До 90-річчя від дня народження Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана) з’являється дедалі більше роздумів про його роль у житті Церкви та українського суспільства. Один із таких текстів оприлюднив у себе на Facebook архієпископ Сильвестр (Стойчев). У своїй доповіді він зосереджує увагу на темі, яка знову набула гостроти — ставленні Церкви до феномену так званого «політичного православ’я» та багаторічній боротьбі Блаженнішого Володимира з цим явищем.
Нижче подаємо матеріал архієпископа повністю.
Сьогодні, коли ми відзначаємо 90-ту річницю з дня народження Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, перед нами постає широка палітра різних аспектів його діяльності як архіпастиря, проповідника, богослова та церковного адміністратора.
В цій доповіді я б хотів звернути увагу лише на один з аспектів багатогранної діяльності Блаженнішого Митрополита Володимира, який сьогодні, в умовах російської військової агресії, набуває особливої актуальності. Маю на увазі засудження Українською Православною Церквою так званого «політичного православ’я». Хоча рішення, щодо «політичного православ’я» приймалися нашою Церквою, починаючи з 2007 р., однак сам цей феномен зародився набагато раніше. Протягом років «політичне православ’я» породжувало конфлікти та численні проблеми.
Що ж таке «політичне православ’я»? І які загрози воно в собі несе?
Вже з самого цього словосполучення видно, що йдеться про спроби поєднання православного віровчення з політичною діяльністю. Звісно, Православна Церква завжди прагнула охопити своєю пастирською опікою всі сфери життя людства, і політика тут не є винятком. Блаженніший Митрополит Володимир завжди казав, що Церква є відкритою до спілкування і з державними органами, і з різними політичними силами. Разом з тим, Його Блаженство наполягав, що «співробітництво Церкви і держави ні в якому разі не означає, що Церква підтримує ту чи іншу форму державного устрою, або ту чи іншу політичну ідеологію».
Блаженніший Володимир підкреслював, що Церква не може брати участі в політичній боротьбі, передвиборчій агітації, кампаніях на підтримку тих чи інших політичних партій, громадських і політичних лідерів.
Отже позиція Церкви в цьому питанні є цілком очевидною і зрозумілою. Тим не менше, у 1990-ті рр. в нашій Церкві почали з’являтися різні громадські організації, які активно пропагували не тільки церковні, але й суто політичні ідеї. Так народився специфічний феномен, який отримав назву «політичне православ’я».
Хоча самі активісти «політичного православ’я» завжди заявляли, що вони пропагують лише церковне вчення і нічого більше, насправді вони поширювали різні форми політичної ідеології в своєрідній релігійній обгортці. Прихильники «політичного православ’я» посилалися і на Святе Письмо, і на догматичне вчення Церкви, і на канонічні постанови, і на праці святих отців, однак усі ці тексти вони використовували дуже вибірково. Те, що підходило для виправдання їхніх ідей, те активно цитували, а те, що їм не подобалося, те замовчували. Тому інколи церковне вчення в їхньому викладі змінювалося до невпізнанності.
Сучасні релігієзнавці називають подібні явища «політичними релігіями». Це специфічні форми релігії, які спрямовані на виправдання політичних дій. «Політичні релігії» є своєрідним гібридом релігії та ідеології. Звісно, вони виникають не тільки в православному середовищі. «Політичні релігії» існують і в інших християнських конфесіях, і в інших релігійних спільнотах.
Прихильники «політичних релігій» дуже легко запозичують суто політичні методи боротьби. Для них є типовим не просто негативне, а навіть агресивно-нетерпиме ставлення до своїх опонентів.
Є характерним і те, що ідеологи «політичних релігій» зазвичай найбільш жорстку критику спрямовують проти своїх же єдиновірців, які не поділяють їхніх поглядів. Слід наголосити, що «політичні релігії» є сучасним явищем. Хоча вони зазвичай намагаються представити себе як древню та найбільш «чисту» форму тієї чи іншої релігії, однак насправді «політичні релігії» є продуктом нового часу. Для ідеологів «політичних релігій» є типовим своєрідний еклектизм. Вони дуже легко поєднують елементи різних ідеологій. Інколи це поєднання буває абсолютно несподіваним. Зокрема, «політичні релігії» дуже часто запозичують елементи соціалістичної або навіть комуністичної ідеології, хоча комунізм є за атеїстичним вченням (надзвичайно яскравим прикладом є так звані православні сталіністи).
Усі ці загальні характеристики «політичних релігій» є вкрай важливими для вірного розуміння тих викликів, з якими стикнулася Українська Православна Церква в роки предстоятельського служіння Блаженнішого Митрополита Володимира.
На межі 1980-90-х рр. після довгого періоду державного атеїзму Церква отримала можливість вільного існування. До храмів стали масово приходили люди, які не мали ані церковного виховання, ані знань про церковне вчення, ані досвіду церковного життя. Однак, ці мільйони людей мали сильну духовну жагу та прагнули заповнити той ідейний вакуум, який з’явився внаслідок краху комуністичного проекту.
Досвід показує, що саме серед таких людей дуже легко розповсюджуються різні форми «політичних релігій». Тому недивно, що серед новонавернених православних християн у 1990-ті рр. набуло популярності «політичне православ’я». Цей рух захопив тоді, перш за все, Росію, але розповсюдився і за її межами.
Можна виділити такі характерні ознаки цієї ідеології:
• Монархізм. Прихильники «політичного православ’я» наполягають, що тільки монархія є прийнятною для Церкви формою державного устрою.
• Імперське мислення. Активісти «політичного православ’я» з особливою симпатією ставляться до імперій. Вони вважають, що Росія є спадкоємицею Римської та Візантійської імперій. Тому вони повністю підтримують імперські амбіції правителів сучасної Росії.
• Особлива есхатологія. Активісти руху вважають, що Росія, як спадкоємиця древніх імперій, протистоїть антихристу, який має невдовзі прийти в цей світ. Росію вони прямо ототожнюють з так званим «катехоном», який перешкоджає приходу в світ антихриста.
• Неприйняття західної цивілізації. Прихильники «політичного православ’я» жорстко засуджують західну цивілізацію, розцінюють її як сатанинську і таку, що прокладає шлях антихристу. Вони обстоюють «особливий шлях» Росії.
• Відмова від новітніх технологій обліку. Прихильники «політичного православ’я» зазвичай відкидають сучасні технології обліку громадян. Це стосується, зокрема, індивідуальних податкових номерів, біометричних документів тощо. Усе це вони вважають «печаткою антихриста», яку розробили західна цивілізація, щоб поставити під контроль православних християн.
Усі ці ідеї у 1990-ті рр. розповсюджувалися і серед православних парафіян в Україні. Однак, в Україні цей рух мав свою специфіку. Зокрема, українські активісти «політичного православ’я» з особливою завзятістю виступали проти державної незалежності України. Вони навіть відкилали українську культуру як таку. Крім того, вони повністю заперечували можливість використання української мови в богослужінні та проповіді.
Прихильники «політичного православ’я» виступали за повернення України до складу Російської держави та відтворення «єдиного народу». Звісно, для них є абсолютно неприйнятною ідея незалежності (автокефалії) Української Церкви.
Треба відверто визнати, що більшість церковних ієрархів виявилися неготовими до цього виклику. Єпископи тих часів сформувалися ще в радянський період. Вони звикли жити в умовах, коли Церква була витіснена з публічного простору. В радянський час єдиними можливими формами активності єпископів та священників були богослужіння, звершення треб та стримана храмова проповідь. Ані викладання в церковних школах, ані видавнича діяльність, ані участь в громадському житті не були тоді доступними для Церкви. І ось коли на початку 1990-х рр. несподівано відкрилися усі ці можливості, то більшість єпископів не зразу змогли адаптуватися до нової ситуації. Тому в публічній сфері значно більшу активність стали проявляли новонавернені миряни, багато хто з яких невдовзі приймав священний сан, без отримання належної богословської освіти.
На межі 1980-1990-х рр. з’явилася можливість створювати церковні братства, які ставили собі за мету соціальну діяльність та поширення в суспільстві православних цінностей. Саме ці об’єднання і стали головними адептами «політичного православ’я». Можна назвати кілька громадських організацій в Україні, які були яскравими представниками «політичного православ’я». До речі, усі вони демонстративно використовували в своїй діяльності виключно російську мову. Тому і я тут наводжу їхні назви «мовою оригіналу». Це, зокрема:
• «Союз православных братств Украины» (лідер Валентин Лукіяник);
• «Союз православных граждан Украины» (лідер Валерій Кауров);
• «Православный выбор» (лідери Юрій Єгоров та Дмитро Жуков);
• «Народный Собор» (лідер Ігор Друзь).
Важливо наголосити, що для прихильників «політичного православ’я» завжди була типовою недовіра до вищого церковного керівництва. Дуже часто вони виступали з критикою тих чи інших дій єпископів, постанов Соборів та Синодів. Разом з тим, вони з особливим пієтетом ставилися до усіляких «неофіційних» церковних авторитетів. Зазвичай, активісти «політичного православ’я» особливо шанують різних «старців», які підтримують їхню ідеологію. Авторитет подібних «старців» є для них вищим, ніж авторитет соборного розуму Церкви.
Наведу лише один типовий приклад. Прихильники «політичного православ’я» особливо шанують схіархимандрита Зосиму (Сокура, 1944-2002), який активно проповідував близькі їм ідеї. Зокрема, активісти «політичного православ’я» люблять цитувати заповіт схіархимандрита Зосими, в якому він закликав православних віруючих України завжди триматися Росії та за жодних умов не відокремлюватися від московського патріарха. Цікаво, що в своєму заповіті о. Зосима писав, що не можна визнавати ніякої автокефалії Української Церкви: ні законної, ні беззаконної. Це фактично був заклик не підкорятися рішенням Церкви, якщо вони не відповідають ідеології «політичного православ’я». Мені дивно, що любителі цитувати о. Зосиму чомусь ніколи не цитують його духовних, аскетичних чи моральних повчань. Все ж таки в православній традиції старець – це саме духовний наставник, який дає рекомендації щодо боротьби з пристрастями та гріховними звичками, а не промоутер політичної ідеології.
Вкажу і на ще одну характерну рису «політичного православ’я». Активісти цього руху завжди підтримували в Україні ті політичні сили, які стояли на проросійських позиціях. Інколи це набувало парадоксальних форм. Наприклад, з одного боку, цей рух завжди стояв на відверто монархічних позиціях і критикував радянський атеїзм. А з іншого боку, активісти «політичного православ’я» могли спокійно співпрацювати з партіями лівого політичного спектру, які завжди були противниками релігійних ідеологій. Наприклад, «Союз православных граждан Украины» на чолі з В. Кауровим неодноразово проводив спільні акції з Прогресивною соціалістичною партією Наталії Вітренко — однією з найбільш одіозних українських політичних сил. Також прихильники «політичного православ’я» могли співпрацювати і з Комуністичною партією України, незважаючи на те, що комуністи завжди обстоювали атеїстичні погляди.
На початку 2000-х рр. усі ці братства, які активно виступали від імені Церкви, ставали все більш радикальними. Саме тому Блаженніший Митрополит Володимир ініціював уважне вивчення їхньої діяльності з подальшим обговоренням на Соборі єпископів.
У 2007 р. за наказом Блаженнішого Володимира Київська митрополія уважно проаналізувала діяльність «Союза православных граждан Украины» та його лідера Валерія Каурова. В результаті була підготовлена довідка, представлена на розгляд Собору єпископів Української Православної Церкви 21 грудня 2007 р. У своїй доповіді на Соборі Блаженнійший Митрополит Володимир звернув особливу увагу на діяльність православних братств та навколоцерковних громадських організацій, які «політизують церковне життя та виступають із політичних питань від імені Української Православної Церкви, не маючи на це відповідних повноважень». Блаженніший Владика кваліфікував діяльність прихильників «політичного православ’я», як «дуже небезпечне явище, яке відводить людей від Православ’я… Воно розпалює політичні пристрасті, провокує непокору ієрархії, вносить розбрат в Церкву». Тому Предстоятель закликав усіх єпископів «пояснювати народу шкідливість політизації церковного життя, а також вчасно зупиняти тих, хто намагається внести в Церкву розбрат на основі політичних спекуляцій».
Собор повністю підтримав позицію Його Блаженства. В результаті було ухвалено окреме рішення щодо діяльності громадської організації «Союз православных граждан Украины» та її голови Валерія Каурова. Собор констатував, що діяльність цієї організації «не має відношення до Української Православної Церкви. Глава цієї організації, пан Валерій Кауров, не має права представляти позицію Української Православної Церкви і висловлюватися від її імені з будь-яких питань». Собор також засвідчив, що окремі дії та висловлювання Каурова «спрямовані проти Української Православної Церкви та шкодять її спасительній місії у суспільстві». Собор визнав деструктивним втручання у церковне життя України «політичних та навколоцерковних громадсько-політичних організацій, у тому числі й закордонних, які підтримують діяльність пана Валерія Каурова та його прихильників».
Таким чином, з ініціативи Блаженнішого Володимира єпископат Української Православної Церкви однозначно засудив «політичне православ’я» та дав негативну оцінку діяльності одного з лідерів цього руху в Україні.
Рішення Собору 2007 року мали продовження і в подальшій діяльності Блаженнішого Митрополита Володимира. 11 листопада 2008 р. Священний Синод Української Православної Церкви розглянув діяльність ще кількох громадських організацій, які пропагували «політичне православ’я», а саме: «Союз православных братств Украины», «Всеукраинское Православное братство во имя святого Архистратига Божия Михаила», «Всеукраинское братство Александра Невского», «Православная общественность Одессы», «Духовно-патриотический союз “Новороссия”». Синод констатував, що діяльність усіх цих організацій має політичне забарвлення. Крім того, ці організації активно звершували та пропагували обряди, які вступали у протиріччя з вченням Православної Церкви. Зокрема, вони звершували так званий «Чин всенародного покаяния» за гріх вбивства царя Миколая ІІ. Також активісти цих організації виступали за канонізацію московського царя Івана Грозного та Григорія Распутіна. Тому Священний Синод відкликав своє благословення, які було раніше дане на діяльність цих організацій. Крім того, Священний Синод чітко регламентував проведення Всеукраїнських хресних ходів та наголосив, що жодна Хресна хода «не може проводитися під політичними гаслами або бути присвяченою подіям політичного життя».
Однак, очільник «Союза православных братств Украины» Валентин Лукіяник не підкорився рішенням Синоду. Він і надалі продовжив свою активну діяльність, проводячи у тому числі і хресні ходи та інші публічні маніфестації. Тому Священний Синод ще раз повернувся до розгляду цього питання 28 червня 2011 р. Тоді було визнано, що діяльність Валентина Лукіяника є «антицерковною, деструктивною і такою, що вносить смуту в церковне і суспільне життя». На підставі канонічних правил Православної Церкви Валентин Лукіяник був відлучений від церковного спілкування до принесення ним щирого публічного покаяння.
Таким чином, Блаженніший Митрополит Володимир протягом кількох років приділяв особливу увагу проблемі «політичного православ’я». Він чітко усвідомлював, що цей рух несе в собі велику небезпеку для Церкви. Тому протягом 2007-2011 рр. було докладено чимало зусиль для боротьби з цією загрозою.
Однак, слід відверто сказати, що прихильники «політичного православ’я» в усі ці роки мали пряму підтримку з боку московського церковного керівництва. І це суттєво ускладнювало боротьбу з цим явищем. Особливо помітною ця підтримка стала з 2009 р., коли на чолі Російської Церкви став патріарх Кирил. Вже в перший рік свого патріаршества він сформулював концепцію «русского мира». Українські активісти «політичного православ’я» повністю її підтримали та узяли «на озброєння». Тому і сам патріарх Кирил став їх розглядати, як один з каналів просування свого впливу в Україні.
Буквально в останній рік земного життя Блаженнішого Митрополита Володимира відбувався новий спалах активності «політичного православ’я». Це було пов’язано з дискусією навколо євроінтеграції України. Восени 2013 р. Всеукраїнська рада церков та релігійних організацій зробила заяву на підтримку євроінтеграції. Серед інших релігійних лідерів цю заяву підписав і Блаженніший Митрополит Володимир. Це викликало негативну реакцію активістів «політичного православ’я», які почали засуджувати Предстоятеля за цей крок.
В жовтні 2013 р. громадські організації «Православный выбор Украины», «Союз православных братств Украины» и «Народный собор» оприлюднили звернення з засудженням євроінтеграції. Очевидно, авторами цього тексту були Валентин Лукіяник та Ігор Друзь. У зверненні говорилося, що православні в Україні «поддерживают не европейскую интеграцию, а единство “русского мира”». Євроінтеграція тут розцінювалася як «предательство цивилизационной сущности народа Украины, а также многовековой братской общности народов Украины, России и Белоруссии».
У 2014 р. більшість активістів «політичного православ’я» повністю підтримали російську гібридну війну проти України. Зокрема, лідер організації «Народный собор» Ігор Друзь навесні 2014 р. відправився на Донбас, де став радником відомого терориста Ігоря Стрєлкова-Гіркіна.
Заступник голови громадської організації «Православный выбор Украины» Дмитро Жуков на початку березня 2014 р. виїхав до Криму, де брав участь у підготовці та проведенні так званого референдуму. Невдовзі Жуков у складі загону Стрєлкова відправився на Донбас, де брав активну участь у бойових діях проти України. Пізніше він регулярно друкував в російських ЗМІ статті антиукраїнського змісту.
Ще один активіст «політичного православ’я» Валерій Кауров виїхав до Російської Федерації. У квітні 2014 р., знаходячись у Москві, він оголосив себе президентом так званої «Одеської народної республіки Новоросія». У 2022 р. Кауров повністю підтримав російську військову агресію проти України. Зокрема, у вересні 2022 р. він закликав жителів Херсонської області прийти на так званий референдум і проголосувати за приєднання до Росії. При цьому він посилався на заповіт Зосими (Сокура) з закликами до прямого підпорядкування Москві всіх єпархій на території України.
Таким чином, засудження «політичного православ’я» сьогодні сприймається як пророчий заповіт Блаженнішого Митрополита Володимира. Наш спочилий Предстоятель чітко усвідомлював ту страшенну небезпеку, яку несе в собі це явище. І як показав наш важкий досвід останніх років, Блаженніший Володимир був абсолютно правий. Активісти «політичного православ’я» відкрито стали на бік ворога на всіх фронтах воювали і продовжують воювати проти України.
Сьогодні ми маємо не тільки молитовно згадувати Блаженнішого Митрополита Володимира, але й докладати зусиль, щоб виконати цей його заповіт. Церква має бути відкритою до спілкування з усіма громадськими та політичними силами, однак Церква не є політичною організацією і вона не може займатися політичною пропагандою. Амвон – це місце для Благовістя про Христа Воскреслого, і ні в якому разі не можна використовувати його для виголошення політичних ідей та балочок про цивілізаційний вибір. Це просто неприпустимо. Спроби поєднати церковну проповідь з політичною діяльністю призводять до появи вкрай небезпечних форм релігійної свідомості.
