Понеділок, 11 Жовтня, 2021
Бiльше

    Попри безліч думок і переконань, вибір людини зводиться до простого: відповідаємо ми Богові «так» чи «ні», – Предстоятель ПЦУ

    В шістнадцяту неділю після П’ятидесятниці митрополит Епіфаній закликав вірян до роздумів над словами апостола Павла з 6-ї глави 2-го Послання до Коринфян. В них він через власний приклад дає настанову як священнослужителям, так і всім вірним, пише пресслужба ПЦУ.

    На сайті Православної Церкви України опублікували відповідну проповідь Блаженнійшого митрополита Київського і всієї України Епіфанія.

    «В усьому показуємо себе як служителі Божі, – каже апостол – у славі і безчесті, у ганьбі i похвалах: як обманщики, але ми правдиві; як незнані, але пізнані; як ті‚ що помирають, але ось ми живі; як карані, та не вбиті; як сумні, але завжди радіємо; як бідні, але багатьох збагачуємо; як ті‚ що нічого не мають, але всім володіємо» (2 Кор. 6:4,8-10).

    Для чого він використовує таке протиставлення і яку науку він бажає у такий спосіб подати нам?

    Зовсім нещодавно ми з вами особливо вшановували Хрест Господній. І з цієї нагоди ми чули подібне протиставлення, яке також вживає апостол для настанови вірних: «Слово хресне для загиблих безумство є, а для нас, що спасаємось, – сила Божа» (1 Кор. 1:18). Слово хресне, проповідь про добровільне приниження Сина Божого, про Його страждання і смерть, справді сприймалося не лише тоді, але й тепер, як слово безумне.

    «Навіщо ти поклав надію на людину, яка померла насильницькою смертю?» – такі слова римського правителя, звернені до великомученика Федора Тирона, ми чуємо під час читання канону цьому святому в п’ятницю першого тижня Великого посту. І ці слова, у тому чи іншому вигляді, повторюються сотні й тисячі разів на різні голоси. Форма цих дорікань може бути різною, але сутність їхня завжди однакова: слід покладатися на силу, а не на слабкість, слід бути гордими, а не смиренними, слід віддавати перевагу власним знанням, а не вірі, вічності не існує – лише сьогодення, тому живи нинішніми насолодами і не турбуйся про те, що буде після смерті.

    Все це спокусливе багатоголосся має своїм джерелом ті самі думки, якими змій у раю зваблював перших людей. Він спонукав їх забути про Бога і поставити самих себе на місце Творця і Вседержителя. Навіщо вам слухати когось – якщо ви самі можете все вирішити? Навіщо очікувати благ у майбутньому, якщо вже зараз, і дуже просто, з’ївши плід заборонений, можна стати «богами, які знають добро і зло»? Через порушення послуху облещувач обіцяє прабатькам швидке і просте здобуття божественної сили і влади. Змій спонукає не вірити Богові – але повірити власним почуттям, для яких плід пізнання видавався приємним на вигляд і смак. І повірити йому, який потаємно шепоче, зрощуючи у серці людському гординю і самозвеличення.

    Але чи справді людина у такий спосіб отримала божественне пізнання, силу і владу, як сподівалася? Чи шляхом гордості та покладання на саму себе змогла вона досягнути бажаного? Як добре знаємо, сталося протилежне: гріх затьмарив людський розум, а зло знесилює нас, приводячи до розпаду, тління і смерті. Замість володарювання над світом і творіннями, що наповнюють його, яке мав від початку Адам, людина стає рабом лукавого духа, рабом гріха. І вже навіть сама собою не здатна повноцінно володіти, бо гріх спонукає її робити те, що противне людській природі та суперечить її совісті.

    Кожен із нас на власному досвіді бачить і відчуває наслідки гріхопадіння. Зло діє у навколишньому світі та в нас самих. І як наслідок панування зла ми відчуваємо страждання духовні та тілесні, усвідомлюємо, що наближаємося до смерті. Тож яку відповідь ми даємо на ці виклики і загрози?

    Здається, що цих відповідей є так багато, як самих людей – тих, що живуть нині, та тих, які були до нас. Певною мірою так і є, бо кожна людина особисто дає відповіді на виклики, які постають перед нею. Ніхто не може відповісти за нас і замість нас, бо ми, як творіння, наділені Богом свободою волі та свободою вибору.

    Водночас те, що ми є творінням, що ми не з’явилися в бутті самі собою, але отримали від Бога дар життя – у зв’язок із Ним, нашим Творцем і Вседержителем світу, ставить весь обшир думок, суджень і життєвих відповідей на виклики. Наших відповідей є так багато, як багато є самих людей. Водночас Бог є один і єдиний, єдиною є Його блага воля. Тому всі наші думки, прагнення і дії у підсумку зводяться до простого співставлення: згідні вони з волею Божою чи суперечать їй? Покладаємося ми на Бога чи на когось або щось інше? Збираємо ми з Богом – чи розкидаємо та руйнуємо без Нього?

    Писання вказує на це протиставлення, узагальнюючи під найменуванням «світу цього» все, що суперечить волі Божій. Дуже образно про це говорить, зокрема, апостол Іоан Богослов у своєму Першому Соборному посланні, закликаючи: «Не любіть світу, ні того, що в світі: хто любить світ, у тому немає любові Отчої. Бо все, що в світі: похіть плотська, похіть очима i гордість житейська, не від Отця, а від світу цього. I світ минає, i похіть його, а той, хто виконує волю Божу, перебуває повік» (1 Ін. 2:15-17).

    Світ не має свого власного буття, бо він сотворений Богом. Відтак все, що після гріхопадіння у світі цьому противиться Творцеві та Його волі – спрямовує себе до розпаду, тління, смерті. І навпаки – все, що згідне з Божою волею, має тверду основу, яка не похитнеться.

    Тож при незліченній різноманітності думок, суджень, ідей та переконань, які мають люди, при всій численності людських почуттів та дій, вибір наш зводиться до простого: відповідаємо ми Богові «так» чи «ні».

    Як і нашим прабатькам, кожному з нас «ні», сказане Богові, може здаватися силою. Адже кажучи «ні» Самому Творцю ми уявно стаємо ніби вищими за Нього. Так нерозумні діти, заперечуючи батькам, не бажаючи прислухатися до їхніх добрих настанов, у своїх власних очах здаються собі мудрішими і сильнішими. «Навіщо нам вчителі – ми самі знаємо, що нам потрібне і як цього досягти! Навіщо нам чужа мудрість і настанови – ми самі вирішуємо, що для нас краще! Навіщо нам правила і закони – ми самі будемо їх встановлювати і змінювати!» – так у гордині своїй зі століття в століття промовляють нові покоління.

    І на якийсь час їм здається, що йдучи таким шляхом, вони можуть отримати більше благ, ніж через упокорення перед Богом і обмеження сваволі власних пристрастей. Але насправді уподібнюються вони молодшому сину, який у блудних веселощах насолоджувався лише доти, доки розтратив майно батьківське, а потім став помирати з голоду. Подібні вони до багача безумного, який, побачивши великий врожай, на нього поклав свою надію, забувши, що ніяке багатство не допоможе йому захиститися від смерті. Схожі вони на злих виноградарів, які від господаря отримали виноградник, але у гордині своїй вирішили, що можуть бути власниками там, де насправді були тільки найнятими робітниками, і заради панування над тим, що їм не належало – готові були вбити навіть Сина Божого.

    Так і сини віку цього думають, що коли є у них мудрість, здатність до творчої праці, сили тілесні – то все це є їхньою власністю, все це можна використовувати так, як заманеться, не зважаючи на Того, Хто дав їм ці дари. Дав не для сваволі, але щоби через них людина досягала блага. А коли людина думає, що вона сама – єдиний господар, власник і розпорядник свого життя, і Бога може відкинути, поклавшись тільки на саму себе, то раніше чи пізніше зазнає вона занепаду.

    Щоби не сталося з нами цього, апостол Іоан Богослов і закликає не любити світу і того, що в світі, тобто у виборі між світом і Богом обирати тільки Бога. А святий Павло розкриває цю думку через образне протиставлення, з міркувань над яким ми і почали ці роздуми.

    Хоча служителем Божим у Посланні апостол називає себе, але також закликає всіх, хто читає і чує його слово, служити Творцю і виконувати Його волю, як раби виконують волю господаря і люблячі діти – волю батьківську. «В усьому показуємо себе як служителі Божі» – каже апостол, тим самим підкреслюючи, що лише виконання волі Божої має значення, а все інше, яким би воно не здавалося з людської точки зору, саме собою не має ніякої цінності.  Слава чи безчестя, ганьба і похвали – ніщо не повинно відвертати нас від слідування закону Божому. Велике терпіння, біди, нестатки, тіснота, рани, в’язниці, вигнання, важкі труди – все те, чого бажали би уникнути люди, апостол закликає приймати без нарікань і переносити, якщо робиться це заради Бога і для виконання волі Його.

    Тих, хто підкоряться волі Божій, хто слідує за Христом, взявши хрест свій та йдучи за Ним, світ може називати обманщиками – але вони йдуть шляхом правди. Світ буде відвертатися від них, як чужих, але як своїх прийматиме їх Бог. Самообмеження, смирення і жертовність християн, які готові заради Бога віддати все, навіть життя, для світу цього видається безумством, але тільки так досягається справжнє життя вічне. Сили зла повстають проти вірних, піддаючи їх різноманітним покаранням – але не слід християнам боятися цього, бо дійсно страшною є лише смерть духовна, а не тілесна. Випробування і скорботи приносять нам сум та плач сердечний – але Бог дає нам радість у перемозі над злом. Вірні не покладаються на багатства світу цього та усвідомлюють власну неміч, але водночас мають милість Божу – невичерпне джерело, яке може збагатити всякого, хто звертається до нього. Правдиві християни ніщо не вважають своєю безроздільною власністю, усвідомлюючи себе лише робітниками у Божому винограднику і слугами, яким господар дав таланти для їхнього примноження – однак саме тому від Господа вони завжди мають все, що справді їм необхідне, блага духовні та матеріальні за їхньою потребою.

    Тож, дорогі брати і сестри, нехай слова з апостольського послання, над якими сьогодні ми міркували, спонукають нас незалежно від зовнішніх обставин слідувати за Богом. І тоді уподібнимося ми до рибалок, про яких читаємо у Євангелії, які полишили все земне, почувши заклик Христовий йти за Ним – і тому стали апостолами, досягли спасіння і успадкували Царство Небесне.

    Амінь, сказав Предстоятель ПЦУ.

    Найсвіжіше

    Популярне