Субота, 2 Липня, 2022
Бiльше

    Хліб для Бучі, прихисток у монастирі та місія капеланів. Як на Прикарпатті ПЦУ допомагає під час війни

    На Івано-Франківщині священники спільно з вірянами Православної церкви України збирають гуманітарну допомогу для бійців, жителів деокупованих територій. Роблять це з перших днів повномасштабної російсько-української війни. Також у церквах шукають прихисток для переселенців. Про допомогу церкви під час війни, працю капеланів на передовій та чому московської церкви не має бути в Україні — в інтерв’ю Суспільного з канцлером Івано-Франківсько-Галицької єпархії ПЦУ Іваном Лапкою.

    Отець Іван Лапка 19 років є душпастирем. Наразі служить на парафії святого архистратига Михаїла в Івано-Франківську. З початку війни, каже, парафіяни об’єдналися для допомоги.

    Люди приносили для воїнів усе, що могли

    У єпархії були різні напрями допомоги: одні займалися волонтерством. У цьому питанні дуже гарно працювали Снятинський та Богородчанський деканати. Вони відправляли по декілька автобусів, набитих гуманітарною допомогою. Люди нічого не жаліли. Давали усе. Це здебільшого по селах.

    У містах ми робили дещо по-іншому. Разом з волонтером паном Богданом, з яким ще у 2014 році спільно шили спальні мішки для солдатів, шили “розгрузки”. Віряни пожертвували 80 тис. грн. За них пошили 600 “розгрузок” для додаткового зберігання магазинів для зброї. Для цього співпрацювали зі швачками підприємства Українського товариства глухих на Ребета. Згодом почали шити чохли для бронежилетів, куди ставлять пластину.

    Також до нас зверталася місцева тероборона. Наприклад, у них не було у чому зберігати магазини для зброї. Вони нам дали взірець. Ми пошили їм за стандартом та віддали. Але насамперед намагалися забезпечити тих, хто на передовій.

    Один з вантажів гуманітарної допомоги з Румунії. Фото: Facebook/Свято-Троїцький собор

    У перші дні війни ще збирали гроші на кровоспинні засоби, джгути. Пригадую, ми поїхали з нашими парафіянами по аптеках та закупили необхідне. Тоді через облдержадміністрацію передавали на фронт. Також вдячні Румунії за гуманітарну допомогу. Це була така перша співпраця з іноземцями від початку повномасштабної війни. Завдяки їм ми змогли передати військовим медикаменти.

    Прихисток для переселенців та хліб для Бучі

    Ми працювали з людьми, які приїхали з “гарячих” точок країни, бо вони одразу прийшли до церкви: хтось — за допомогою, хтось — за духовною підтримкою. Священники зверталися до вірян, і вони приймали людей у свої домівки. На парафії також збирали одяг і харчі. На жаль, важко сказати, скільком людям вдалося допомогти.

    Наприклад, 11 людей попросилися у монашу обитель в Манявському скиті. І владика Іоасаф дав благословення одразу їх прийняти: забезпечити харчуванням, житлом у монастирі.

    У монашій обителі прийняли переселенців. Фото: Facebook/Свято-Троїцький собор

    Згодом ми почали допомагати жителям Київщини. У нас були чоловік з дружиною з Бучі. Він вирішив повернутися додому. То коли їхав, ми зібрали гроші, завантажили його усім необхідним. Коли питали: “Що найбільше потрібно?” Люди з Бучі сказали: “Хліб”. То був час посту і ми мали хліб з парастасів. З кафедрального собору хліб роздавали у школи для переселенців, також для людей у Бучі.

    Вперше передавали людям на Київщину допомогу зі сльозами на очах. Потім ще тричі відправляли. Купляли картоплю — все, що на ринку продається. Пізніше допомагали спільно з товариством Червоного Хреста.

    І мені приємно, що наша церква може підтримати не тільки духовно, але й матеріально.

    Гуманітарна допомога з Румунії. Фото: Facebook/Свято-Троїцький собор

    Коли вже деякі люди їхали назад і дякували, що ми прихистили їх, що були поруч у такий складний час, було дуже зворушливо.

    Людям треба знати, що вони — не самотні

    Людям, які шукали прихисток на Прикарпатті, потрібна була різна допомога. Зокрема, знати, що вони не самі у своїй біді.

    Були у нас двоє дітей, які приїхали з Бучі. Коли вони чули звук сирени, то одразу бігли у підвал. Хоча сім’я виїхала одразу, як почалися обстріли, але на дітей це вплинуло. Так і на дорослих. Люди не могли спати. Тому ми молилися, щоб вони могли заснути, є така молитва у требнику.

    І, звичайно, розмова. Треба розмовляти з людьми. До віри ще треба приходити, а з людьми треба розмовляти вже. Давати раду, щоб вони могли відчути себе у комфорті, що вони — не самотні тут. Тут психологам і священникам треба працювати, щоб людина адаптувалася.

    Ті люди, які приїжджають, у них часом нічого не має. Люди згадують, особливо харків’яни, кажуть, як вони любили своє місто.
    Я інколи дивлюся на наш Івано-Франківськ і думаю: як його люблю. А ті люди жили у містах, в яких минула їхня молодість чи, може, там зустріли свою старість. І їхні домівки, вулиці зруйновані. Маємо їх підтримувати.

    Служіння капелана  рятувати життя і душі

    Капелани нашої єпархії на початку війни займалися волонтерством. Їздили на схід країни. Це — наші військові капелани: Анатолій Холівчук, Іван Креховецький, Федір Мороз та Микола Мороз. Вони підтримують зв’язок із частинами. Їдуть на передову з машиною, заповненою продуктами. Перед цим вони запитують бійців: “Що потрібно?” Там, наприклад, бронежилети. Шукають гроші. Здебільшого жертвують люди. Тоді закупляють необхідне.

    Один із капеланів отець Федір Мороз. Фото: Facebook/Федір Мороз

    Служіння капелана — рятувати людські життя. На фронті отці можуть перебувати по місяцю і більше. Когось треба посповідати, з кимось порозмовляти, десь направити, підтримати. З молитвою, з вірою засівати у серцях любов. Капелани роблять ротації, повертаються, щоб служити тут, на своїх парафіях.

    Московська церква благословляє вбивство українців

    Люди повинні усвідомити, що російська церква не може бути в Україні, бо вона — проти українського народу. Навіть ті люди, які живуть там — зазомбовані.

    З цією війною все російське для нормальної людини є негативне. Навіть мова. Може хтось не знає мови. Але зараз, коли чуєш російську, вона ріже вухо. До 24 лютого такого не було, навіть після 2014. Але саме зараз гостро реагуємо. Ми нікому не дорікаємо. Але ж наскільки між російською й українською мовами стало провалля. А особливо після звільнення Ірпеня та Бучі.

    Саме цей час найбільш сприятливий. Люди можуть побачити, кому церква служить і кому поклоняється. Ви бачили, як вони благословляли ракети, підписані “З Христовим Воскресінням”? Хіба це християнство? Це — сатанізм. Тому що християни мир несуть. Але як вчиняють загарбники з українцями? Вони заявляють, що ми — один народ. Але ми — іншого духу. Ми — миролюбний народ. А вони постійно воюють у загарбницьких війнах: Сирія, Молдова, Грузія…

    Хочеш бути патріотом? Ходи в українську церкву

    Скільки є українських церков у Росії? Та немає. Їх там забороняють. То чому ми маємо дозволяти їх у себе? Але люди мають самі хотіти перейти у Православну церкву України. Мають усвідомити

    Якщо громада вирішить перейти до ПЦУ, то з таким проханням може звернутися до владики. Також священник може приєднатися. Але якщо він відмовляється, то це — його рішення. Тоді владика приймає громаду і вже подаємо на юридичне оформлення статуту громади.

    Проте не завжди між людьми є взаєморозуміння. Одні люди за перехід, інші — проти. Тому часто бувають майнові суперечки.

    Знаю, що в Івано-Франківську на Довженка парафія Московського патріархату хотіла перейти до ПЦУ, а потім дала задню. І ця ситуація незрозуміла.

    Якщо глянути, то у нас, у селі Конюшки, є церква Московського патріархату. Там завжди жили українці, але священник так попрацював, що налаштував людей одне проти одного. І люди не хочуть переходити в іншу церкву. У Верховині у горах є декілька парафій московських. Люди кажуть: “А що? Священник гарно служить, Кирила не згадує”. Але люди того може не усвідомлюють, що ця церква благословляє вбивати наших дітей.

    Не можеш патрони носити, то хоча б не йди в церкву, яка благословляє патрони для смерті наших воїнів. Такі люди, які там залишаються, мабуть, ще не доросли до цього.

    І я кажу: “Хоч так Україні допоможіть — не будьте проти переходу”. Як ми можемо казати: “Я — патріот!” Якщо ви у своїй вірі не патріот? Як ви тоді любите свою країну?

    Щоб простити, потрібен час

    Після кожної літургії ми молимося за ворогів словами Мойсея: “…Повстань на допомогу нам і подай воїнству нашому з Ім’ям Твоїм перемогти. Погуби наміри й неправедні насмілення тих, хто йде на нас війною.”

    Наш народ — не мстивий, але після Бучі, Ірпеня та інших міст прощення не може бути. Навіть зі спогадів людей, які пережили Другу світову, німці такими не були як росіяни. Їх не стримує мова, бо вони вбивають і російськомовних.

    Тому, щоб простити, має пройти час… Бо час може тільки полікувати. Я скажу як священник, десь в глибині душі хотів би знайти прощення. У молитві “Отче наш” маємо прощати винуватцям нашим. Але це — дуже важко, згадуючи дітей, людей, які втратили батьків, родичів.

    Війна показує, ким ми є

    Люди об’єдналися під час війни. Хоча десь звикаємо і до сирени, і до усього. Але смерть нагадує, що гинуть наші захисники, наші люди. Війна триває.

    Нещодавно мали похорон у селі Дубівці Івано-Франківського району. Хоронили захисника Ігоря Легіня. Похорон з почестями. І ця смерть об’єднала у молитві греко-католицьку громаду та православну. І кожного місяця 13 числа ми спільно служимо молебень за живих та убієнних. Це говорить про нашу любов, що наші воїни, усі, хто загинув, — у наших серцях. Бо вони віддали своє життя за нас, за країну.

    Найсвіжіше

    Популярне