З часу рішення Вселенського Патріархату про надання автокефалії Українській церкві в суспільстві виникло багато питань, в основному щодо того, наскільки канонічним було це рішення Константинополя. Відповіді на це немає, в більшості для тих, хто не має освіти на рівні студента першого курсу семінарії.
Про це пише у Фейсбуці магістр канонічного права Ніколас Гургенідзе, який коротко і конкретно розглянув, хто має канонічне право надати Томос про автокефалію.
За різними джерелами, у 381 р. згідно з рішенням Другого Вселенського собору Константинопольський Престол став першим разом із Римським Престолом, що отримав свої рівні права. Ось чому Константинополь називали «Новим Римом», а не «Другим Римом».
Якщо ми подивимося на пояснення цього закону Іоаном Зонарою, то ми побачимо, що «рівні привілеї» означало першість і особливе місце, і це було не просто почесне місце, як росіяни намагаються його змалювати. В оригінальному тексті ми читаємо: «Пізніше, в 451 році, Четвертий Вселенський церковний собор надав новому Римському патріарху право, якого ще ніхто не мав: згідно із канонами IX і XVII він міг отримати апеляцію від будь-якої місцевої церкви, пересудити і прийняти остаточне рішення. Крім того, Константинопольському собору було надано право керувати всіма церковними громадами, які не були під юрисдикцією жодної церкви, що також було суворо визначено (канон 28 Вселенського собору в Халкидоні). Цей особливий привілей також був підтверджений Трульским собором в 691-692 рр. (канон 36)».
Коментуючи укази Вселенського патріарха, візантійський каноніст Вальсамон у своєму поясненні 14 Антіохійського канону стверджує: «Рішення Вселенського патріарха не підлягає оскарженню … Через це синодальні протести та права царів з цього питання анулюються (жодна помісна церква не має права судити рішення, прийняте Вселенським Престолом, крім Вселенського собору). Це право на апеляцію, яке має Константинополь, ніхто не має права засуджувати або відкликати, навіть якщо наводяться будь-які причини».
На додаток до вищезазначеного, Четвертий Вселенський Собор затвердив систему «Конгрегації Ендимуса (Постійного Синоду)» (Ενδημούσα Σύνοδος), створену в Константинопольській Церкві, і дозволив Вселенському Патріарху продовжувати скликання таких конгрегацій.
Збори Едимуса, це свого роду «малий» Вселенський собор.
Як відомо, в IV столітті митрополитська система (systemητροποκιτικό Σύτημα — Закони IV, V, VI Нікейського собору) була офіційно затверджена, що певним чином сприяло формуванню помісних церков та визначенню їх церковної юрисдикції.
Спочатку єпископів обирало певне єпископське духовенство та миряни, благословлене сусідніми єпископами. Поступово, з формуванням митрополичої системи, була сформована єпархіальна громада, і єпископи об’єдналися навколо одного конкретного митрополита, і право призначати та висвячувати єпископів (jus ordinandi) та бути суддею (jus jurandi) було вже надано цим єпархіальним зборам (соборам).
Конгрегації Ендимуса, скликалась вселенським патріархом, в якій, крім священиків нової Римської церкви, охоче брали участь представники інших помісних церков, але це не було обов’язковим. Цей збір міг слухати скарги будь-якої місцевої церкви. Таким чином, що Вселенським Патріархат закріпив права Вселенських соборів, що, як ми вже згадували, було підтверджено та схвалено Четвертим Вселенським собором.
Оскільки скликання Вселенських соборів не було частим явищем, саме Конгрегація Ендимуса включила ці координаційні права. Навіть у другому тисячолітті, коли Вселенські собори вже не скликалися, саме Ендимус і Константинопольський патріархат офіційно включили права Всеправославного собору, в якій брали участь в основному священики Вселенського Престолу (Кесарія, Нікея, Ефес, Іраклій). А потім, за бажанням, інші патріархи та священики решти місцевих церков. Відповідно, саме ця громада включала право передати автокефалію та піднімати Церкву до патріаршого рангу, що стало канонічною традицією Церкви. Крім того, «Синод і Патріарша Конгрегація» мали право судити єпископів інших церков.
Відповідно, канонічні фактори передачі автокефалії були пов’язані зі Вселенським патріархатом стосовно України:
1) Сучасна Україна залишалася де-юре під Вселенським патріархатом з моменту її створення до 2018 року, що означає, що церковна окупація Росією в 17 столітті (від 1686 року) була неканонічним вчинком. Відповідно, Вселенський патріархат передав автокефалію своїй єпархії, як це було у випадку з церквою Москви, Сербії, Румунії, Болгарії, Греції, Польщі, Албанії, Чехії та Словаччини.
2) Константинополь був тим, хто скликав перші Верховні збори після Вселенських соборів, привілеєм яких була надання автокефалії. Крім привілею, який він мав над «Синодом та Патріаршою конгрегацією», діяв на власній території і таким чином розв’язував внутрішнє церковне питання. Вселенський Патріархат не мав канонічного зобов’язання домовлятися з кимось іншим, окрім власної місцевої громади, бо канонічна традиція Церкви вже сформована, і не забуваємо, що церковна традиція часто навіть сильніша за самі канони.
Зараз на порядку денному таке питання: чи можуть помісні церкви не визнати автокефалію, передану Українській Церкві Світовим Патріархатом? звичайно ні! Бо жодна церква не може стати суддею внутрішніх церковних справ інших церков, за винятком Константинополя, який скликає Всеправославний собор і судить усіх і все.
Наприклад, коли місцева церква канонізує когось і повідомляє про це іншу церкву, вони зобов’язані визнати рішення або звернутися до Вселенського патріархату, який повинен скликати Синод і розв’язати це питання.
Справа про автокефалію Української Церкви нічим не відрізняється від інших церков, які отримали автокефалію точно так само, як і в Україні. Яка б церква це не заперечувала, вони просто заперечують власну ідентичність, бо якщо українська автокефалія є незаконною, ті, хто отримав автокефалію так само як і Україна, то існування всіх цих церков є незаконним, і вони все одно повинні підкорятися Вселенському патріархату як вони підкорялись до своєї автокефалії.
Таким чином були надані автокефалії Росії, Сербії, Румунії, Болгарії, Греції, Польщі, Албанії, Чехії та Словаччині. Відповідно, місцеві церкви не мають канонічного права не визнавати постанови інших церков.
З часом Вселенський патріархат це не просто почесне місце, а установа, наділена канонічними адміністративними правами. Відповідно, ми маємо «першість і синодальність» у церкві (34 апостольське правило та ін.).
Врешті-решт, слід сказати, що канонічна традиція Церкви полягає в тому, що кожен єпископ дає обітницю («присягу») виконувати вчення, традиції та закони Церкви без змін, навіть якщо вони йому не подобаються.
Ось чому кожен з єпископів зобов’язаний слідувати усьому вищезазначеному, адже це встановлюють священні канони та канонічна традиція.
«Якщо вам це не подобається, скликайте новий Синод, скасуйте всі сім Вселенських соборів і прийміть нові обряди. Сьогодні ці канони діють, і кожен з нас зобов’язаний їх дотримуватися, інакше ми видаляємо себе за межі церкви», – підсумував богослов Ніколас Гургенідзе.
