Славетний український державний, військовий діяч та меценат Іван Мазепа народився 20 березня 1639 року на хуторі Мазепинці неподалік Білої Церкви.
Історична постать гетьмана Івана Мазепи упродовж понад 3-х століть залишається однією з найрезонансніших в українській історії. Значною мірою “завдяки” потужній російській пропаганді, яка досі намагається очорнити гетьмана, який намагався об’єднати Україну та вивести її з-під впливу Російської імперії. Історіографія держави-агресора традиційно називає гетьмана зрадником.
А започаткував кампанію з демонізації Івана Мазепи московський цар Пьотр І, який продукував численні укази і маніфести з метою дискредитації гетьмана та його прибічників. Три століття Мазепу паплюжили в імперських і комуністичних виданнях. У свідомості багатьох досі російські імперські міфи панують як незаперечна істина. Вони й нині лежать в основі багатьох російських шкільних підручників.
Але історична наука свідчить про прагнення Івана Мазепи об’єднати Україну обох боків Дніпра, розбудувати економіку Гетьманщини й зміцнити її обороноздатність. За 22 роки свого гетьманування Іван Мазепа успішно сприяв розвиткові освіти і мистецтва. Дав шанс на збереження Гетьманщини з її вольностями і привілеями, надихнув і став прикладом для наслідування наступними поколіннями борців за незалежність України.
У спільному проєкті Українського інституту національної пам’яті та Державного історико-культурного заповідника “Поле Полтавської битви” спростували міфи про гетьмана України Івана Мазепу на підставі історичних джерел та досліджень.
Справжні факти про Івана Мазепу представили на тематичній виставці.
Міф 1. “Гетьман Іван Мазепа зрадив московського царя Пьотра І”
В “Указе всему войску Запорожскому” Пьотр І звинуватив гетьмана Івана Мазепу в тому, що він “изменил нам, великому государю, без всякой данной ему к тому причины и переехав к королю Шведскому”. Російська історіографія в усі часи тлумачить збройний виступ українських козаків на чолі з гетьманом Іваном Мазепою проти московського панування як одноосібний акт гетьмана – “зраду” задля власної користі.
Але ще до союзу з Карлом ХІІ гетьман обґрунтував козацтву мотиви зміни свого політичного курсу й війни за незалежність. Що робить він це не для приватної користі, але “для спільного добра матки моєї Вітчизни бідної України, всього війська Запорізького і народу українського, і для зростання і розширення прав і вольностей військових”.
Сие учинил не для одной своей особы, но и всей ради Украины
Єдиним московським документом, у якому визнається, що Мазепа керувався не власними, а загальноукраїнськими інтересами, є лист Олександра Меншикова до Пьотра І, в якому він повідомив царю про перехід гетьмана на шведську сторону, вказавши про його справжні наміри й мотивації вчинку: “Понеже когда он сие учинил, то не для одной своей особы, но и всей ради Украины”.
Іноземні дипломати визнали українсько-шведський союз справедливим і законним. Зокрема, представник французького уряду в Царгороді Феріоль писав: “Козаки не є природними підданими царя, вони тільки піддалися ніби під його протекцію, й ніхто не може обвинувачувати їх за те, що бачачи, як нищать їхні вольності, вони підняли повстання”.
Міф 2. “Іван Мазепа прагнув віддати Україну на поталу Польщі”
В “Указі до всіх жителів Малої Росії” від 28 жовтня 1708 року Пьотр І звинуватив Івана Мазепу в тому, що гетьман підписав договір із польським королем Станіславом Лещинським – прибічником шведського короля Карла ХІІ про передачу України Польщі. Цей стандарт-наклеп постійно повторювався і в наступних за часом указах та маніфестах московського царя.
Важливим джерелом для з’ясування цього питання є праці Вольтера: “Історія Карла ХІІ, короля Швеції” та “Історія Російської імперії за Пьотра Великого”. У них немає згадок про будь-які договори між Іваном Мазепою і Станіславом Лещинським. Вольтер деякий час перебував при дворі Лещинського й мав необмежені можливості для спілкуваня. Постійно, отримавши нову інформацію, вносив корективи до своїх прижиттєвих перевиданих праць, але жодного разу не згадав про українсько-польський договір.
Міф використовувала польська пропаганда, а згодом перейняла до вжитку й російська
Український історик на шведській еміграції Богдан Кентржинський у монографії “Мазепа”, написаній на основі архівних документів Стокгольма й Упсали, зняв усі обвинувачення з гетьмана щодо передачі України під владу Польщі. Історик зазначив, що “так званий таємний союз Станіслава Лещинського й Івана Мазепи можна зарахувати до царини легенд. То був найчистішої проби міф, який у 1705-1708 роках із тактичною метою використовувала польська пропаганда, а згодом його перейняла до вжитку й російська”.
Польські та українські історики різних часів на підставі солідної джерельної бази довели неодноразово довели, що Мазепа не укладав договір із Лещинським.
Доктор історичних наук, що у тому числі працювала з документами “Батуринського архіву” Мазепи, Тетяна Таїрова-Яковлева зазначає: “Лещинський завжди викликав у Мазепи негативну реакцію. Мазепа мав намір за допомогою шведів створити незалежне князівство. Про жодне підпорядкування полякам не йшлося”.
Міф 3. “Українсько-шведського договору не існувало”
Союз України зі Швецією спирався на давню традицію з часів давньої Київської держави – Русі. Особливо плідною була українсько-шведська співпраця між гетьманом Богданом Хмельницьким, з одного боку, та королевою Христиною й королем Карлом Х Густавом, із другого. Воєнно-політичний союз між Швецією та Україною був укладений 6 жовтня 1657 року в Корсуні по смерті Хмельницького гетьманом Іваном Виговським та королем Карлом Х Густавом.
Гетьман Іван Мазепа і король Карл ХІІ продовжили справу попередників, уклавши 29-30 жовтня 1708 року у Гірках воєнно-політичний договір. Оригінал його не зберігся. Після Полтавської битви шведи знищили папери польової канцелярії, щоб важливі документи не потрапили в московські руки. Але зміст союзної угоди можна реконструювати як за українськими, так і шведськими джерелами.
Договір відповідав типу союзного договору двох суверенних держав
27-28 березня 1709 року у Великих Будищах була укладена друга українсько-шведська угода між гетьманом Мазепою й кошовим отаманом Запорізької Січі Гордієнком, з одного боку, і королем Карлом ХІІ, з іншого. Цей договір повторював пункти, підписані 1708 року, але й були додані нові, зокрема шведський король зобов’язався не укладати мирової угоди з московським царем, доки не визволить з-під московської влади Україну й Запоріжжя. Договір мав двосторонній міжнародний характер, відповідав типу союзного договору двох суверенних держав.
Міф 4. “Івана Мазепу не підтримала більшість українського населення і козацтва, зберігши вірність московському цареві”
У маніфестах Пьотра І, а пізніше в російських і радянських монографіях насаджувалася теза про те, що український народ і більшість козацького війська не підтримали гетьмана Івана Мазепу. Насправді за наказом Пьотра І був запущений механізм так званих “клятвенных обещаний” – вірнопідданих чолобитних до царя, які змушували підписувати представників міського самоврядування, церковних ієрархів, рядових священників.
Ці “вірнопіддані” звернення були написані у містах і містечках на підконтрольній московитам території. Настрахані знищенням Батурина, кривавими розправами в Глухові і Лебедині, жителі Прилук, Лубен, Лохвиці, Миргорода, Варви, Срібного, Ічні, Новгород-Сіверського запопадливо клялися у вірності цареві.
За наказом Пьотра І був запущений механізм так званих “клятвенных обещаний”
Московська пропаганда і тоді, і зараз трактує це як масове волевиявлення українців, свідчення його вірності Пьотру I, “віковічної дружби з російським народом”. Аналіз же текстів цих документів свідчить, що вони однакового змісту, за винятком назви населеного пункту та прізвищ підписантів.
Та попри всі намагання царя, політика Івана Мазепи знайшла велику підтримку в козацької старшини. У повстанні мазепинців взяли участь до 40 тис. козаків. У березні 1709 року до гетьмана приєдналися 8 тис. запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. У квітні-травні під булавою Мазепи були 5 городових і охотницьких полків.
Це, за визначенням відомого українського історика Олександра Оглоблина, “було справжнім тріумфом політики Івана Мазепи. Під владою гетьмана Мазепи з’єднувалася знову велика частина української території – Лівобережжя, Правобережжя й Запоріжжя. Гетьманові нарешті вдалося подолати вічну запорозьку опозицію й дістати підтримку цього азилю української вольности”.
Міф 5. “Анафема Мазепі – покарання гетьмана-відступника”
Накладення анафеми на Івана Мазепу Російська православна церква досі активно використовує з метою очорнити гетьмана за допомогою одного з психологічно найсильніших аргументів – релігійного. Розраховуючи, що в очах українців-християн прокляття Церквою слугуватиме незаперечним доказом того, що гетьман – зрадник найвищої проби, а його діяння – противні Богові. Ініціатора анафеми, Пьотра І не обходила кричуща невідповідність дійства церковним канонам, адже за всього бажання не віднайти у багатющій спадщині Івана Мазепи справ, за які він міг бути підданий анафемі.
31 жовтня 1708 року в листі до митрополита Рязанського Стефана Яворського цар наказав “публично в саборной церкви проклятию предать” Мазепу.
Анафема відбулася на початку листопада 1708 року одночасно в Глухівському соборі Святої Трійці в присутності Пьотра І та в Успенському соборі московського кремля в присутності царевича Олексія Петровича. Її проголосили Іванові Мазепі не за злочини, скоєні проти церкви, а за політичний крок ‒ спробу вийти з-під протекторату Московського царства.
Мотивувальна частина анафеми є переліком заслуг Мазепи
Стефан Яворський скомпонував текст анафеми в такий спосіб, що прикінцеве прокляття зовсім не в’яжеться з мотивувальною частиною. Яка, по суті, є суцільним переліком заслуг Мазепи. Особливо зловісною анафема виглядала через те, що меценатські заходи гетьмана щодо церкви визнавав і сам московський цар, стверджуючи, що Мазепа “великой строитель оных был святым церквам”.
Вже наступного дня після проголошення анафеми Стефан Яворський написав проповідь, у якій прорікав, що на Московію впаде Божий гнів за гріхи її правителя. Сама процедура анафемування була неканонічною: анафему проголосили без соборного рішення православної церкви. До того ж, інші патріархати ніколи її не визнавали.
В офіційній заяві Вселенського патріархату, проголошеній на Всесвітній раді церков у Женеві у 2018 році, назвали анафему засобом політично-ідеологічних репресій.
“Вселенський патріархат не визнавав канонічною анафему, яка була накладена на українського гетьмана Івана Мазепу Російською православною церквою”, – йдеться в заяві Патріархії.
Джерело: Ольга СТЕНЬКО, Gazeta.ua