Одна з найбільших конфесій країни – УПЦ МП – досі перебуває в підпорядкуванні Московської патріархії. Митрополит Переяславський і Вишневський ПЦУ Олександр (Драбинко) розповів в інтерв’ю «Духовній величі Львова» про внутрішні процеси в УПЦ (МП) та чи роблять її ієрархи конкретні кроки, аби розпрощатись з Москвою.
– Владико, що відбувається всередині УПЦ (МП)?
-Нічого там не відбувається. Митрополит Онуфрій (Березовський) служить у «Феофанії», управсправами Антоній (Паканич) робить з «кислим виразом» обличчя безликі заяви, що під обстрілами не на часі вирішувати питання про автокефалію, а решта преосвященних просто сидить на місцях і сподівається, що то все пройде повз них.
-Але ж маємо низку заяв від священиків УПЦ (МП) щодо необхідності розриву з Москвою.
-Те що відбувається в Україні і те, що говорить патріарх (в тому числі і для УПЦ) Кіріл (Гундяєв) збуджує негатив поміж духовенства в Україні, однак до якихось конкретних рішень та вчинків, ні архієреї, ні священики поки що не здатні. Російські війська знищують святині в тому числі й УПЦ МП, бомблять храми. В результаті знову звучать «беззубі» заяви. А того всього могло не бути якби у 2018-му спромоглися прийти на Установчий Софійський (Об’єднавчий) Собор, і по тому не воювати гібридно проти ПЦУ, роблячи картинку для зовнішнього світу про буцімто гоніння на УПЦ. Нині пожинаємо плоди від «захисників православ’я».
-Отже, жодного руху на рівні Синоду чи Архієрейського Собору в УПЦ (МП) немає?
-Про це навіть мова не йде. Ніхто не збирає жодного Синоду чи Собору хоча б у режимі відеоконференції. Від початку вторгнення з’явились заяви духовенства єпископату, є окрема заява митрополита Онуфрія. Хоча ця заява звучить від нього як від глави Синоду, а на місцях синодали візьмуть та й скажуть: а ми її не підписували. Ієрархи УПЦ не хочуть нести спільну відповідальність перед історією, Церквою, Державою. Схоже на ширму і окозамилювання.
-Як довго архієреї УПЦ (МП) зможуть ігнорувати антиросійські настрої у своїй церкві?
-Конкретних кроків вони не роблять, хоча існує і зростає усвідомлення низовим духовенством і мирянами категоричної необхідності унезалежнення від релігійного центру Москви. Про це є чіткі заяви, хоча б отця Олександра Клименка після недільного безбожного дійства в «Храмі Христа Спасителя» у Москві, коли московський патріарх благословив російських військових на вбивство українців. Але знову ж таки Клименко звертається до свого священноначалля, аби воно зверталось до цього ж московського упиря, аби той дав автокефалію. Хто ж дасть вам автокефалію? Самим треба щось робити. У цьому випадку актуальний анекдот про поручика Ржевського: «Понимаете, барышня, болонка – птица ленивая, не пнешь – не полетит». Ось така ситуація сьогодні в російській церкві в Україні. А коли «пнуть», тоді казатимуть: «На нас гонения».
-То чи існує в УПЦ (МП) проукраїнське крило поміж єпископату?
-В УПЦ (МП) на сьогодні не бачу відповідного лідера, який би без остраху очолив цей рух. Свого часу я мав певний досвід, оскільки був секретарем митрополита Володимира (Сабодана). Я знав усіх, всі знали мене, але гроші Новінського та адмінресурс митрополита Антонія Паканича зробили своє. Якщо пам’ятаєте, то на Об’єднавчий Собор в 2018 році із заявлених 15 владик УПЦ (МП), з’явились лише ми двоє з митрополитом Симеоном. Керівництво УПЦ тоді з полегшенням зітхнуло, позбавившись нас. Не стало ініціаторів – нема ініціативи: болото може пліснявіти, не боячись руху, можна нічого не змінювати і просто благоденно сидіти на своїх орлецях. І сиділи до 24 лютого, аж поки двоголовий когут не клюнув.
-Можливо, якби значна частина УПЦ (МП) підтримала тоді автокефалію і об’єдналась в ПЦУ, то і московський когут не наважився б до відвертої агресії.
-Може б і не клював, бо не було б отих заяв по закордонах, які єпископ Володимир Коцаба усім розвозив. І це підхоплювали Лавров з Пєсковим. А потім розповідали, які тут «гоніння» на російську церкву. Та й Путін публічно обґрунтовував вторгнення в Україну необхідністю захищати їхню церкву від утисків. Тепер бачимо як захищають. За це все треба нести відповідальність.
-Це доволі важливо, бо й справді захист російської церкви в Україні є одним з ключових положень кремлівської пропаганди.
-Так, це дуже серйозна відповідальність. Під суд мають піти не лише ініціатори і виконавці війни, але і колаборанти, які цю агресію спровокували чи підтримували. Тепер чути намагання виправдати себе: мовляв, ми не думали, що так буде і тому подібне. Винні повинні понести канонічну та кримінальну відповідальність. Чого тільки опуси митрополита Запорізького Луки варті! Класика для підручників по пастирській психіатрії.
-Чому така сумна ситуація з тими архієреями?
-Бо більшість собі, здається, ціни не можуть скласти. Ходять при житті над землею, на жаль не торкаючись її. Переважна більшість із старших архієреїв московського патріархату почувають себе феодалами, яким всі повинні. Такий собі імперсько-радянський підхід, що «органи» все що треба зроблять, а ми недоторкані та володіємо божественним правом «забороняти і дозволяти». Зневага думкою мирян і духовенства, яке знаходиться в кабальному стані, з-за боязні втратити прихід, як «кусок хліба».
-Чи ситуація з ними настільки безнадійна?
-Зміни в Московському патріархаті незворотні, як в РПЦ, так і в УПЦ (МП), і прийдуть вони не згори, а знизу. Будуть ініціативи священників, яких змушуватимуть долучатись до Помісної Української церкви їхні прихожани, коли звільняться від рабської свідомості. Ще однією великою проблемою є те, що за останні роки поставлено в єпископаті багато архіреїв, якими доволі вправно маніпулюють, оскільки вони себе вважають «зобов’язаними». Таке собі «церковне кумівство». Значна частина з них вийшли з під рук промосковського управсправами УПЦ.
-На яких позиціях він стоїть?
-Навіть в час війни він говорить речі несумісні із реальним сьогоденням. Заяви, проповіді, висловлювання з «іконками», якими СПЖ і їм подібним запруджено інтернет – розмиті, він розповідає про «духовність», «любов» та «мир», а серце своє має далеко від цих чеснот. Не військова реальність, а якийсь «роскосмос». Рішення і формулювання сьогодні під час війни мають бути чіткими і зрозумілими, а не мінятися як сторона “фуражки” в героя зі «Свадьби в Маліновкє».
-Але війна все ж таки принесла зміну в свідомість багатьох?
-Останню крапку в терпінні здравомислячих священників і парафіян поставив в неділю Православ’я, 13 березня, патріарх Кіріло, коли публічно благословив убивство українців та ще й підніс символічну ікону. Кіріло – українцям не патріарх і це зрозуміло всім. Причому не лише для УПЦ МП по юрисдикційній посаді, а й по людських якостях. Професор Осіпов колись сказав про одного чиновника, чому я був свідком: «в тебе не то что ничего православного нет, в тебе христианского ничего не осталось».
-А що в монастирях? Як ченці реагують на цю війну?
– У монастирях також є невдоволені теперішнім станом справ. У тій же Києво-Печерській Лаврі. Там серед братії багато освічених людей, які мають свою думку, а не ту яку їм треба мати «по послушанію» від священноначалля. Багато хто має духовних чад з військових, чи патріотів-мирян, які запитують їх, чому ви під Москвою. Це також формує свідомість.
-Чи є парафії, які переходять цими днями до ПЦУ?
-Заяви такі є, хтось звертається до мене особисто, а хтось до місцевих єпископів. Дається взнаки довгий час церковного антагонізму. Пожинаємо плоди 30 — літнього розділення посіяного в українському православ’ї російським церковним керівництвом по принципу «розділяй і володарюй». Але поборемо з часом і цю проблему.
-Де Ви тепер, владико?
-Я в Києві, нікуди не виїжджав, над хатою літають ракети 😊 Служу в монастирі та Преображенському соборі.
