Конфлікт наративів: Як політична мова православних церков розділяє українське суспільство

Геннадій Христокін, релігієзнавець, теолог, доктор філософських наук, професор, член Софійського братства

Василь Лозовицький, богослов, кандидат богословських наук

Вступ

Українське суспільство після 24 лютого 2022 р. потрапило в нову політичну реальність, яку спровокувала російська агресія. На фоні згуртованості суспільства, що об’єдналося для протистояння РФ, між православними конфесіями в Україні ми спостерігаємо суттєве посилення протистояння, використання риторики та дій, які призводять до посилення напруги. Українська православна Церква (УПЦ) та Православна Церква України (ПЦУ) «перебувають наразі в стані конфронтаційного протистояння» [6, 8]. Особливо гостро конфронтація позначилася у сфері мас-медіа, вплив яких на українське суспільство є визначальним. Пояснення конфліктності православних конфесій, що транслюються в мас-медіа в переважній більшості є самоочевидними. Серед причин конфлікту між УПЦ та ПЦУ, з одного боку, називають те, що УПЦ є «московською церквою», що вона «діє в інтересах кремля», що вона «не хоче офіційно розірвати стосунки з РПЦ», що «процес примирення і об’єднання церков гальмується позицією митрополита Онуфрія та єпископату». Так само, з іншого боку, лунають звинувачення, що в Україні є «гоніння на церкву», що в «політичному тиску на УПЦ зацікавлена ПЦУ», яка є «неканонічною» і взагалі «не є церквою». Ми не ставимо перед собою завдання з’ясувати істинність/хибність цих тверджень, ми не намагаємося оцінити діяльність православних конфесій з позиції їх відповідності державно-національним інтересам, це є предметом окремого дослідження, ми лише констатуємо, що позицїї УПЦ та ПЦУ є наративними і мають бути проаналізовані саме як конфлікт наративів. Чи мають православні конфесії та дослідники необхідну мову і засоби, щоб здійснити критичний аналіз конфлікту православних наративів?

На нашу думку, православні конфесії виходять з того, що здатні вірно пояснити кризову ситуацію на тій підставі, що мають релігійне розуміння політики, історії та сучасності. Насправді, такого єдино вірного розуміння історії, основних проблем сьогодення і бачення майбутнього в православ’ї немає.  У православ’ї не існує такого теологічного дискурсу чи політичної мови, які б дозволили уникати конфліктів та мати узгоджені рішення. Кожна конфесія виробляє власну мову та пояснення, які транслюються в публічну сферу. Пошук виходу з української церковної кризи є важливим завданням перед суспільством, державою, світовим та українським православ’ям, але це й виклик перед експертною спільнотою, яка повинна запропонувати методологію дослідження наративних конфліктів. Чи існує така методологія  в українському публічному та науковому просторі?

Завдання

Ми виходимо з того, що міжправославний конфлікт в Україні варто розглядати як владно-наративний конфлікт, зіткнення ідентичностей конфесій, які мають певні політичні та інституційні інтереси. Ми б хотіли не лише підтвердити наявність політичних інтересів православних конфесій, але й показати як цей конфлікт виникає з конфлікту її наративів. Для нас важливо зрозуміти як функціонує політична мова релігійної спільноти і як вона реагує на зустріч з опонентами? Які наративи існують в православному середовищі і які з них є конфліктними, а які об’єднавчими? Які політичні та інституційні інтереси приховуються за певними наративами, і як вони породжують конфлікти? Які перспективи вирішення конфлікту? Яким має бути методологічний інструментарій, щоб віднайти адекватний дискурс для аналізу і вирішення ситуації?

Особливості організації структури релігійного дискурсу 

На нашу думку, православний дискурс має чотири різновиди: дискурс Церкви як ідеальної релігійної спільноти; дискурс Церкви як громади (приходу); дискурс Церкви як структур церковної влади; дискурс Церкви як громадянської та політичної спільноти. Дискурс Церкви як ідеальної спільноти ми зустрічаємов Євангеліях – це горизонтальний дискурс любові, взаємності та спілкування. Євангелія не знають і не містять в собі дискурсу влади церковних структур. Дискурс церковної структури (юрисдикції) – є вертикальним дискурсом церковної влади, що зберігає правила та звичаї Традиції і виробляє і транслює сучасні владні наративи церковної організації. Дискурс громади(общини) – є горизонтальним дискурсом, що транслює і поєднує євангельські наративи та владні рішення та репрезентує відносини в общині. Нарешті існує горизонтальний  громадянсько-політичний дискурс, який виражає суспільні ідеали конфесії, сформовані під впливом культурного середовища та домінуючої політичної теології. Загалом в православному суспільно-політичному дискурсі віруючий (община) одночасно ідентифікують себе як: учасникапевної ідеальної релігійної спільноти (Церкви Христової); представника місцевої громади (приходу); певної церковної структури (юрисдикції); певної суспільної групи (етноса, нації, культури); громадянином певної держави. Тому важливо виявити базові наративні рамки ідентичностей УПЦ та ПЦУ, з’ясувати причини конфліктності між ними. Кожна конфесія будує власну наративну рамку в якій узгоджує всі означені види дискурсів.

Православну риторику можна розпізнати тоді, коли вона співпадає з культурною мовою суспільства певного часу, передбачає певні цінності і значення, які підготовлені суспільством. Коло культурно-історичних, політичних, економічних дискурсів суспільства визначає зовнішній контекст в якому проявляється і актуалізується внутрішній релігійний дискурс. І в той же час, дискурс конфесії завжди екстраполюється на суспільну риторику, культурний контекст, політичну реальність і впливає на нього.

Структурний аналіз дискурсів офіційних структур УПЦ та ПЦУ

Якщо порівняти між собою суспільно-політичний дискурс УПЦ та ПЦУ у виявлених нами аспектах, то ми побачимо, що конфлікту між українськими юрисдикціями на рівні євангельських ідеалів, віровчення, соборної традиції та церковної обрядовості не має. У них співпадають базові сотеріологічні наративи. Відмінність дискурсів конфесій починає проявляється на рівні храмової проповіді, і це пов’язано не лише з (не)використанням української в проповіді та богослужіння, але з акцентами на які наголошують священники під час звернення до народу. Приховано чи відкрито, в обох конфесіях присутня тема війни. Тепер не лише пряма мова, але й мовчання про війну вже має політичний присмак.

Принциповими є відмінності наративів УПЦ та ПЦУ на рівні юрисдикційному. Вони породжені в певній мірі конфліктом інтересів структур, відмінністю попередніх історій їх формування. Обидві визнають важливість канонічних норм, але мають відмінні інтерпретації їх застосування. Якщо коротко, то УПЦ не визнає за ПЦУ статусу канонічної Церкви. В Постанові Собору УПЦ від 27 травня 2022 року зазначається, що для початку діалогу від ПЦУ вимагається: «вирішити питання канонічності ієрархії ПЦУ, адже для Української Православної Церкви, як і для більшості Помісних Православних Церков, є цілком очевидним, що для визнання канонічності ієрархії ПЦУ необхідне відновлення апостольської спадкоємності її єпископів» [13]. Це означає, що УПЦ не визнає ПЦУ як Церкву та позбавляє її права церковної суб’єктності. За проголошеннями «не канонічності» ієрархії ПЦУ (навіть попри отримання Томосу), приховується владна складова – відмова від рівноправного діалогу. З свого боку, ПЦУ вважає УПЦ «частиною РПЦ», відмовляючи їй в «незалежності», – щоб стати автокефальною УПЦ має приєднатися до ПЦУ. Тим самим, ПЦУ намагається політично делегітимізувати УПЦ. Тобто, конфлікт між УПЦ та ПЦУ точиться навколо питання легітимації– права на сакральну владу.

Для обґрунтування свого права на владу ПЦУ виходить з того, що для українська Церква не повинна набувати легітимності від «імперської структури» РПЦ. Єдиним джерелом легітимації є Вселенський патріархат, який вправі надавати автокефалію. Тоді як УПЦ виходить з іншої ситуації, так як свою легітимність вона отримала від РПЦ, то її підтвердження від Фанару не потрібно. Проголошена в 2022 році «незалежність» від РПЦ, ніби то лише підсилює цю легітимність. Такі протилежні бачення шляхів отримання канонічного статусу є результатом не лише відсутності у світовому Православ’ї узгодженої процедури отримання автокефалії, але й свідченням полярних наративів УПЦ та ПЦУ.

Основою різниці наративів двох конфесій є відмінне поєднання канонічного та національного факторів. Для ПЦУ національний аспект є частиною канонічної легітимності – щоб бути легітимною, Церква має позиціонувати себе національною. Для ПЦУ легітимною може бути Церква, якщо: 1) не має стосунків з РПЦ; 2) засуджує збройну агресію РФ; 3) отримала Томос про автокефалію від ВП; 4) Церква позиціонує себе як українська. Натомість для УПЦ національний фактор не грає важливої ролі – легітимною для неї є Церква, що: 1) отримує своє право від «Церкви матері» (легалізується через РПЦ); 2) не може розірвати зв’язки з РПЦ, навіть в умовах війни і агресії з боку РФ; 3) не може проголосити власну автокефалію, але не може і просити її від ВП (щоб не поставити під питання існуючу легітимність); 4) позиціонує себе українською номінально. Ці дві альтернативні версії легітимаційних наративів, що мають історичні прецеденти у канонічному праві, зіткнулися в Україні переважно по політичним причинам. Справді, кожна з них на сьогодні отримала свій статус в законний спосіб і варто визнати де факто рівноправність двох структур, але владні амбіції не дозволяють цього зробити.

Конфлікт наративів посилюється політико-ідеологічними причинами. Базовий політичний наратив ПЦУ в тому, що українці є окремим «церковним тілом», що формується через протиставлення «імперській церкві», самостійною політичною нацією, що виникає через відокремлення від «російського/радянського народу» та незалежною державою, що протистоїть російській імперській державі. Тоді як базовий політичний міф УПЦ інший – українці складають «єдиний православний народ з росіянами та білорусами», які історично і містично складають «єдину Церкву». Військовий конфлікт відбувається не між народами, а між політичними владами держав. Треба визнати, що крім цього офіційного, в УПЦ можна зустріти і інші версії політичних наративів, зокрема більш прихильних автокефалії чи об’єднанню з ПЦУ, але вони залишаються на маргінесі. Як бачимо, саме символічний конфлікт двох протилежних еклезіологічних та політичних картин світу обумовлює непримиренність ситуації.

Особливу деструктивну роль в українській ситуації відіграє церковно-політична ідеологема «русского міра», навколо якої стикаються наративи конфесій. Цей політичний міф говорить зрозумілою мовою до тих, для кого «Русь», «Росія», «русская культура», «русскоє православіє» є близькими до наративів про «єдину Церкву», «один народ», «одну Вітчизну». Ідеологема «русского міра» замислювалася як ідейне підтвердження єдиної культурної та духовної спільності населення, що проживає на території усіх пострадянських країн. І потім ця, напочатку маргінальна ідеологія РПЦ, почала поступово ставати офіційною ідеологією кремля. Ця політична міфологема народилася з культурного і політичного контексту РФ, і коли цей міф став транслюватися за межі РФ, то виявилося, що він не розпізнається як свій громадянами інших країн, навіть коли ці громадяни є православними. Це тому що в ідеології «русского міра» немає нічого про національну культуру інших країн, нічого про їхні політичні та культурі звичаї, нічого про Христа, але багато про культурний контекст російсько-радянського світу, який після розпаду СРСР перестав бути актуальним за межами РФ.

Доктрина «русского міра» гостро критикувалася в ПЦУ та українському суспільстві. Хоча в УПЦ вона не були офіційно визнаною і має багато противників, але має багато прихильників серед єпископів та мирян. Як так сталося? Певний час, особливо на початку української  незалежності, дискурс УПЦ був суголосним пострадянським наративам в українському суспільстві. Але після Майданів 2004 і 2014 років, політичний наратив УПЦ, став поступово входити в протиріччя з публічним дискурсом української держави і наративами суспільства. Це як раз той випадок, коли дискурс УПЦ перестав відповідати громадянському й державно-політичному контексту України. Протягом останніх двадцяти років, особливо після анексії Криму та війни на Донбасі, українське суспільство активно рухалося в бік Європи, тоді як УПЦ продовжувала орієнтуватися на наративи «єдності братніх народів», які суспільство перестало розуміти. Тим самим, громадяни втратили семантичний ключ до проповіді УПЦ, вона говорила мовою, яку вони не приймають. Натомість дискурс ПЦУ цілком відповідав національним запитам на незалежність від москви. Саме тому УПЦ та ПЦУ прийняли різні національно-політичні підстави власної легітимності, що стало підставою для їх конфлікту.

Нарешті, УПЦ та ПЦУ стали заручниками додаткових чинників – психологічного, культурно-ментального та іміджевого характеру. Обидві конфесії за 30 років сформували стійку психологічну відразу одна до одної. УПЦ сформувала своєрідний анти-бренд ПЦУ(УПЦ-КП) як «розкольників». І цей образ так сильно прижився в свідомості її прихильників, став частиною іміджу УПЦ, що вона вже не здатна його змінити чи відмовитися від нього. Так само і ПЦУ доклала чимало зусиль до формування образу УПЦ як «московської», подолати який вона не здатна. Хоча за стилем управління ці структури досить схожі. Як бачимо, наративні рамки УПЦ та ПЦУ різні, що спонукає до конфлікту наративів на різних рівнях церковних дискурсів. Ще глибшим в кожній конфесії є конфлікт між євангельськими наративами, з одного боку, і політичними, з іншого боку. Саме ця криза є найважливішою, але обидві конфесії не звертають на неї уваги.

Конфлікт владних наративів суб’єктів православної кризи в Україні

В мас-медіа широко представлена позиція – ототожнювати всю УПЦ з «московською церквою» [15]. Насправді, УПЦ є складним і досить строкатим утворенням, що має декілька альтернативнихнаративів. В ній співіснують наратив «незалежності України» з ідеологією «русского міра». Чи можна дії та риторику УПЦ пояснити лише залежністю від РПЦ? Ми визнаємо факт такої залежності, яка значно підсилюється сильною корпоративною солідарністю структур УПЦ, страхом втратити джерела сакральної влади («благодаті»), помножену на віру в канонічність («істинність») своєї корпорації. На думку прихильників УПЦ поєднання цих факторів робить існування їх конфесії «особливим», «освяченим», відмінним від «не канонічного» буття її конкурентів. Саме страх втратити свої сакральні привілеї, а насправді, корпоративну і дискурсивну владу над суспільством та істиною, а ще глибше, страх зруйнувати цілісність церковної структури і страх змін та осучаснення – ось головна мотивація УПЦ. Компонент залежності відструктур та ідеології РПЦ тут є додатковим. І щоб зберегти символічну владу («сакральність») та свою структуру («канонічність»), і щоб уникнути змін і оновлення, УПЦ проголошує «незалежність» від РПЦ і одночасно продовжує уникати розриву стосунків з нею. Приховування зв’язку з РПЦ є свідченням не стільки реальної адміністративної залежності (насправді усі рішення УПЦ приймає самостійно), скільки сумнівною вірою, що зв’язок з джерелом вищої сакральної влади («благодаті») здійснюється через РПЦ.

Це ж виступає причиною не визнання ПЦУ канонічною Церквою. Надання ПЦУ Томосу і можливість об’єднання є прямою загрозою втрати сакральної влади УПЦ та руйнацією засад її еклезіальної та політичної теології. Діалог і примирення з ПЦУ керівництво УПЦ сприймає як приниження, іміджеву втрату. Піти на рівноцінне об’єднання означає для УПЦ загрозу втрати легітимності. Тут не йдеться про єднання у Христі, керівництво УПЦ є охоронцем своєї юрисдикції, дискурсивної влади і матеріальних інтересів, які не хоче ділити з ПЦУ. УПЦ скоріше воліє імітувати стан жертви «переслідувань», ніж визнати канонічність ПЦУ.

Навіщо тоді публічне позиціонування себе як «незалежної» від РПЦ, навіщо заяви про «гоніння»? Це складна гра – з українською державою, щоб не підпасти під заборону; з українським суспільством, щоб продемонструвати розрив стосунків з агресором; з світовою спільнотою, для демонстрації «гонінь»; з РПЦ, щоб не налякати автокефалією. А насправді, позиціонування себе як «незалежної» потрібно для збереження непорушності церковної структури, сакральної влади, майна і запобігання загрози об’єднання з ПЦУ. Відомо, що РПЦ не сподобалося проголошення «незалежності» УПЦ, але звернення до міжнародних структур і церковних організацій про «гоніння» в Україні: дає можливість РПЦ зберегти за собою статус «Церкви-матері»; є фактором символічного прив’язування УПЦ; грою перед власним електоратом і кремлем; нагадуванням Вселенському православ’ю, що РПЦ ніколи не відпустить УПЦ.

Яка тут політика ПЦУ? Вона хоче максимально послабити легітимність УПЦ, зруйнувати її символічну владу, показати, що після отримання Томосу, ПЦУ має законне право на рівність в системі Вселенської Церкви і на символічну владу в Україні. ПЦУ намагається примусити УПЦ до публічного рівноправного діалогу, до офіційного розірвання стосунків з РПЦ, і тим самим ввести вирішення церковного питання в канонічне русло Константинополя. У цьому сценарії УПЦ мала б піти на діалог з Вселенським патріархом і приєднатися до ПЦУ, або втратити свою легітимність. При цьому, політична «нейтральність» УПЦ та її приховані зв’язки з РПЦ мають лише підтвердити не лояльність до влади та не патріотизм.

Державі потрібно об’єднати чи показати намір єднання двох юрисдикцій в єдину Українську помісну Церкву для згуртування народу і демонстрації символічної перемоги над РФ. Тому, держава не може собі дозволити ліквідувати УПЦ, бо це було б ознакою репресій. Насправді влада зацікавлена в прямих і швидких переговорах двох структур та їх об’єднанні. Але не може примусити до них, бо має враховувати як права конфесії на вільне існування, так і інтереси національної безпеки, які примушують її заборонити релігійну організацію, що афілійована в країні агресорі. А УПЦ може уникати діалогу, користуючись гарантованими їй конституційними правами, що дозволяє УПЦ проголошувати своє право на незалежність від держави, але фактично боронити свої корпоративні інтереси. Тому об’єднання конфесій можливе лише у співпраці всіх сторін.

Наративи, що об’єднують та роз’єднують православних в Україні

В зіткненні православних наративів містяться приховані причини конфліктів юрисдикцій. Мир/конфлікт між церковними структурами – це ступінь (не)прийняття, (не)узгодженості наративів, дискурсивної влади релігійних суб’єктів. Конфлікт виникає тоді, коли символічні значення не узгоджені, коли наративи зіткнулися, або сторони перестають поважати сакральності інших. То чи існують наративи навколо яких можливе об’єднання православних конфесій України? І які наративи гальмують цей процес?

Аналіз проведений нами та іншими дослідниками підтверджує, що домінуючим повідомленням, навколо якого в умовах війни можливе об’єднання українців та релігійних спільнот є наратив «незалежної України» як спільного дому для всіх хто цінує свободу. Загальноприйнятним є також наратив «громадянського миру та партнерства, діалогу Церкви, держави та суспільства». Так само, знаходять між собою порозуміння ті, хто в УПЦ та ПЦУ приймає наратив «незалежної Церкви». Більшість православних України визнають себе належними саме до української Церкви, що може слугувати перспективним фактором єднання в майбутньому. Навіть, коли мова йде про актуальність автокефалії, то це в меншій мірі розділяє православних, вони в цілому визнають актуальність отримання автокефалії, особливо останні роки.

В той же час, полярно розділяє прихильників обох церков шляхи досягнення канонічної автокефалії. Суттєво впливає на розкол суспільної думки політизація питання, приховані полярні оцінки конкурентами один одного як «розкольників»-«московських», «безблагодатних»-«фсбешників в рясах», «націоналістів»-«імперців». Всі ці повідомлення створюють абсолютно протилежні наративи, які виключають діалог. Варто звернути увагу, що ці полярні оцінки не завжди є дзеркальними, вони перекидаються по діагоналі – УПЦ звинувачує ПЦУ в порушенні церковної єдності та відсутності священицької спадкоємності, а ПЦУ звинувачує її в політичному імперіалізмі та співпраці з москвою. Невірна оцінка явища перехресного накладання наративів приводить до того, що всі дії УПЦ оцінюються її опонентом як прояв залежності від РПЦ, а всі дії ПЦУ оцінюються як неканонічні.

Аналіз шляхів подолання конфлікту в Україні

Перспектива вирішення конфлікту виглядає досить песимістично. На нашу думку, за умови продовження попередньої політики УПЦ має шанс маргіналізуватися. Страх трансформацій та владні амбіції консервують УПЦ, вона все більше стає закритою корпорацією, яка не виконує функції Церкви для всього суспільства. Є досить малі шанси, що керівні структури УПЦ змінять свою політику, що вони будуть відкриватися для діалогу, розірвуть стосунки з РПЦ, розпочнуть діалог з ВП, налагодять партнерські стосунки з державою. Проте надія є. Суспільна дискусія щодо пошуку шляхів виходу з конфліктної ситуації пропонує декілька варіантів. Один з варіантів її вирішення полягає у об’єднанні двох конфесій в єдину православну Церкву України, а інший в їх взаємному визнанні та співпраці. На нашу думку, ймовірність для об’єднання православних конфесій в Україні незначна, між ними існують занадто багато канонічних, політичних, адміністративних, психологічних відмінностей, що унеможливлюють об’єднання в короткій та навіть і середній перспективі. Підстав для реалізації взаємного визнання та співпраці так само мало. Хоча отримання ПЦУ Томосу робить її рівно-канонічною з УПЦ, і так само, не отримання автокефального статусу, не робить УПЦ не легітимною, але у нас є великі сумніви, що обидві конфесії здатні визнати взаємну рівну легітимність. Без зовнішнього авторитетного православного арбітражу, вони не зможуть узгодити процедуру співпраці між собою, а розірвання УПЦ стосунків з ВП фактично позбавляє ситуацію законних шляхів вирішення. Різниця в розумінні фактору націєтворення для церковної спільноти, демонструє відмінність політичних теологій, що в свою чергу ускладнює ситуацію. Є всі підстави вважати, що УПЦ не зможе прийняти націєцентричну еклізіологію і відмовитися від ідеї «єдності братніх народів». Так само, мало ймовірно, що ПЦУ відмовиться від позиціонування конфлікту з УПЦ як боротьби з проросійською ідентичністю. Не варто скидати з рахунків фактори організаційного і психологічного протистояння, тут зіткнулися інтереси двох структур в площині боротьби за приходи. Отож, перед нами ситуація, коли за розбіжностями в еклізіологічних моделях, політичних теологіях, адміністративних інтересах та ментальності взаємного знецінення, приховуються владні інтереси церковних бюрократій.

Зараз склався де факто стан взаємного неприйняття, але й незалежного існування. Зусилля подолання цієї ситуації і початок діалогу про об’єднання загрожує потрясінням в керівництві структур, аж до загрози внутрішнього розколу. Щоб убезпечити себе від цього, керівництво УПЦ буде продовжувати дотримуватися своєї еклезіологічної моделі і обирає позірну цілісність перед трансформаціями. ПЦУ буде продовжувати стереотипізацію УПЦ як «московської», інтереси якої суперечать Україні. Тим складніше буде ПЦУ відмовитися від цього образу, бо він має значний попит серед громадськості.

На нашу думку, обидві юрисдикції мають достатньо стійкі канонічні підстави вважати себе легітимними, вони пройшли свій шлях, створили власні структури й керівництво, утвердили устави, звичаї, мають підтримку серед певного кола вірян, вплив на суспільство і можуть обґрунтовувати власне право на незалежність соборними рішеннями та канонами. Тобто, їх буття фактично і практично реалізується автономно, вони не потребують одна одну для своєї легітимації, вони здобули її у несхожий спосіб. А це означає, що ці структури внутрішньо не потребують об’єднання. Усі спроби об’єднання будуть суперечити їх вихідним засадам, тому кожна з них розуміє об’єднання як приєднання, щоб зберегти ці засади незмінними. Об’єднання УПЦ та ПЦУ – це фактично їх руйнування в їх теперішньому стані, а це не вигідно ні одній з цих конфесій. За цією причиною об’єднати ці структури без суттєвих зрушень в їх основних наративах неможливо ні ідейно, ні політично, ні навіть організаційно. Вони формувалися як антиподи одна одній. Тому, окремим священникам або приходам цілком можливо і варто змінювати юрисдикцію, але структурам об’єднатися в осяжній перспективі не вдасться. Особливо важко буде досягнути єдності в умовах військової конфронтації з РФ.

Чи можливий діалог і співпраця між православними вірянами УПЦ та ПЦУ? На нашу думку, можливий і необхідний. Там де стикаються священні історії, там люди можуть знайти порозуміння, якщо зможуть вийти з під їх впливу. Було б ідеально досягнути стану, коли обидві структури взаємно визнали одна одну і співіснували у спільній співпраці (як ПЦУ та УГКЦ), але поки такого немає, то основний акцент має бути зроблений на діалозі мирян, священників та богословів від обох юрисдикцій. І на цьому шляху в Україні вже є здобутки. Нещодавно групою ініціативних богословів, кліриків та мирян УПЦ та ПЦУ було створено «Софійське братство». Воно має на меті сприяти об’єднання православ’я в Україні та діалогу заради миру [16].

Богословською методологією для православного діалогу є критичний підхід, який дозволяє побачити позицію кожної сторони як наративну і піддати її певній деконструкції. Значну роль в діалозі православних відіграють об’єднавчі наративи, навколо яких можливе спілкування. Критичне прочитання власних та чужих наративів не повинно перетворюватися на війну між ними. Так, наприклад, виявлення і деконструкція наративів канонічного ексклюзивізму та «русского міра» важлива робота аналітично-критичного дискурсу, але ці зусилля не повинні перетворюватися на репресивну практику боротьби з носіями цих ідей. Вже сам факт виявлення загрози цих наративів в значній мірі нейтралізує їх, тепер ми знаємо про їхню хибність і можемо їх вільно критикувати, зменшуючи цим самим негативну силу їх впливу. При цьому ми не повинні породжувати анти-наративи, бо це лише запускає логіку поляризованого дискурсу і створює репресивну атмосферу конфліктності. Єдине українське православ’я має творити об’єднуючі історії.

Важливою умовою реалізації співпраці та послаблення міжправославних конфліктів є громадянське суспільство. Воно є полем зустрічі самих різних спільнот та структур. Громадянське суспільство має інтереси не структурні, а функціональні та ціннісні. Завданням громадянського суспільства є проголошення ідеалів та цінностей для всього українського суспільства навколо яких має об’єднатися православ’я, держава та різні суспільні групи: свободи, солідарності, відкритості, взаємодії, спілкування та толерантності [20]. Церква теж є громадянською спільнотою, що здатна запропонувати власні стратегії теологічного обґрунтування спільних цінностей, в цьому її місія і покликання перед суспільством. Символічний простір громадянського суспільства є також передумовою суспільного миру та продуктивної взаємодії церви та держави.

Висновок

В результаті проведеного дослідження нам вдалося встановити, що криза українського православ’я – це конфлікт, який має чіткий мовно-символічний вимір. На нашу думку для аналізу конфлікту між православними акторами доцільно використовувати не лише наративну, наративно-аналітичну, але й критично-рефлексивну методологію,яка дозволяє здійснити як розгляд теологічної мови, так і інструментарію, яким ця мова формується. Нам вдалося встановити, що православна криза в Україні відображає конфлікт релігійних наративів та практик. Це конфлікт євангельських та політичних наративів УПЦ та ПЦУ. Глибинною причиною цього конфлікту є внутрішня криза між наративами євангельської спільноти та наративами конфесії, коли керівні церковні структури видають цілі самозбереження за ідеали Церкви Христової. Неможливість продуктивного діалогу між УПЦ та ПЦУ обумовлена різницею в оцінках історії та сучасних подій, відмінними політичними та корпоративними інтересами. У ситуації з УПЦ ми зустрічаємося з феноменом стійкої консервативної корпоративності, заснованої на симпатії ідеям «русского міра», посиленої страхом втратити символічної влади, небажанням йти на діалог з ПЦУ, небажанням осучаснюватися. ПЦУ успішно руйнує монополію символічної влади УПЦ, показує, що після отримання Томосу вона має канонічну рівність у Вселенській Церкві та символічну владу в Україні. ПЦУ намагається примусити УПЦ до публічного рівноправного діалогу, офіційного розірвання стосунків з РПЦ, і тим самим послабити її легітимність, ввівши вирішення церковного питання в Україні в канонічне русло Константинополя. Основна проблема УПЦ – у втраті життєвого зв’язку з політичним і культурним контекстом суспільства, який кардинально змінився, а небажання змінюватися призводить її до маргіналізації. Між юрисдикціями склалася ситуація поляризації і конфлікту канонічних та політичних наративів, подолати яку конфесії самостійно не здатні. На рівні церковного керівництва обох конфесій вирішення питання про об’єднання неможливе. Проте українське православ’я здатне вести продуктивний діалог на рівні мирян, священників та богословів. Об’єднавчі зусилля мають відбуватися навколо об’єднуючих наративів і послуговуватися методологією критики негативних наративів обох сторін. Громадянське суспільство є важливою суспільною базою, навколо цінностей якої має об’єднатися православ’я. Символічний простір громадянського суспільства є також передумовою суспільного миру та продуктивної взаємодії церви та держави.

Джерело: Софіївське братство

Література:

1. Баркар Д. Як УПЦ переконувала, що вона не МП. Виправдання та заперечення – 2022. 13.01.2023. https://imi.org.ua/monitorings/yak-upts-perekonuvala-shho-vona-ne-mp-vypravdannya-ta-zaperechennya-2022-i50165
2. Горєвой Д. Як Московський патріархат працює проти України на зовнішній арені? 28.02.21. https://www.radiosvoboda.org/a/upc-mp-moskovsky-patriarkhat-viyna/31124061.html
3. Громенко С.  Московському православ’ю в Україні кінець. У Росії церковна криза відкладається – ненадовго. 20.09.2023. https://lb.ua/society/2023/09/20/575420_moskovskomu_pravoslavyu_ukraini.html
4. Гулямов Б. Московський патріархат в Україні: причини сучасної кризи. 5.07.2023. https://lb.ua/blog/bogdan_guliamov/563726_moskovskiy_patriarhat_ukraini.html
5. Денисюк Е.  Герменевтика критичного реалізму Н.Т. Райта. Богомыслие. № 27. 2020. С. 79-97. http://almanah.bogomysliye.com/article/view/208148/208426
6. Державно-церковні та суспільно-релігійні відносини в умовах війни Росії проти України : аналіт. доп. / [С. І. Здіорук, В. В. Токман] ; за ред. С. І. Здіорука. – Київ : НІСД, 2023. – 36 c. https://niss.gov.ua/sites/default/files/2023-07/religiini_vidnosyny_dopovid_13072023_zdioruk.pdf
7. Драбинко О. Українська Церква: шлях до автокефалії. До дискусії навколо канонічного статусу, богослужбової мови та історії української Церкви. К.: Фонд пам’яті Блаженнішого митр. Володимира, Дух і Літера, 2018. 684 с.
8. Єресь «русского міра». Бесіда з о. Кирилом Говоруном. https://risu.ua/yeres-russkogo-mira-besida-z-o-kirilom-govorunom_n127439
9. Ковальова А. ПЦУ чи УПЦ: яка різниця, до якої церкви ходити. 07.02.2023. https://dostyp.com.ua/novini/pcu-chi-upc-yaka-riznicya-do-yakoyi-cerkvi-hoditi/
10. Коли московське православ’я стало знаряддям Російської імперії. 26.08.2022. https://localhistory.org.ua/texts/statti/koli-moskovske-pravoslavia-stalo-znariaddiam-rosiiskoyi-imperiyi/
11. Кошкіна С. Віктор Єленський: «Структури Московського патріархату не повинні бути в Україні. Таким є суспільний запит». 23.12.2022. https://lb.ua/news/2022/12/23/540088_viktor_ielenskiy_strukturi.html
12. Московська церква в Україні пішла в підпілля. Що відбувається? 31.01.2024. https://bukinfo.com.ua/religiya/moskovska-cerkva-v-ukrajini-pishla-v-pidpillya-shcho-vidbuvayetsya
13. Постанова Собору Української Православної Церкви від 27 травня 2022 року. 27.05.2022. https://news.church.ua/2022/05/27/postanova-soboru-ukrajinskoji-pravoslavnoji-cerkvi-vid-27-travnya-2022-roku/#2023-11-26
14. Райт Н.Т. Новый Завет и народ Божий. Коллоквиум. Т. 1. Черкассы, 2013.
15. Саган О. Діяльність моспатріархату в Україні об’єктивно є загрозою нацбезпеці нашої країни. https://armyinform.com.ua/2023/04/13/diyalnist-mospatriarhatu-v-ukrayini-obyektyvno-ye-zagrozoyu-naczbezpeczi-nashoyi-krayiny-profesor-oleksandr-sagan/
16. Софійське братство. https://sofiyske-bratstvo.org/
17. Українське суспільство, держава і церква під час війни. Церковно-релігійна ситуація в Україні-2023. (Інформаційні матеріали). Київ-2023. https://razumkov.org.ua/images/2023/12/19/2023-Religiya-F.pdf
18. Чорноморець Ю. Криза ідентичності християнських церков в Україні під час війни. 13.02.2017. https://www.religion.in.ua/main/analitica/35595-kriza-identichnosti-xristiyanskix-cerkov-v-ukrayini-pid-chas-vijni.html
19. Як аналіз дискурсу може розпізнати загрози національній безпеці. Просвітницькі матеріали. Серія: Свобода слова і національна безпека; Текст: Ольги Дзюби. Київ: УНЦПД, 2022. ХХХ с.
20. 20.Ishchuk N., Khrystokin H. Civil Society Values as a Uniting Factor of the Ukrainian Orthodox Community // Journal of Ecumenical Studies University of Pennsylvania Press. Volume 57. Number 2, Spring 2022. pp. 282-296. Видання Scopus та Web of Science. https://muse.jhu.edu/article/860556ent_ua/k_zgurnalistiki/магістратура/
21. Khrystokin, Hennadii and Lozovytskyi, Vasyl (2024) “Analysis of Public Media Discourses of the Main Actors of the Church Crisis in Ukraine,” Occasional Papers on Religion in Eastern Europe: Vol. 44 : Iss. 1, Article 4. https://digitalcommons.georgefox.edu/ree/vol44/iss1/4/
22. Khrystokin, Hennadii and Lozovytskyi, Vasyl (2023) “Reform of Orthodoxy: Current Challenges and Tasks,” Occasional Papers on Religion in Eastern Europe: Vol. 43 : Iss. 8 , Article 2. Р. 1-18. DOI: https://doi.org/10.55221/2693-2148.2467. Available at: https://digitalcommons.georgefox.edu/ree/vol43/iss8/2
23. 23.Khrystokin, Hennadii and Lozovytskyi, Vasyl (2023) “The Orthodox Theology of Modernity: Problem Statement and Prospective Tasks,” Occasional Papers on Religion in Eastern Europe: Vol. 43 : Iss. 9, Article 3. Р. 27-46. DOI: https://doi.org/10.55221/2693-2148.2474. Available at: https://digitalcommons.georgefox.edu/ree/vol43/iss9/3