Середа, 18 Травня, 2022
Бiльше

    Вертикаль влади в РПЦ відірвалася від народу

    Чому важливо звертати увагу на процеси, що відбуваються у православній церкві? Церква займає особливе, часом надмірне, але невід’ємне місце в сформованій в останні десятиліття конструкції, покликаній об’єднувати, скріплювати суспільство і державу в єдиний моноліт, створюючи якийсь сурогат ідеології та духовності. Провал цієї місії прискорює ерозію суспільно-державних відносин.
    Патріарх обирається довічно. І вся система церковного управління з роками заточується під одну людину.
    Перші кроки патріарха Кіріла були пов’язані, з одного боку, з бажанням посилити керованість церкви, а з іншого, – зі зміцненням своєї особистої влади. Цьому відповідала адміністративна реформа з дробленням єпархій, яка послаблювала вагу колишніх єпископів, нічим не зобов’язаних новому патріарху, і формувала когорту молодих висуванців, які нерідко злітали на архієрейські кафедри з простих єромонахів, і всім патріарху зобов’язаних.
    Ще одним із засобів подібного зміцнення своєї влади стало постійне і ганебно нелогічне переміщення єпископів по єпархіях. Чим більше термін єпископства, тим більше можливостей у єпископа заручитися підтримкою місцевих політичних і фінансових еліт, замкнути фінансові потоки особисто на себе, позбутися від неугодних священників і замінити їх лояльними собі. Це підсилює незалежність єпископів, що в умовах поглиблення кризи може породити своєрідний регіональний сепаратизм, який за зовнішніми деклараціями про єдність буде супроводжуватися саботуванням вимог патріаршого центру.
    Переміщення єпископів виривають їх з коренем з подібної системи зв’язків і не дають врости на новому місці, де церковні відносини склалися до них. В останні роки ми можемо спостерігати парадоксальні протистояння новоприбулих єпископів з місцевими маститими священниками, які в низці випадків здобувають перемогу – і все закінчується новим переведенням.
    Іншою стороною цього процесу стало посилення церковної бюрократії, особисто відданої та цілком залежної від патріарха. Управляти за допомогою неї здається набагато зручніше і ефективніше. Але в реальності трапляється те саме, що й в світській державі. Бюрократія, що розростається, стає не тільки неповоротким передавальним колесом між патріархом і його церквою. У якийсь момент вона розриває цей зв’язок і, огортаючи ватною хмарою з усіх боків, починає підкоряти його власним цілям.
    Починається дивна битва патріарха з цієї силою, що вислизає. Вона виражається в незліченних звільненнях і призначеннях, покликаних навести грозу на підлеглих. Але підсумок залишається тим самим. Рішення, що шкодять і несуть загрозу цьому чиновному класу, саботують, і у відповідь реакцією стають нескінченні гори дутих звітів про досягнуті успіхи і виконані рішення патріарха, за якими – імітація. Паперовий патріарх, який особисто сам все хоче контролювати, засліплює намальованій йому інформаційною картинкою з боку підлеглих, починає тонути в морі звітів, указів, розпоряджень і циркулярів. Його залізних посох влади все частіше завдає ударів повз ціль, зовні хаотично, а в реальності вміло направляється тими, хто зараз в його фаворі і користується його тимчасовою довірою.
    Ця жадана мета вибудовування патріархом вертикалі влади з ручним режимом управління в результаті, коли, здавалося б, ця сама повнота влади досягнута, обертається серйозними проблемами. У сучасному динамічному світі, з несподівано виникаючими викликами необхідна гнучкість, що амортизує і гасить зовнішні удари. Жорстка вертикаль влади, яка, здавалося б, у важкий час повинна впевнено вести церкву серед випробувань, в реальності починає давати тріщини і обвалюватися.
    Якщо все замикається на патріарха, то і всю відповідальність повинен публічно нести він особисто. Він виявляється винним у всіх скандалах і бідах на місцях. Його мовчання і зволікання в рішеннях сприймаються як байдужість до проблем церкви і зарозумілість по відношенню до суспільства. Спроба піти в тінь і перекласти відповідальність на нижчестоящі структури відразу ж сприймається як особиста слабкість патріарха, його нездатність контролювати ситуацію і вирішувати проблеми. Весняне мовчання патріарха на тлі гострої напруженості, пов’язаної із закриттям храмів, багатьма було сприйнято як зраду церковного народу. Бажання вирішити проблему з бунтівним єромонахом Сєргієм Романовим силами єкатеринбурзькій єпархії знову ж сприймається як слабкість патріархії.
    Ця негнучкість церковної влади, її відірваність від церковного народу, що породжує відчуження і недовіру останнього, врешті-решт буде вести до її ослаблення і кризи. Патріарх все більш сприймається не як духовний вождь і батько всіх віруючих, що входить у парадигму православної свідомості, а як жорсткий адміністратор, що зловживає своєю владою і не вирішує дійсно насущні проблеми.
    Інша складність майбутнього православної церкви пов’язана зі своєрідними церковно-державними відносинами. Спроба заповнити ідеологічну нішу, бути черговими в країні по моральності і традиційних цінностях виявилася багато в чому безплідною.
    Ситуація з карантинними заходами в Росії зайвий раз показала, що держава не сприймає відносини з православною церквою як рівні. До того ж їх слабка реалізація на парафіях показала, як погано слухаються свого главу на місцях. А вже викривальні проповіді єромонаха Сєргія Романова на адресу президента і патріарха, спровоковані цією ситуацією, і зовсім показали неконтрольованість ситуації.
    У важку хвилину світська влада легко жертвує церковними інтересами заради своїх. А чим більше негативне ставлення до влади з’являється у громадян, тим сильніше воно проектується і на церкву, яка мислиться на стороні її, а не простого народу.
    Роль і значення РПЦ сьогодні значно перебільшені. Це відбулося багато в чому через бажання держави зробити її своєю опорою. Фінансування, доступ до всіх інформаційних ресурсів з одночасним придушенням інших конфесій створили уявлення про якийсь величезний вплив православних в Росії. Насправді реальна кількість «практикуючих» православних – усього кілька відсотків, які сприймаються як більшість, що нав’язує волю решті. Досить зайти на православну службу, щоб побачити сучасне обличчя російського православ’я – особа похилої і часто бідної жінки. Немає сильних громад, які були б фундаментом церковної незалежності.
    Тому в майбутньому зі зменшенням підтримки з боку держави будуть падати і можливості православної церкви підтримувати подібний імідж пишноти і значущості. Неминуче буде ефект стиснення, коли православна церква займе своє скромне місце в суспільстві за своєю вагою. Впливати на це буде і триваюче падіння суспільної довіри, відмова бачити в церкві серйозний духовно-моральний авторитет.
    Це в свою чергу сильно змінить релігійний і світський ландшафт суспільства, в якому залишається високим запит на систему цінностей та ідей, що дозволяють людині ідентифікувати себе з національною спільністю і створити картину майбутнього. Поки що відчувається розчарування від нездійснення під егідою церкви «духовного відродження», що було однією з головних ідей пострадянського періоду. Ця ідея в якості надихаючого джерела національної консолідації видихалася, а на зміну їй не прийшла нова, і це створює враження розгубленості і роз’єднаності. І щось нове має заповнити цей вакуум.
    Якщо ж дивитися більш масштабно, то можна сказати, що православна церква в Росії на сучасному етапі переживає болісну і тривалу кризу традиціоналізму. Спроба духовного відродження на імітованих традиціях дореволюційної Росії схрестилася з бажанням величезної кількості віруючих родом з Радянського Союзу знайти тиху гавань звичної стабільності, де були б старі радянські зразки поведінки. Сьогодні це веде як до наростаючих конфліктів з мінливим світським суспільством, які не бажають церковної опіки і втручання, так і всередині церкви, в якій спостерігається видавлювання священнослужителів і мирян, які умовно характеризуються лібералами і модерністами. Найбільш яскравий представник «ліберального» православ’я з людським обличчям протодиякон о. Андрєй Кураєв, який багато років був своєрідним посередником, нині відправлений в заборону. Це руйнує мости діалогу з суспільством.
    Прагнення до закритості як реакція на страх перед майбутніми змінами, в яких православній церкві в її нинішньому вигляді майже не залишається місця – вкрай погана стратегія, яка веде до скочування на узбіччя суспільного життя. Достатніх сил і волі на оновлення внутрішньоцерковного життя і додання їй нового імпульсу, яка по факту швидше починає згасати, немає.
    Кадрові перестановки останнього часу нагадують спробу з боку патріарха зміцнити вертикаль влади, що розпадається, і підготуватися до більш серйозних випробувань, в які православна церква входить, обтяжена масою внутрішніх проблем і протиріч, які загрожують зруйнувати зовнішню крихку єдність і позбавити її особливого становища в суспільстві і державі.
    За матеріалами Credo.press

    Найсвіжіше

    Популярне