Автор: богослов Мамука Путкарадзе
Улесливе і беззастережне схиляння перед владою вкорінене в російському православ’ї з незапам’ятних часів, і благоговіння перед Сталіним – лише один з його симптомів.
Православні сталіністи склали чимало міфів довкола свого кумира. Більшість із них припадає на воєнні роки.
Ось Йосип Віссаріонович їде на уклін до матінки Матрони в Царіціно, і та пророкує про неминучу перемогу «червоного півня» (слід розуміти, самого вождя) над страшним ворогом. Ось за наполяганням Сталіна в Кремлі служать молебень про дарування перемоги, а ось, на його ж наказ, вантажать на літак ікону Тихвінської Божої матері, і Богородиця облітає Москву, яка була в облозі. Та й сам Сталін нібито сподобився видіння — у коридорах Кремля йому з’явився благовірний князь Данило Московський та заборонив евакуювати свої мощі. Понад те, вождь регулярно молиться і навіть сповідається духовнику. Найсмішніше, що церковні любителі Сталіна не тільки вірили в ці міфи, а й вселяли це простим віруючим.
Яка реальність стоїть за цими благочестивими апокрифами?
4 вересня 1943 року у Троїцькі ворота Кремля в’їхав урядовий лімузин. Він привіз до Кремля одразу трьох митрополитів – місцеблюстителя патріаршого престолу Сергія (Страгородського), Олексія (Симанського) та Миколи (Ярушевича). Сталін прийняв їх у своєму кабінеті разом із В’ячеславом Молотовим та полковником НКДБ Георгієм Карповим. Присутність останнього пояснювалося тим, що він і відтепер займатися церковними справами.
Вождь похвалив митрополитів за патріотичну діяльність під час війни та запитав, які у них плани на майбутнє. Сергій запропонував для початку обрати патріарха. Сталін не тільки не заперечував, а й попросив це зробити «більшовицькими темпами». Так і вирішили. Архієрейський собор призначили на 8 вересня, куди на урядовому літаку мали звезти необхідних для кворуму єпископів. Митрополитам виділили колишню резиденцію німецького посла в Чистому провулку, кілька автомобілів та урядовий пайок.
Сталін дозволив єпархіям обзавестися свічковими заводиками, запропонував й іншу матеріальну допомогу у разі потреби. А щодо визволення священників та єпископів із таборів обіцяв подумати.
Щоправда, коли вже обраний патріархом Сергій надіслав вождеві список першочергових кандидатів на визволення, виявилося, що практично всі вони давно розстріляні. Але це сталося пізніше. А 5 вересня (розмова затяглася за північ) митрополити залишили Кремль із сильними враженнями.
За свідченням келійника, Сергій довго не міг заснути і все повторював: «Який він добрий!». «Так він безбожник?», — запитував розгублений келійник. «А я думаю, хто добрий, у того в душі живе Бог!», — відповів зворушений митрополит.
Йому вторили й інші православні учасники зустрічі, згадуючи, як вождь підтримував літнього Сергія під лікоть. Ну прямо як іподиякон. Так почав народжуватися міф про те, що Сталін, вигнаний із Тбіліської семінарії за атеїзм і комуністичну пропаганду, примудрився зберегти в душі віру. І, що примітно, народжувався він у верхніх щаблях церковної єрархії.
Тим часом прагнення вождя зачарувати своїх церковних співрозмовників мало цілком прозаїчну причину.
Відродження православ’я йшло ударними темпами. Сталін не поступався нацистам у цинічному практицизмі і скористався релігією як корисним інструментом. Якщо німці, відкриваючи храми, прагнули заручитися лояльністю населення («бо немає влади не від Бога»), комуністи на чолі з вождем спиралися на православ’я як ресурс патріотизму. Тим, хто не був готовий померти за батьківщину та Сталіна, пропонувалась альтернатива — померти за святу Русь.
Однією головною причиною альянсу Сталіна з православ’ям було те, що у вересні 1943 року вождь вже всерйоз замислювався про долі повоєнного світу, які через кілька місяців і обговорив з Черчиллем і Рузвельтом у Тегерані. І на Близькому Сході, і в Європі, куди сягали інтереси СРСР, релігія відігравала важливу роль.
Сталін розумів, що Православна церква може бути дуже доречна у політичних іграх, які Москві належить там вести. У квітні 1945 року він прийняв у Кремлі нового патріарха Алексія I, обраного після смерті Сергія. Розмова на цій зустрічі йшла якраз про участь РПЦ у повоєнній міжнародній політиці. Апофеозом участі вождя в церковному житті була спроба в 1948 р. провести в Москві Всеправославний собор, на якому Алексій I мав удостоїтися титулу Вселенського патріарха. І стати лідером світового православ’я. Мабуть Йосип Віссаріонович мріяв про роль наступника Візантійського імператора Костянтина Великого.
З метою отримання підтримки цієї ідеї Предстоятелями Помісних церков, щоб їх задобрити з ризниці Саято-Троїцької Сергієвої Лаври, було вилучено понад сотню старовинних Панагій.
Проте витівка провалилася, оскільки Вселенський патріарх у наявності вже був, іменувався Константинопольським. Зрозуміло, що і йому, і іншим грецьким єрархам московські інтриги припали не до душі. Собор здувся до Всеправославної наради.
На цьому інтерес Сталіна до “Руської” Православної церкви (яка до речі до обіймів з ним називалася Російською Православною церквою) вичерпався.
Короткий роман «кремлівського горця» з православ’ям цікавий не тим, що Сталін переслідував суто корисливі інтереси. Набагато цікавіше, як до цієї історії віднеслася церква.
Міфологізація вождя розпочалася серед верхівки РПЦ. У трьох митрополитів, які удостоїлися зустрічі з ним у Кремлі, були тисячі побратимів за вірою, або вбитих, або тих, які продовжували гнити в таборах. Але це не завадило їм зрадницьки, стосовно постраждалих від сталінського режиму, обговорювати його.
Беззастережне шанування влади притаманне російському православ’ю з давніх-давен. Ніде більше спадщина імператора Костянтина, який перетворив християнство на державну релігію, не пустила настільки глибоке коріння. Те, що влада в Росії може скільки завгодно змінювати свій вигляд, не позначається на силі шанування. Яке навіть кривавого безбожника в Кремлі перетворює на анонімного християнина.
Не дивно, що сліпе схиляння перед владою домінує у російському православ’ї й досі. І благоговіння перед Сталіним — лише один із його симптомів.
Про симфонію держави та церкви в сучасній Росії можна багато писати та говорити, але через війну в Україні це напевно досягло свого апогею за всю історію християнської церкви. Російська Православна Церква як за часів Петра I знову стала одним із найсильніших провідників імперських амбіцій Кремля та єретичного «російського світу». Варто згадати лише помпезне святкування у трьох столицях, Москві, Києві та Мінську 1125-річчя Хрещення Русі, такий собі проект Кремля панправослав’я, замість панславізму, який з крахом провалився.
Смішна забудькуватість, як у російських політичних колах, так і в церковних, у 998 році хрещена то була Київська Русь, і в цей час Москви навіть як Улусу Золотої Орди не існувало, і Великий князь Володимир правив Київською Руссю і жодного відношення не має ні до Росії, ні до Російської Православної Церкви.
Приписування ж історії Київської митрополії Російською Православною церквою схоже на духовну анексію, схожу на агресивну політику московських зол, Московського князівства, Російської імперії, Радянського союзу і нарешті нинішньої Російської Федерації. І лише російська церква не змінює своєї ролі, залишаючись служницею імперських амбіцій держави. Так чи є Христовою церква в Росії ???!!!
