Про християнську малодушність в Україні говорити боляче, але необхідно. Її часто намагаються подати як «прозорість», «відкритість», навіть як «демократичність» церков. Але дуже часто за цими красивими словами ховається звичайна кон’юнктурність — готовність змінювати тон, позицію і навіть «правду» залежно від того, куди подув політичний вітер.
Коли змінюються політичні обставини, рейтинги, запити суспільних настроїв, — які формують медіа, топспікери, партії, бізнес-групи, — раптом змінюється й риторика релігійних середовищ. Учора одні й ті самі діячі виголошували панегірики, сьогодні роблять вигляд, що ніколи не були знайомі. І це не поодинокі випадки, а вже певна «норма виживання» в релігійно-політичному полі.
Тінь візантійської «симфонії»
Цей спосіб мислення не взявся нізвідки. Він тягнеться з так званого «симфонічного» періоду, коли візантійська ідея союзу Церкви й держави описувалася як гармонія «двох влад», що діють разом заради спільного блага. На практиці симфонія часто перетворювалась або на цезаропапізм (коли держава робила Церкву фактичним політичним інструментом), або на спокусу для Церкви користуватися державними важелями як власним ресурсом.
Устрій православних церков формувався в логіці однієї державної релігії й однієї релігійної вертикалі; всі інші традиції маргіналізували або оголошували підозрілими.
Формально той світ давно минув, але його тінь залишилася. Зберігши моделі управління, повноваження, звички й рефлекси, багато релігійних організацій сьогодні фактично змагаються за доступ до державних чиновників, які взяли б саме їхній світогляд, їхні інтереси і їхні пріоритети за основу державної політики.
Православне середовище в цьому особливо активне: значна частина зусиль ієрархів іде не стільки на євангелізацію чи пастирську опіку, скільки на здобування політичних позицій і пропонування себе державі як «стовпа національної єдності».
Так народжується неосимфонія — нова форма союзу Церкви й держави у формально плюралістичному суспільстві. Церква намагається стати не пророчим голосом, який здатен сказати владі і «так», і «ні», а гуманітарним департаментом, що забезпечує «цінності», «ідентичність», «традицію», «духовну безпеку» в межах політичної доцільності.
Проблема в тому, що коли Церква входить у політичну гру, вона починає мислити не Євангелієм, а рейтингами. І саме тут починається малодушність.
Боротьба за місце під політичним сонцем
У боротьбі за місце під політичним сонцем багато священників і єрархів просто забули, що означає бути християнами. Вони почали сприймати себе не як пастирів, а як гравців політичної сцени, для яких важливо вчасно опинитися у «правильному» таборі.
Ми бачили, як священнослужителі колишніх неканонічних структур Київського Патріархату та Автокефальної Церкви, отримавши в тому числі завдяки зусиллям п’ятого президента можливість легалізувати своє власне канонічне достоїнство у новій конфігурації, цілком спокійно вбудувалися в реалії 2019 року, коли влада змінилася.
На місцевих виборах 2020-го маятник хитнувся знову: там, де виникала нагода, чимало священнослужителів нової церковної структури заходили до місцевих рад уже під прапорами «Європейської Солідарності». Для одних це було продовженням старих союзів, для інших — новим каналом впливу. Але в обох випадках церковна присутність у владі часто виглядала не як служіння громаді, а як частина політичної торгівлі: підтримка в обмін на квоти, лояльність, бренд.
Паралельні історії ми бачимо й в інших конфесіях. У середовищі УПЦ вчора ще захоплювалися тим чи іншим «православним спортсменом» як символом віри та традиційних цінностей, а сьогодні дистанціюються від нього лише тому, що його особиста дружба чи політичні симпатії виявилися ближчими до нинішньої влади, ніж до системи інтересів певних ієрархів. Симпатії й антипатії вимірюються не Євангелієм, а політичними фронтами і системами власних інтересів.
Ще один сюжет — реакція частини релігійного середовища на те, що їхній «пономар», який довго був «своїм», став президентом і почав підтримувати автокефальний рух, хоча далеко не всі в церковних кулуарах щиро цього хотіли. Поки політик обслуговує інтереси певної групи, він «наш», «віруючий», «правильний». Коли ж він починає слухати ширше суспільство, а не лише релігійну номенклатуру, — стосунки охолоджуються й перетворюються на відверту ворожість.
Криза настає тоді, коли політики починають чути голос суспільства, а не приватні забаганки окремих ієрархів. І тоді ті, хто ще вчора будував із ними теплі, майже дружні стосунки, раптом «нічого не знають», «нічого не пам’ятають» і дуже швидко відмежовуються.
«Найпатріотичніша Церква» та зона комфорту
Особливий парадокс — поведінка тієї частини релігійної спільноти, яка найгучніше подає себе як «найпатріотичнішу Церкву» і як головний стовп національної єдності.
Під гаслами «духовної незалежності», «захисту від впливу країни-агресора» та «очищення релігійного простору» держава останніми роками ухвалювала рішення, які істотно змінювали конфігурацію релігійного поля. Це включало й законопроєкт № 8371, який офіційно подавався як інструмент захисту конституційного ладу та національної безпеки у сфері діяльності релігійних організацій, пов’язаних із державою-агресором, і зрештою був ухвалений як закон про заборону діяльності таких структур.
З боку держави це виглядало як реакція на реальну загрозу: використання російських релігійних інституцій як каналу впливу й легітимації агресії. З боку частини Церкви — як шанс закріпити за собою статус «єдино правильної» і посилити власні позиції за рахунок конкурентів. Деякі церковні лідери й середовища в цьому процесі діяли так, ніби головна мета — не стільки очищення простору від московського впливу, скільки оформлення власної «зони комфорту» в законодавстві та практиці.
Опозиція теж зіграла свою роль: гучні вимоги «заборонити московську церкву», заклики до рішучих кроків, тиск на владу — все це штовхало до рішень, у яких інтереси конкретної церковної вертикалі лягали на один бік із логікою безпеки. Так, формально йшлося про «захист духовної незалежності», але фактично створювалися тепличні умови для вузького кола релігійних бенефіціарів.
Чи не є це черговою формою малодушності?
Адже дуже часто продукуються не ідеї загальнохристиянського блага, не справжня еклезіологія свободи й відповідальності, а ідеї збереження власної зони комфорту: гарантованого статусу, гарантованого доступу до каналів впливу, гарантованого місця у владній конфігурації.
Для держави це теж небезпечно. У короткостроковій перспективі зручно мати поруч Церкву, яка підтримає «правильні» закони, наввипередки організовує процесії, молитви, спільні заяви. Але в довгостроковій перспективі така зав’язаність на одну релігійну структуру створює ілюзію, що національна єдність може будуватися на монополії, страхах та амбіціях окремих ієрархів, а не на відповідальному, дорослому суспільстві.
Розрив пам’яті і невдячність
Ще пів року тому Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій спокійно й плідно взаємодіяла з віцепрем’єром, відповідальним за питання національної єдності. Будувалися плани, відбувались зустрічі, релігійні організації намагалися вписати свої інтереси в його роботу. Саме цього державного посадовця представники більшості конфесій бігли щоб отримати можливість розширити власну діяльність, отримати додаткові майданчики діяльності, закріпити для себе окремий простір власного впливу.
Сьогодні, коли цей самий посадовець опинився в епіцентрі гучних підозр і розслідувань, частина тих, хто стояв у черзі до його кабінету, дуже підкреслено відмежовується від будь-яких стосунків.
Учора — спільні заяви, подяки, фото з заходів. Сьогодні — повна амнезія.
У боротьбі за те, щоб не втратити місце під політичним сонцем, цілі групи священнослужителів забули навіть елементарну людську порядність, не кажучи вже про християнську солідарність. Чого варто лиш згадати кількість виданих церковних нагород тим, чия вина вже доказана?
І тут виникає ключове запитання: наскільки така модель стосунків «церква–держава» справді корисна для держави, яка воює й намагається лишатися демократичною?
Страх Божий проти страху перед рейтингами
У корені християнської малодушності майже завжди стоїть страх — але не той, який називають «страхом Божим», а страх перед людьми: перед медіа, рейтингами, «ультра-патріотичним сегментом» соцмереж, перед колегами по єпископату.
Страх Божий — це внутрішня настанова: я більше боюся зрадити правду й совість, ніж втратити посаду чи доступ до кабінетів. Християнин, який живе страхом Божим, питає себе: що буде зі мною й моєю совістю, якщо я промовчу, коли маю захистити слабкого або стати свідком Божого милосердя?
Страх перед людьми ставить інші запитання:
• як це виглядатиме в новинній стрічці?
• що скажуть «свої» політики й «свої» спонсори?
• чи не постраждає мій рейтинг у правильній аудиторії?
Тоді Євангеліє стає декорацією, а справжнім «писанням» стає соціологія. Замість «так буде по-християнськи» звучить «так буде вигідніше й безпечніше».
Майже всі ключові євангельські сюжети проти цього. Христос попереджає:
• хто хоче йти за Ним (тобто носієм чеснот), має бути готовим втратити комфорт і репутацію;
• не можна служити одночасно Богові й системі, що вимагає зради заради вигоди;
• справжня праведність часто йде проти «зручної більшості».
Але коли християни, і особливо духовенство, починають жити страхом перед рейтингами, вони втрачають внутрішню свободу. Їхні рішення стають не про правду, не про людину, а про те, як не зіпсувати стосунки із сильними світу цього.
Так народжується типова модель малодушності:
«Я знав цю людину з доброго боку, але сьогодні вигідніше зробити вигляд, що нічого не пам’ятаю».
Це прямо суперечить євангельському образу доброго самарянина, який не перевіряв політичну біографію пораненого, не шукав, як це виглядатиме в очах «правильної» спільноти, а просто побачив людину в біді.
Корупція і людяність: дві речі, які не можна плутати
При цьому варто сказати абсолютно однозначно: корупція — це зло. Велике зло, яке несумісне з християнською совістю, етикою, з самим сенсом Євангелія. Християнська позиція не означає поблажливості до зловживання владою, до використання державних посад для власного збагачення.
Але ми живемо в такому медійному світі, де публічний скандал дуже легко підміняє собою правосуддя, а заголовки — сумління. Такі принципи трохи схожі на жарт про заклади для психічно хворих, у якому «хто перший халат надів, той і начальник».
З такими підходами падіння й підняття людей у цій сфері — питання часу. Однак за цими стрічками новин виникає інше, більш болюче питання: чи готові ми залишатися людьми?
Чи готові ми, засуджуючи корупцію як явище, зберігати здатність до співчуття, до розуміння конкретної людини, до розрізнення між доведеною виною й медійною хвилею? Чи готові ми не лише колективно «скидати» на людину всю соціальну агресію, а й розділяти з нею хоча б частину людської, моральної, духовної «нагрузки» — бути поруч, коли всі відвертаються?
Це і є межа між справедливою боротьбою зі злом і християнською малодушністю, яка прикривається гаслами, але насправді боїться за власну зону комфорту.
Християнська позиція владики Михаїла як контрприклад
На цьому тлі позиція одного конкретного владики — Михаїла, екзарха Вселенського Патріархату, — виглядає нетипово. Її можна обговорювати й критикувати, але в ній є те, чого бракує багатьом: відсутність кар’єрного розрахунку і готовність діяти не за політичною кон’юнктурою, а за совістю.
Що відбулося?
Владика виступив із клопотанням щодо запобіжного заходу для державного чиновника, з яким мав досвід співпраці в релігійній сфері. У цьому клопотанні він чітко обмежився тим, що знає особисто: професійною, релігійною, міжрелігійною площиною. Він не виносив вироків щодо енергетики чи корупційних схем, визнавши, що це — компетенція суду, а не єпископа.
Він усвідомлював ризики: розумів, що це не сподобається частині спільноти, яка вже зробила ставку на «правильну дистанцію», і що це може викликати нерозуміння в певних політичних штабах. Але все одно пішов на цей крок — не тому, що це вигідно, а тому, що вважав це по-християнськи правильним.
Важливо, що його жест не був продовженням жодного політичного контракту. Він не пов’язував свою позицію з майбутніми посадами чи преференціями. У ситуації, де найпростіше було мовчати, він вирішив сказати:
«Так, я знаю цю людину з позитивного боку в певній сфері й не відречуся від цього знання тільки тому, що сьогодні її зручно таврувати».
Так само показова історія з ідеєю можливого екзархату як одного з інструментів канонічного врегулювання українського релігійного питання. Владика не розглядав її як власний кар’єрний проєкт, не асоціював її зі своїм новим «престолом» чи особистим посиленням. Якби він мислив виключно в категоріях особистого майбутнього, то в умовах скандалу мав би всі підстави страхувати власну кар’єру: відмовчатися, відмежуватися, перекласти відповідальність на когось іншого.
Але він обрав інше — повестися як християнин, а не як чиновник від Церкви.
Його крок не скасовує розслідувань і не підміняє суд. Він про інше:
• про право людини на свідчення тих, хто знає її не лише через заголовки;
• про християнський обов’язок не втікати від того, з ким учора працював, лише тому, що сьогодні його ім’я токсичне;
• про готовність поставити Божий суд і власну совість вище за страх перед людським осудом.
У цьому й різниця між християнською позицією та малодушністю.
Малодушний єрарх питає:
«Як це відіб’ється на моєму статусі та впливі?»
Християнин питає:
«Чи не зраджу я правду й людину, якщо промовчу?
Чи не стану тим священиком або левітом, які пройшли повз пораненого?»
У випадку владики Михаїла ми бачимо саме другий тип логіки. І, можливо, саме з таких — неідеальних, ризикованих, непопулярних, але чесних — кроків починається наше одужання від церковної малодушності.
Наостанок — запитання до всіх нас
Сьогодні в Україні улюблена формула — «стовп національної єдності». Її застосовують до армії, до мови, до культури, до Церкви. Але справжні стовпи єдності будуються не на кон’юнктурі й не на страхах, а на відповідальності й здатності платити власною зоною комфорту заради правди.
Християнство не про те, щоб бути при «правильному» політичному сонці. Воно про те, щоб залишатися людьми Євангелія навіть тоді, коли сонце заходить — і над політиками, і над єрархами, і над медійними трендами.
І це питання сьогодні адресоване не лише Церкві, а й державі: чи хочемо ми мати поруч кон’юнктурну «придворну» релігію, чи все-таки — вільну, часом незручну, але по-справжньому християнську спільноту,яка не боїться бути чесною й тоді, коли це політично невигідно? Особливо у часи коли політичні кризи можуть поставити під загрозу існування нашого спільного унікального простору – Держави Україна.
