Вівторок, 12 Липня, 2022
Бiльше

    Священник ПЦУ: Українці у час випробувань війною повинні об’єднатися

    Після повномасштабного вторгнення військ російської федерації в Україну від обстрілів і бомбардувань знищено і пошкоджено чимало об’єктів воєнної та цивільної інфраструктури. Від варварських бомбардувань страждають не лише житлові будинки, школи, лікарні, музеї, театри, але й культові споруди. Все більше співвітчизників почали розуміти, яку загрозу державі несе «русский мир». Тому громади УПЦ Московського патріархату рішуче розривають зв’язки з церквою, центр якої знаходиться в країні-агресорці. Чимало вірян і духівників відмовляються пов’язувати себе з РПЦ, яка благословляє російську агресію в Україні.

    Які зрушення щодо єдності православних українців у єдиній уже визнаній помісній українській православній церкві спостерігаються нині на духовному полі України? Видання Погляд публікує розмову з Благочинним Глибоцького району ПЦУ, настоятелем храму святої княгині Ольги у селищі Глибока Романом ГРИЩУКОМ.

    Справу російського попа довершить солдат

    – Чотири місяці війни засвідчили, що російська вояччина ні перед чим не стоїть – руйнують лікарні, школи і навіть церкви, де донедавна співали осанну патріарху рпц кірілу. Як такі дії розцінює церква, отче Романе?

    – Війна в Україну прийшла не випадково і не зненацька. Прийшла туди, де протягом багатьох років сіяли її зерна – насіння «русского мира». А як учив Спаситель: «Що посієш – те й пожнеш». Так ось, уже не один раз доведено, що куди прийшов російський піп і вчитель – обов’язково прийде російський солдат. І навпаки: куди приходить російський солдат, неодмінно прийде російський піп і вчитель. Щоб довершити справу. Щоб Україна вже не підвелася ніколи. Недільні школи при храмах московського патріархату, куди віряни бездумно віддають своїх дітей, виховують із них манкуртів, у яких на всі запитання є одна відповідь: «какая разніца»! І ось такі прихильники, стоячи біля руїн свого будинку чи духовного храму, наївно запитують: «А я тут причьом? Ми внє палітікі». У тих, хто «внє палітікі» є закономірність: якщо український священик учить любити Україну – то він «політик», якщо ж вони вчать любити «царя, отєчєство да зємлю рускую», то «єто батюшка духовності учіт». Через це й маємо такі проблеми в державі. Тому доки не позбудемося впливу російської церкви на уми українців, до тих пір пожинатимемо лихо.

    – На війну з російськими окупантами піднявся весь наш народ. Навіть немає пікетів, як колись у 2014-му організованих священиками УПЦ МП, проти мобілізації буковинців на Схід. Але риторика прихильників МП не змінилася. Як ви гадаєте, отче, чому?

    – Як благочинний, маю обов’язок бути присутній на чині похорону в усіх селах благочиння. При цьому намагаюся використати кожну нагоду для того, аби донести слово правди до людей. Особливо на похороні військового. Бо це теж його битва. Іноді вона буває важливішою, ніж ціле життя. Хочу нагадати торішній похорон воїна Ярослава у селі Черепківці. Там були присутні 16 священиків УПЦ МП і я один від ПЦУ. Мої візаві планували сумний захід перетворити в торжество проруського духу. Головний меседж архімандрита УПЦ МП Нікіти у проповіді був таким: «Незрозуміла війна. Достовірно не відомо, хто на кого напав. Роботи в селі не було, тому він пішов воювати, де й убили. Але ви простіть його!». З його проповіді виходило, що в селі жив собі чоловік, котрий не хотів працювати, не міг знайти для себе заняття, але його призвали до війська та й там убили. І теж не без Божої участі. Нічого патріотичного, нічого людяного, нічого гідного. Це те, що називається денацифікацією суспільства. Вона, між іншим, проводиться від початку української незалежності. Всіма силами і засобами священики московського патріархату намагалися позбавити українців національного ядра. І ось їхня причетність до путінської «спецоперації з демілітаризації та денацифікації» вилізла як шило з мішка. Тоді я й наважився виступити на чині похорону. Перегляд похорону в Інтернеті перевалив за мільйон, масу людей спонукав до роздумів. Так ось загиблий воїн Ярослав своїм похороном зробив для свого села і України не менше, ніж життям. Він став настільки показовим для суспільства, що спровокував чимало переходів з московського патріархату до Православної церкви України.

    Достукатися до сердець

    – Я часто бачу ваші проповіді, обговорення важливих тем в Інтернеті. Виступати через електронні носії – це спосіб достукатися до сердець людей?

     Наука про місіонерство вчить, що треба використовувати кожну можливість для євангелізації людей, розповідати про істину як таку. Весілля, хрещення, похорон – це є привід для місіонерства, проповіді слова Божого. Є певні критерії, вимоги до священика при проповідуванні слова Божого. Вони передбачають в останньому слові не зачіпати той гріх, яким був уражений покійник. Приміром, людина померла від алкогольної інтоксикації. Якщо священик почне розповідати про шкоду алкоголізму, то він нічого доброго не принесе ні покійному, ні його родині. З усього треба витягнути повчання. Якщо померла вчителька, треба розповісти про велич педагога і про ті добрі справи, які вона вчинила. Якщо лікар – то скільки людей він вилікував. Коли ж говоримо про смерть воїна, то ми обов’язково повинні говорити про те, для чого він жив, якими життєвими принципами він послуговувався. Наголосити, що пішов воювати не тому, що не було роботи, а захищав Вітчизну.

    – Знаю, що ви кілька разів у складі Збройних сил України служили капеланом. Наскільки важлива роль священика на передовій?

    – В зоні конфлікту на Сході по ротації я був у 2014 році та 2015-му. Однак і після того постійно їжджу на передову з передачами, автомобілями, святим причастям. Ось і нещодавно відвезли на фронт транспортний засіб. Нам уже замовили другий. Але ми обмежені в коштах. Чим можемо – допомагаємо. Відправляємо квадракоптери для військових, продукти харчування. Що ж стосується ролі священика, то вона неоцінена. Після сповіді й причастя наші воїни ставали хоробрішими, вмотивованішими і не раз вчиняли подвиги.

     Після 24 лютого сталося просвітлення свідомості людей, парафії дедалі частіше почали переходити із Московського патріархату до ПЦУ.

    – Все просто. Від кількості ворожих прильотів ракет в область залежить число переходів парафій. Для прикладу, у Сквиру на Київщині прилетіли снаряди – настоятель з парафією перейшов до ПЦУ.  Населення міста Іванково недовго побуло під окупацією, але відчуло на своїй шкірі «русский мир», то й перейшли до ПЦУ разом із настоятелем. І таких прикладів чимало. В інших випадках прокидається свідомість. В Івано-Франківську, приміром, усі парафії перейшли до Православної церкви України. На противагу франківцям, у нас із великим трудом лише у Михальчі церкву передали ПЦУ.

    – Чому ж буковинці такі консервативні? Чому наші можновладці не можуть наслідувати прикладу своїх колег?

    – Не все залежить від людей. Існують незначні групки апологетів, які будуть гальмувати процес. Їм не допоможуть навіть ракети, жодні аргументи. Залежність від МП простежується на всіх рівнях. Навіть коли розмовляєш із патріотично налаштованими людьми на цю тему, то нерідко чуєш у відповідь: «А давайте не будемо чіпати. Це не на часі». Між тим священики УПЦ МП завжди чекали, що скаже влада. Якщо влада нічого не каже, то вони роблять, що хочуть. Отже, якби буковинська влада наслідувала приклад своїх колег з інших регіонів і розпочала роботу з переходу церков УПЦ МП до ПЦУ, то процес зрушився б. До слова, за чотири місяці повномасштабної війни в України до ПЦУ перейшло майже 600 парафій від МП. На Івано-Франківщині – 91, на Вінниччині – 60, на Львівщині – 11.

    Про автокефалію мова не йшла

    – 27 травня архієрейський Собор УПЦ МП нібито засудив війну рф проти України, висловив незгоду з позицією патріарха кіріла та ухвалив зміни до статуту, що, наче робить УПЦ «повністю самостійною». Це що, автокефалія?

    – Так, йшлося про широкі права автономії, але… у складі РПЦ. Єпископів повинні затверджувати в РПЦ. Найвищий суд – РПЦ. Вони всі ці речі прикрили, щоб несвідомі люди не довідувалися, що вони ходять до церкви РПЦ. Наприклад, ворожий танк поміняє свій прапор на український, то від того нікому легше не стане. Зате панцернику під чужим стягом буде легше воювати. Тобто, одна справа, коли вони поміняли риторику, інше – коли поміняли прапор. Для обману вірян, священики московського патріархату вішають на свої церкви українські прапори, хоча раніше в цьому засуджували священиків ПЦУ. Ментальність не змінилася. Вони б ліпше перейшли на українську мову богослужіння. Але цього не роблять.

     І на завершення. Митрополит Епіфаній нещодавно офіційно просив Кабінет міністрів про передачу верхнього монастиря Києво-Печерської лаври ПЦУ.

    – Відмовили. Не на часі, сказали урядовці. Не наважилися потіснити московський патріархат. Але я переконаний, український народ вартий чути з такої поважної православної лаври слово Боже материнською мовою. Для початку необхідно, щоб наша церква мала місце в лаврі. Бо зводила її Київська митрополія, тому й має на неї всі права.

    Найсвіжіше

    Популярне