Зібрання Предстоятелів Православних Церков, на думку РПЦ, має вирішити два глобальних завдання: перехопити першість у Вселенського патріарха Варфоломія та вирішити «українське питання». Але навіть засудивши Варфоломія, Москва не вирішить найголовніше питання українського церковного розділення. Гундяєв і Алфєєв, аби втілити свої лукаві наміри, повинні подати на цій Всеправославній нараді свій «канонічний план» врегулювання українського церковного питання. Духовний Фронт України розбирається якими можуть бути кроки Московського Патріархату на цьому поприщі.
Перший і найбільш імовірний крок – утворити комісію за участі представників Вселенських Помісних Церков для вирішення «українського питання». Але як показала історія, таких комісій РПЦ створювала декілька, і нічого доброго за 30 років вони не змогли досягнути. Окрім цього, така комісія, як і все зібрання, буде визнано Константинополем протизаконним, або кажучи сленгом РПЦ «неканонічним», тому вкотре не принесе ніякої користі для Церкви.
Другий можливий варіант – надати автокефалію так званій «канонічній» Українській Церкві на чолі із митрополитом Онуфрієм, а ПЦУ визнати політичним проектом колишньої української влади, який є «неканонічним». Такий варіант цілком вірогідний, але знову зустріне спротив з боку Вселенської Патріархії, адже в Україні вже є автокефальна Православна Церкву і це ПЦУ. Та й взагалі на таку ініціативу можуть негативно відреагувати і учасники самої Йорданської наради: підтримавши таку ініціативу РПЦ вони знівелюють право Вселенського Патріарха про надання автокефалій, тим самим посталять під сумнів власні автокефалії. У РПЦ розуміють, що для такого зібрання потрібні доволі сильні аргументи. Тому в Даниловому монастирі готують своєрідну церковну «атомну бомбу». Це, наголошуємо, малоімовірний але «розривний варіант».
Однією з таких «бомб» може бути Почесний Патріарх Філарет, який упродовж останніх півроку в унісон із російською пропагандою критикує положення Томосу, ПЦУ і Вселенського Патріарха. Владні амбіції почесного Патріарха як ніколи зіграли на руку його опонентам. Крім цього, у ЗМІ і в соцмережах неодноразово вказували на підтримку Філарета проросійськими силами.
Співпраця Філарета і РПЦ виглядає нереалістичною, але як говорить народна мудрість «ворог мого ворога…». Задіявши Філарета, РПЦ може завдати сильного удару по Вселенській Патріархії. Сам Філарет ображений на Вселенського Патріарха за отримане місце у новій Об’єднаній Церкві, а РПЦ ображена на того ж Патріарха за саму автокефалію ПЦУ, а отже, у цьому їх позиції співпадають. Окрім цього, у РПЦ досі є лист із формальним покаянням від владики Філарета, який він надіслав Патріарху Кірілу і єпископату РПЦ восени 2017 року. У цьому листі Філарет просив «внять яко нєбившую» його анафему і встановити молитовне спілкування між РПЦ і УПЦ КП.
Потенційно Філарет і РПЦ є «союзниками», які готові один одного простити заради власних владних амбіцій, в чому знову вектори РПЦ і Філарета збігаються. Філарет хоче бути визнаним діючим канонічним Патріархом, а Патріарх Кіріл хоче бути Вселенським Патріархом. Майбутня Йорданська нарада Предстоятелів – дуже гарний шанс для втілення мрій обох «патріархів».
Для людей, які знайомі із церковною історією, таке твердження може викликати сміх. Але не варто забувати, що сама РПЦ ніколи не випускала зі своєї орбіти Філарета. Ще з початком військової агресії збоку Росії у 2014 році, РПЦ розглядала Філарета як одного із кандидатів на місце тодішнього Предстоятеля УПЦ МП митрополита Володимира Сабодана. Для цього із Москви до Філарета був делегований російський чиновник. Факт такого діалогу підтвердив сам Філарет одному із українських телеканалів.
Варто також згадати, що влітку в одному із своїх інтерв’ю одіозний намісник Києво-Печерської Лаври і ненависник Філарета митрополит МПвУ Павло заявив, що їх Церква може прийняти Філарета, повернувши йому навіть його титул (до цього митрополит Павло заявляв, що Філарет «поцілувався із дияволом»).
І сам Філарет ментально близький до РПЦ – він провів там більшу частину свого життя (майже 60 років, з них більше 40 – служіння). Він обіймав високі і ключові посади в РПЦ. На цих посадах тоді ще митрополит Філарет був активним апологетом РПЦ і також підтримував і брав активну участь у боротьбі із Константинополем за першість у православному світі.
Після отримання Томосу у приватних бесідах із духовенством Почесний Патріарх наголошував, що РПЦ ментально ближча Українській Церкві ніж Вселенський Патріарх. Навіть у своїх нещодавніх інтерв’ю владика Філарет критикував ПЦУ за введення «грецької традиції» в українське богослужіння.
Самому ж Філарету, нагадаємо, необхідно лише одне – визнання його канонічним і діючим Патріархом. Чи може РПЦ піти на такий крок? Може. Для Москви наразі головне не те, щоб Філарет став визнаним Патріархом, чи автокефалія української Церкви, а нанести «нищівного» удару по Константинополю і відібрати його місце у диптиху, а тут як кажуть «цель оправдывает средства».
Тому для Москви потрібно лише переступити через власну гордість і пообіцявши Філарету Предстоятельство у новій Церкві, перетягнути його на свій бік. Чим це може допомогти РПЦ? Змусивши Філарета покаятись на «нараді в Йорданії» чи хоча б на архієрейському соборі, РПЦ одразу наносить подвійного удару і Константинополю, і ПЦУ.
Уявімо як старенький Патріарх Філарет приїжджає на цю «нараду» і говорить: «Простіть, отці святії, за всі мої розкольницькі дії і прийміть грішного». Хоча Філарету навіть не потрібно цього говорити, адже у Москві досі існує вищезгаданий покаяльний лист, і все, що треба буде Філарету, це лише зібрати конференцію і сказати що лист і підпис під ним дійсний. Те що владика Філарет може різко змінити свої погляди і переконання вже ні для кого не дивина.
Тим самим Філарет визнає законність своєї анафеми, а отже, ставить під сумнів канонічне достоїнство практичного всього єпископату ПЦУ. Самого ж Філарета реабілітують у сані митрополита, потім РПЦ згадує, що у них десь ще завалялось звернення УПЦ МП про дарування автокефалії від 1991 року, і за власним сценарієм, тобто за згодою усіх Помісних Церков дарують своїй філії автокефалію в статусі Патріархату (адже в зверненні говорилось саме про Київський Патріархат), а самі себе оголошують Вселенською Патріархією, як борці за чистоту Православної віри.
Далі, з огляду на поважний вік Філарета, він природньо відійде від керування Церкви, а на його місце поставлять свого угодного Предстоятеля, який знову може відмовитись від української автокефалії, проте це вже зовсім інша історія.
Наведені варіанти є лише нашим припущеннями. Останній з яких потребує від самої РПЦ і особистого Патріарха Кіріла неабиякої сили волі і духу. Простими словами, Кірілу необхідно переступити через себе самого, так само як і почесному Патріарху Філарету. Будь-яке рішення «наради» потребуватиме канонічної оцінки і рецепції православним людом. Утім будь-які рішення цієї «наради» є нікчемними і неканонічними, адже вона сама проводиться в неканонічний спосіб всупереч усталеній Православній Традиції.
