Архімандрит Хризостом, професор Святого монастиря Фанеромені Наксос
Кілька років тому я отримав запрошення від відкритого університету Києва на лекцію, відвідати стародавнє місто на Дніпрі і «матір міст руських», познайомитися з його культурою та людьми, які, на жаль, є маловідомими для греків.
Я хотів тут коротко згадати найзнаменитіше місце в Києві, собор Святої Софії. Синонімія «міфічного» храму християнства, «нашої» Айя-Софії, не випадкова. Неначе промінь, витончений і світлий, із тих, що зв’язують купол Великої Церкви в Константинополі, пішов за володарем Володимиром і за пурпуровою Анною на півночі, щоб звести світлом, тінями і фарбами нову Софію – символічний храм.
Роботи з реконструкції тривали вісім років, щоб наслідувати в цій моделі собор Святої Софії. Згідно з останніми дослідженнями, фундамент був закладений першим християнським правителем і хрестителем русів у Києві Володимиром у 1011 році і почались серйозні роботи, які завершив наступник Ярослав Мудрий у 1018 році.
На кожному поверсі храму відображена візантійська естетика, прагнення виразити красу потойбічного світу в сьогоденні, з’єднання неба і землі, саме те, що зворушило і змінило посланців Володимира в соборі Святої Софії. Паломник Середземномор’я після такої тривалої подорожі з подивом зустрічає тут, на Півночі, душу Романї в комнінських фігурах святих, у грецьких написах, у мозаїці. І це не тільки скромне, просте, всеосяжне й урочисте об’єднання святих. Це інший бік візантійського світу. У прибудованій вежі зображення з ложа, з київським володарем в тій же галереї, що і Василь Болгарський, і Анна, яка спостерігає з вікна, а полювання, птахи, танці, клавішні, духові та струнні інструменти зберегли святкові церемонії римлян Константинополя та свідчать про сприйняття радості життя.
Все це виявилося за останні роки в київському храмі зі зняттям совєтського покриття.
Це було набагато більше, ніж шар тинькування. Ще в 19 столітті в Російській імперії, після заснування «Київської губернії», використання української мови було заборонено, а окремої української культури і громадянства не визнавали.
Совєтський Союз продовжував стверджувати, що собор Святої Софії був творчістю не Володимира, а наступника Ярослава, оскільки він був князем в інших містах до того, як стати володарем Києва, елемент, який використовувався для створення міфу про колиску трьох народів. Згідно з цією теорією, Росія, Україна та Білорусь походять з етнологічного кореня і є «братськими народами», де Москва, безумовно, є «старшим братом», захисником і адміністратором.
Навпаки, заснування Святої Софії Володимиром та приписування держави русів (сьогоднішніх українців) святій Ользі та її онуку підривають ідеологію “імперської” Росії, панславізму, так званого “русского міра” і, звичайно, “третього Риму”, до якого Московський патріархат прагне і по цей день.
Святі в соборі Святої Софії мають великі широко розкриті очі і стиснуті губи. Вони розглядають Бога в таємниці кричущої тиші. Водночас вони бачать випробування, пристрасті та страждання віруючих. Вони бачили, як чотири мільйони людей тихо померли від голоду, спричиненого Сталіним (який досі дуже популярний в Росії), вони бачили, як іноземна гегемонія нав’язує свій власний суверенітет і свою культуру, вони бачили, як історія переписувалась, щоб служити могутнім віку цього, вони бачили церкву розірвану на шматки, коли вірні хотіли здобути свободу. Але святі також бачать кінець, силу істини, яка перемагає світ.
Пам’ять все ще живе там, де є прозорий промінь, такий же легкий, живіший за мазки, сильніший за скрип історії. Цей промінь, що грає в очах Святих, у кольорах задимлених стін і в незмінній плитці, проходить крізь келії розуму багатьох людей. Нехай Мудрість Божа відкриє всім світлий шлях.
Джерело: panorthodoxsynod.blogspot.com
