Неділя, 21 Квітня, 2024
Бiльше

    Разом з ветеранами АТО ми своїми руками побудували в Києві церкву, – капелан

    – Капличка три на три метри з вибитими вікнами і списаними непристойними словами стінами та завалена сміттям прилегла до неї територія – таку картину я побачив на цьому місці в кінці 2014 року, – каже протоєрей Православної церкви України Роман Борис. Ми зустрілися з ним на Михайлівській Борщагівці біля церкви Архистратига Божого Михаїла, яку він з прихожанами побудував своїми руками. – У 2014 році я лікувався після складного перелому ноги (півроку проходив на милицях), але все ж зумів організувати ремонт каплиці і привести до ладу територію. Ми тоді вивезли кілька вантажівок усілякого мотлоху, адже мешканці прилеглого приватного сектора викидали сюди сміття. З духовенством на чолі з благочинним Святошинського району протоєреєм Валерієм Семанцо провели у відновленій каплиці молебень від осквернення. Потім в якості капелана я був в трьох ротаціях в АТО. Проїхав майже всю лінію фронту з військової каплицею на колесах. Створив її разом з небайдужими людьми, коли приїжджав на побивку до Києва: ми поставили на стареньку армійську вантажівку будку від списаного пересувного стоматологічного кабінету. У ній я й обладнав каплицю. Серед образів, які там розмістив, був список (копія) чудотворної ікони Іверської Божої Матері.

    Влітку 2017 року я повернувся до мирного життя і почав будувати церкву Архистратига Божого Михаїла, в якій ми зараз знаходимося. Спонсорів у мене не було. Стартовим капіталом в цьому проекті стали невеликі гроші, які виручив від продажу військової вантажівки. Також допомогли грошима мої друзі і батьки. Я родом з Львівської області, з райцентру Жидачів. Коли був школярем, батько з дідусем навчили мене слюсарної та столярної роботи. Ці вміння в нагоді при будівництві церкви. Моїми основними безвідмовними помічниками стали троє ветеранів АТО, з якими познайомився і потоваришував на війні – Роман Скілков (53-тя окрема механізована бригада), В’ячеслав Пилипенко (11-й батальйон «Київська Русь») і Юрій Волкотруб (12-й батальйон «Київська Русь »). Ці молоді хлопці прості трудяги. Вони викроювали час для роботи на будівництві храму. Парафіяни бачили, що я працюю нарівні з хлопцями, і допомагали в міру своїх можливостей: одні грошима, інші – роботою.

    – Каплицю, яку я відновив в 2014 році, ми переробили в вівтар церкви Архистратига Божого Михаїла, – продовжує настоятель Свято-Михайлівської парафії ПЦУ протоєрей Роман Борис. – До вівтаря прибудували центральну частину, а до неї притвор – коридор. Грошей на кам’яні стіни у нас не було. Тому зробили їх дерев’яними і утеплили. Коли справа дійшла до зведення даху, я знайшов в Інтернеті кілька статей і відеосюжетів про те, як її класти. Ретельно їх вивчив. Цих знань вистачило, щоб ми успішно впоралися з установкою покрівлі. Покрили її сучасної м’якою черепицею. Слід сказати, що в процесі будівництва виникали ситуації, коли нам бракувало матеріалів. Тоді звертався за допомогою до парафіян, і ніхто з них не відмовив. 21 листопада на наш храмовий празник я склав і зачитав список людей, які внесли свою лепту в будівництво і оздоблення нашого храму. У цьому списку більше 20 осіб.

    – Будували вечорами і на вихідних?

    – Ні. Віруючій людині не належить працювати в неділю. Ядро нашої добровільної будівельної бригади – троє молодих ветеранів АТО – викроювали вільний від своєї основної роботи час. Ми вирішили, що будувати будемо не цілий рік, а в кінці літа – початку осені. На зиму недобудовану церкву перекривали плівкою. Побудували її за два сезони. В цьому році купили і встановили купол.

    Я розмістив в церкві всі ікони, які возив в каплиці на колесах в АТО. Люди принесли старовинні рушники, килими, а парафіянки Світлана Дзугаєва і Галина Потопальська вишили бісером більше десяти ікон. У нас і свій церковний хор організувався. У ньому вісім хористок (керує хором прихожанка Інна Пушкарьова). Навесні з Божою поміччю ми почнемо будувати поруч з цією церквою новий храм.

    – Який у цьому сенс?

    – Дивіться, нинішня церква маленька – приблизно 60 квадратних метрів. Для приходу потрібна велика за розмірами, причому грунтовна – побудована на століття. Я людина діяльна. Уже домовився з архітектором Олегом Слєпцовим про те, що він безкоштовно розробить проект. Він великий знавець церковної архітектури, є автором проектів кількох церков. Одна з них – Живоносного джерела – знаходиться в Києві на вулиці Симиренка.

    Слєпцов спроектує для нас кам’яну церкву площею 240 квадратних метрів. Вона буде з цегли, а фасад прикрасимо мозаїчними панно. Внутрішні стіни розпишемо, замовимо майстрам різьблений іконостас. У цокольному поверсі храму розмістимо недільну школу. Поруч поставимо дзвіницю. На прилеглій території розіб’ємо парк з лавками. Запевняю вас, цей план – не маніловщина. У мене є досвід будівництва великого кам’яного храму в селі Забір’я Києво-Святошинського району. Ми там ще й сад посадили. Я тоді знайшов спонсорів, знайду і на цей раз. Зрозуміло, що один меценат навряд чи зможе виділити гроші на зведення великої церкви. Тому розіб’ю проект на окремі етапи, і на реалізацію кожного з них знайду спонсора.

    – Що буде з дерев’яною церквою, яку ви побудували з ветеранами АТО і парафіянами?

    – Організуємо в ній кухню і їдальню для бідних людей. А купол, який зараз стоїть на цьому храмі, встановимо над церковним бюветом.

    Парафіяни на свята приносять до церкви багато різних продуктів. Для нашої майбутньої їдальнею це якраз те, що потрібно. До речі, зараз ці крупи, цукор, консервацію, чай відводжу на фронт. Я знаю там багатьох бійців і командирів, дзвоню їм: «Завтра буду у вас». У мене є мікроавтобус, ставлю на нього мій іменний автомобільний номер «капелан», завантажую гостинці від прихожан, надягаю камуфляж, який носив на війні, – і на Донбас. Так що і волонтерською діяльністю займаюся, і капеланом залишаюся. А як же інакше: на фронті познайомився з великою кількістю солдатів і офіцерів. Багато з них, буваючи в Києві, телефонують мені, щоб зустрітися і поговорити про проблеми, які у них виникли після повернення до мирного життя. Складнощів чимало: від когось пішла дружина або дівчина, хтось втратив роботу або не знаходить взаєморозуміння з людьми, які не були на війні. Деякі хлопці починають топити досаду в горілці. Я намагаюся допомогти хлопцям розібратися в собі і оточуючих. Доводилося чути, що для цього є професійні психологи. Але щоб зрозуміти ветерана, потрібно самому побувати на передовій, під обстрілами, на собі відчути, що таке окопне життя. Я все це пройшов. Та й взагалі, хороший священик зобов’язаний бути знавцем людських душ не гірше дипломованого психолога.

    – Як вийшло, що ви стали капеланом в АТО?

    – У 2014 році я рвався на фронт, та ось біда – милиці не пускали. Тільки зміг їх відставити, пішов до церковного керівництва просити благословення відправитися капеланом на війну. Прохання задовольнили і направили в 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду.

    А в 2016 році під час другого відрядження до АТО я задумався над тим, що на фронті чимало підрозділів, в яких немає свого капелана (зараз вони вже є у всіх частинах). Ось у мене і виникла ідея створити каплицю на колесах. Перед Новим 2017 роком я захворів і повернувся додому в Київ, щоб трохи оговтатися. 1 січня мене провідав друг, головний лікар лікарні в Боярці (Київська область) Олег Ткаченко. Наполіг, щоб ми невідкладно поїхали на рентген. Виявилося, у мене запалення легенів. Олег призначив лікування.

    У 2017-му Великий піст розпочинався 26 лютого. Я вирішив до цієї дати зробити каплицю на колесах. Машину – армійську вантажівку ГАЗ-66, випущену в 1977 році, – мені надали ветерани 1-го батальйону НГУ імені Кульчицького. Потрібно було вкласти дуже багато праці, щоб підготувати машину до серйозних випробувань. Строкову службу я проходив в автомобільних військах, так що вирішив: це завдання мені по плечу. Інший мій друг, ветеран афганської війни, полковник запасу Віталій Матвійчук, надав свою автобазу під Києвом. З кількома робочими ми з ранку до пізнього вечора, незважаючи на холодну погоду, ремонтували вантажівку. Поставили новий двигун, замінили багато чого іншого. На Окружній дорозі на пункті розбирання автомобілів роздобули кузов пересувного стоматологічного кабінету. Він був синього кольору, а для АТО потрібен захисного. Довелося накласти три шари зеленої фарби, щоб не проступала синява. Без допомоги чуйних людей ми не змогли б купити всі ці вузли і агрегати. Щиро їм за це вдячний.

    – До початку Великого посту встигли впоратися з роботою?

    – Так, з Божою поміччю встигли в строк. У Києві на Михайлівській площі каплицю на колесах освятив єпископ Агапіт. Меценат з Вишгорода Володимир подарував список чудотворної ікони Іверської Божої Матері. Я взяв з собою ще кілька ікон і відправився до АТО.

    – У каплиці на колесах були ліжко, піч?

    – Із зручностей – тільки відкидна ліжко і умивальник. Вирішив обійтися без плити, оскільки парафіяни дали мені в дорогу великий запас консервацій. Самому мені все це було не з’їсти, і я ділився продуктами з бійцями.

    Я тоді побував у 28-ми армійських підрозділах. Деякі солдати вели себе спочатку відчужено, але я спілкуватися з людьми вмію – з кожним налагоджував контакт. Коли ми знаходили спільну мову, деякі бійці навіть ночами приходили до мене сповідатися, отримати благословення. А трьох солдатів я хрестив.

    Ігор ОСИПЧУК, «ФАКТИ»

    Найсвіжіше

    Популярне