповідає дійсності. Чому, власне, ніхто з них ніколи не погодиться на публічну дискусію з російським католиком або з російським протестантом.

    Вони-то, російські західні християни (католики та протестанти) знають, що за блискучим фантиком фантазій «богословів» ховається вульгарний сурогат у вигляді жорстко авторитарної РПЦ імені Сталіна. Отже, ці «богослови» від РПЦ завжди заздалегідь готові в чому завгодно звинуватити російських католиків і протестантів.

    Результатом нашого часу стала низько-інтелектуальна, але дуже ефективна пропаганда; їх спекуляції формують контент ненависті і ворожнечі, що став популярним, у спікерів РПЦ типу, попа Ткачьова і рас-попа Охлобистіна (а інших подібних до них давно вже немає числа). «Почаївські листки» і т.д. выдносяться до цієї ж «парадигми». Саме ця ідеологія злості та ненависті зі своїм сектантським «новоязом» і лягає в основу ідеології путінізму. Саме тому давно настав час визнати, що РПЦ МП імені Сталіна — поза Християнством. Перед нами неоязичницька, імперіалістична релігія переваги політичної нації росіян та ненависті до решти світу.

    Теоретично та практично десь у надрах РПЦ обов’язково мають бути й актуальні та нормальні християни. Благодать засобів спасіння (св. Писання, Передання, Таїнства) може діяти всупереч учительству єретиків.

    Слід зазначити, що світове (точніше сказати католицьке, все інше-це копі-паст з купюрами) богослов’я стверджує, благодать таїнств хрещення і шлюбу діє у єретиків всупереч єресі, а не завдяки. І так, хрещення та шлюби, здійснені як у лютеранській церкві, так і у Православній Католицька церква визнає. Господь не пов’язаний своїми обрядами. Стверджувати протилежне означає відмовити Йому в тому, що Він є Вседержителем, тобто єресь проти першого ж рядка Символу Віри.

    Наведу цитату з одного з віровчальних документів РКЦ: «А хто без вини своєї не знає Євангелія Христова та Його Церкви, але все ж шукає Бога щирим серцем і під впливом Його благодаті прагне виконувати своїми справами Його волю, яку пізнає завдяки голосу совісті, ті можуть наслідувати вічне спасіння». Але в РФ мені поки що зустрічалися лише окремі люди. Жодних громад таких християн. Більше того, якщо раптом християни всередині РПЦ створюють деякі структури, не засновані на ідеології злості до решти світу, то єрархія РПЦ вживає всіх зусиль щодо їх руйнування або як мінімум дискредитації.

    А мейнстрім там зовсім інший. Якось давно вже я помітив, що антиваксерство та конфесійний ексклюзивизм — неодмінні сусіди. Іноді ще в одному пакеті з ними йдуть малоземельний креаціонізм (казочки, що не мають біблійного та богословсько-наукового обґрунтування, що Землі не більше 7600 років) та віра у пласку землю. Це все там набуло найширшого поширення.

    При цьому російське суспільство завжди знецінювало та маргіналізувало досвід меншин. Релігійних у тому числі. Мало хто знає, що секта «жидівство» з Москви і Новгорода XV століття збереглася до ХХ століття, і повністю зникла (частиною влилася в «свідки Єгови», частиною в юдаїзм) тільки в 90-ті рр. ХХ ст.

    Але повернемося до того морально-психологічного (не хочу зловживати словом «духовність», віддаю перевагу висловлюватися точніше) мейнстриму серед ченців і мирян РПЦ МП імені Сталіна. У них немає прямих текстів, їх концепції треба шукати в популярній серед них «літературі». Де факто програмним твором цієї течії є «Несвяті святі» Тіхона Шевкунова (на мій погляд, наймерзенніша антихристиянська книга). Якщо мова піде про інші збірники апокрифів, то варто навести їх одразу цілим списком: «Дивіївські перекази»; «Стариці/матінки землі Російської»; багаторазово перевидана енциклопедія апокрифів «Росія перед другим наступом»; зібрання творів Сєргєя Нілуса і т.д. Де факто у мейнстріму є і свої гуру (з культом особистості само собою). Той самий Сєргій Романов, або «старець» Наум із Сергієвого Посаду. Але «теології» як єдиної системи там немає. Немає і праць із цього «богослов’я».

    Інакше кажучи, популярної літератури цього мейнстриму цілком достатньо. Тобто письмові джерела є. Там герменевтика будь-яких текстів є вкрай екзотичною. А якщо серйозно, то потрібно зібрати корпус текстів, який показує, що ця течія взагалі де-факто поза Християнством. Але це має бути справжнє релігієзнавче дослідження. А зараз розкриємо основні моменти. Мейнстрім РПЦ МП має свою релігійно-філософську антропологію та відповідну сотеріологію («вчення про порятунок душі»). Вона така. Розкриємо все за пунктами:

    1) Людина – повна нікчемність, черв’як, тлін і порох. Тому важливе духовне завдання усвідомити свою нікчемність та тлінність. Не інтелектуально це визнати, а саме прийняти це як своє «его».

    2) Воля людини спрямована лише на зло і будь-яка дія людини — гріховна. Навіть добра. Будь-яка ініціативність — зло та гріх. Уникнути зла можна лише виконуючи накази духовних лідерів (гуру) — послух.

    3) Особистість людини – зло. За допомогою різних практик, рекомендується прагнути деперсоналізації.

    4) Тілесність людини – зло саме по собі. Тому навіть побутовий догляд за тілом, миття тощо. (не кажучи про інтим у вінчаному шлюбі) майже гріх. Чим їжа гірша, тим краще.

    5) Інтелект – зло. («розумні мудрі з дияволом»; «міркування веде до осуду»). Міркувати над наказами старших — особливо тяжкий гріх.

    У результаті ідеальна людина має бути знеособленим елементом системи функціонування монастирської громаді.

    Зазначимо, мабуть, найактуальніше. З цієї схеми випадає все, що описується словом «начальство». Будь-яке начальство автоматично набуває непогрішності, на яку не змогли претендувати всі римські понтифіки, починаючи з апостола Петра. Ну і чим начальство вище, тим непогрішиміше. Звичайно, ця концепція з чернецтва екстраполюється її носіями на весь світ і на все суспільство.

    Де факто ця «філософська антропологія» лежить в основі совєтського та постсовєтського світогляду осіб при владі. Де відносини держави та людини мають будуватися на зразок відносин Рамсі Болтона та лорда Грейджоя з «Гри престолів». За допомогою тортур і катувань Рамсі Болтон з Грейджою зробив істоту на прізвисько «Смердючка» в іншому перекладі, яке не мислило свого існування без Господаря. Ось на думку державників, держава — це «Господар», а громадянин-«смердючка».

    Можливі, хоч і натягнуті типологічні паралелі. Щось тут є схоже на кальвінізм, на маніхейство, якщо бути точним. На нього теж у плані нелюбові до тілесного. На кальвінізм — щодо того, що воля людини завжди до зла. Хоча кальвінізм трохи інший – там обумовлений до порятунку все «добре» робить, а проклятий (приречений на пекельні муки) погано. Але тут, точнішою буде паралель не з лютеранством і не з кальвінізмом, а скоріше з катарством (різновидом гностиїзму). Тому що є категорія «досконалих» («перфекти катарські»), на які ця псування волі не поширюється. Власне, це всілякі «старці» та «стариці», які від Св. Духа віддають благословення — накази.

    Важливе, на що потрібно звернути увагу. Там Бог — не особистість, а щось подібне до генератора благотворної радіації, яку можна накопичувати містичними практиками, а також вона акумулюється в іконах і мощах. Це маніхейська єресь у її новій російській реінкарнації.

    Труднощі виділення «теології» у мейнстримі РПЦ імені Сталіна в тому, що формально вони не відокремлюються від Православних церков і декларують вірність православній догматиці, але… є величезне «але». Вони вважають, що їхнє віровчення і є віровчення всіх православних церков разом узятих. А хто вважає інакше, той єретик, модерніст, масон тощо. Тому всі більш-менш солідні богослови православних церков записуються представниками цієї течії в «єретики» та (чи) «масони».

    При запереченні цінності інтелекту, систематизувати свою «теологію» вони не вважають за потрібне. Тому їхню «теологію» доводиться реконструювати з практик, настанов лідерів та гасел. Гасла зазвичай приписуються «старцям», але найчастіше це псевдо-епіграф. Наведу купу їхніх афоризмів списком: де просто – там ангелів зі сто, а де мудрено — там жодного; «і біс мудрі, а Бог їх засудить» (варіант, «не любить»); «послух понад пост і молитву»; «хто (не) любить молитися, для пекла годиться»; «пост – високе мистецтво товстою кишкою тонко небо відчувати»; «космонавти на ракетах у космос летять та Бога не бачать, а наші старці на грибах (варіант, — „на морквинах“) до Бога долітають». І т.д.

    Тепер, як повелося, розглянемо все схоластично, тобто знову по пунктах.

    1. Ключова категорія — «благодать» розуміється як божественна енергія, яка має цілком собі матеріальний характер. Її можна акумулювати у конкретних іконах та реліквіях. Вона дуже нестійка. З храму її може вигнати жінка з «критичними днями», кіт або собак, що забігла до церкви, і т. д. У богослужінні потрібно брати участь, щоб «отримувати благодать».

    2. Бог у їхній «теології» не персоналістичний. У численних «посмертних видіннях» — важливий вид джерел у цій традиції, праведники в раю Бога не споглядають, лише зрідка якісь відблиски божественної слави. А далі слідує опис суду божества над людиною як суду з обвинувальним ухилом.

    3. Порятунок. Досягається містичними практиками. Для яких потрібне тривале навчання у «старців». Майстрів цих практик. При самостійному занятті цими практиками (самочин) загрожує психіатричний діагноз. Це правда, прикладів маса. Серед нового чернецтва кінця ХХ поч – ХХІ століття, з проблемами такого характеру стикалися можливо не менше 1/3. Тому прислів’я «прочитає юнак Лествіцу (візантійський трактат з аскетики) — потрапить у дурдом», на жаль, жорстока реальність. Тому самостійно «перебирати чотки» не рекомендується. Ідеалом вважається досягнення «саморухливої ​​молитви», коли текст Ісусової молитви перманентно звучить у голові подвижника сам собою поза його волею. І він тут ніби й не до чого.

    Вони мають і ходову приказку «і святі ледь рятуються». Порятунку підлягає деяка нескінченно мала кількість людей, решта приречені як «дрова для пекла». Але при цьому є можливість врятуватися за послух старцям як Феодора з апокрифічної книжки «Поневіряння преподобної Феодори» («Якщо й згрішиш, не бійся, старець тебе витягне, бійся старця не послухатися»).

    Чи є у цієї течії (мейстрима РПЦ МП Імені Сталіна) щось спільне з кальвінізмом чи лютеранством? Хіба що окремі установки. З катарством, мабуть, більше. Але все ж таки, теж ні. Це повністю самостійна течія окремо взятої конфесії окремо взятої країни. Дуже тужить моє хоч і слабке, але все ж таки за Божою милістю християнське серце, коли доводиться спостерігати, як на тлі війни в Україні, біснуються адепти теорії, що Бог — не особистість, а щось на кшталт корисної радіації, яка підпорядковується наказам Гундяєва В. М.

    У РФ зараз, по суті, лише дві релігії: комунізм — віра в знебожену (і знеособлену, бо джерело персональності — наш Творець) людину, і псевдо-християнство — віра в знеособленого (знелюдненого) Бога.

    Найсвіжіше

    Популярне