Коли заходить мова про те, що ставка керівництва УПЦ (в єдності з МП) на Росію зіграла катастрофічну роль в історії України, – ця церква як один встає в захисну позу.
Тетяна Деркач. Релігія в Україні.
Християнство з самого початку прийняло для себе аксіому, що до Бога неможливо наблизитись інакше, аніж через покаяння та виправлення своїх шляхів. Але одна справа – покаяння особисте, а інша – колективна спокута помилок та навіть гріхів церковних інституцій. Традиційно церкви не люблять визнавати свої історичні помилки, адже за замовчуванням грішити можуть лише окремі члени Церкви, а сама вона як Тіло Христове залишається святою і безпомильною. Але за бортом уваги залишається той факт, що є такі індивідуальні гріхи, які плямують не лише самих грішників, а завдають масштабної шкоди всій Церкві.
Мова в першу чергу про політику «князів церкви» – предстоятелів та єпископів, які приймають глобальні рішення, що торкаються всієї вертикалі та залучають в процес багатьох членів Церкви. І в цьому плані не прийнято задумуватись, які побічні ефекти та історичні травми ці рішення нанесуть і Церкві, і суспільствам, і окремим людям – не сьогодні, так через роки, а то й століття. Велика помилка полягає в сподіванні, що користь від сумнівних рішень настільки перевищить негативні наслідки, що останні просто розчиняться в історії. А якщо замість користі виникне проблема, то помилку можна замести під килим і зробити вигляд, що «я не я, і хата не моя».
Але справа в тому, що кеш пам’яті Церкви зберігає все – і добре, і зле. І рано чи пізно знаходиться той, хто скидує килим з нерозкаяних гріхів. А далі можливі варіанти. Якщо Церква робить вигляд, що нічого такого не сталось, то помилка може стати для майбутнього покоління кон’юнктурним прецедентом. Церкви не засуджували людиноненависницькі ідеології та підтримували фашистські режими? Значить, вони вище людських тимчасових оман – головне, щоб це не виглядало як церковна єресь. Що ж, тоді невідрефлексована та нерозкаяна помилка може повторитись вже у вигляді трагедії. Ідеології «Русского мира», яка вимагає вести «священну війну» проти українців, наприклад.
Рабство во благо Церкви
В таку пастку потрапила Англіканська (та й Римо-Католицька, але з інших причин) церква, яка свого часу взяла участь у сприянні та фінансуванні трансатлантичної торгівлі африканськими рабами. Наприклад, маєток Кодрінгтона на Барбадосі, який використовувався Товариством розповсюдження Євангелія в зарубіжних країнах (місіонерська служба Англіканської церкви), був рабовласницькою плантацією, на якій в жорстоких умовах працювали сотні чорношкірих рабів, яких таврували як худобу. Рабська праця приносила благочестивим рабовласникам великі статки, сумнівне походження яких виправдовувалось благом Церкви (адже інвестиція в єпископа – це інвестиція і в саму Церкву, чи не так?).
Після скасування рабства, здавалося б, можна просто закрити некрасиву сторінку історії і жити далі. Але в 20 столітті людство радикально змінилось. І те, що здавалося прийнятним 200-300 років тому, раптом виявилось дикунством. І виявилось, що нащадки рабів нічого не збирались прощати і замітати під килим історії. Так Англіканська церква постала перед фактом, що отримані століття назад статки доведеться віддавати з відсотками. Нащадки гнобителів виявились винними перед нащадками пригнічуваних – тут і зараз.
І Англіканська церква – під зовнішнім тиском – прийняла цей виклик. Кількість символічних акцій та фінансових заходів зашкалює. Під час дебатів у 2006 році Генеральний синод церкви проголосував за вибачення за роль церкви у підтримці торгівлі. Тодішній архієпископ Кентерберійський Роуен Вільямс сказав під час дебатів, що Церква повинна визнати свою корпоративну провину та провину предків. Уявляєте?
Платять непричетні
У 2019 році Комітет з аудиту та ризиків Церковних уповноважених (орган, який управляє фінансовими активами церкви) підняв питання про можливу репутаційну шкоду, спричинену її минулими зв’язками з рабством, і замовив звіт істориків і судових експертів. Дослідження показало, що церква отримала від участі у работоргівлі в перерахунку на сьогодні близько 1 млрд. фунтів стерлінгів. Було вирішено створити фонд «для виправлення помилок минулого». З нього планується надавати грантову підтримку чорношкірим підприємцям та чорношкірим компаніям, які не мають доступу до інвестицій або кредитів. Також передбачені інші програми заохочення чорношкірих громад та фінансування досліджень історії рабства. На храмах навіть розміщують QR-коди, за допомогою яких люди можуть дізнатись про зв’язок між деякими церковними пам’ятками та рабством. Чи треба говорити, що сумарно виділені репарації перевищують отримані колись англіканськими єпископами прибутки? Адже чим довше в часі відкладається покаяння, тим вищі відсотки за історичний борг.
Члени Англіканської церкви, які прийняли на себе тягар спокути гріхів своєї інституції в минулих століттях, роблять це через відчуття «колоніальної провини» – адже конкретно вони тут абсолютно ні причому. Цими людьми рухає християнська відповідальність за свою церкву. Вони не задають питань «чому ми маємо віддуватись за наших попередників?». Вони просто усвідомлюють, що в історії Церкви ніщо не виникає нізвідки і ніщо нікуди не зникає. А значить, вони самі є частиною історії, яка досі не завершена.
Нинішній архієпископ Кентерберійський Джастін Велбі зробив дуже мужній і болючий крок, ініціювавши розслідування проти власної церкви: «Кожен новий доказ щодо причетності Церкви до работоргівлі викликає протверезіння…Ця робота не завершена, і нам потрібно зробити ще більше, щоб вивчити нашу роль у торгівлі поневоленими африканцями, яка була богохульством проти Божого творіння, яке ставилося до чоловіків, жінок і дітей як до людей».
Показово: Велбі вважає, що продовження дослідження «найкричущіших аспектів нашої історії» «дуже вітаються». Це позиція людей, які, витрачаючи багато ресурсів на компенсації, насправді інвестують в своє майбутнє. Сьогодні Англіканська церква стрімко втрачає вірян і для самозбереження вдається іноді до дуже сумнівних засобів, аж до заміни церковного лексикону. Але покаяння за работоргівлю (нехай і спровоковане суспільним тиском) – це безсумнівно інвестиція, а не збитки.
Так, в світі рух за репарації викликає багато критики. Адже і винуватці, і постраждалі давно померли, і тепер вигоду від страждань предків отримають непричетні, а заплатять за банкет невинуваті. Тим не менш, суспільне збурення має сильний педагогічний ефект, який триватиме не одне десятиліття.
Злочин без терміну давності
А тепер перейдемо до ближчого нам прикладу – УПЦ. На її совісті багато злочинів проти власного народу: участь в розповсюдженні ідей «Русского мира», ведення проросійської (а місцями українофобської) пропаганди, толерування розколу України на схід і захід, сприяння сепаратистським настроям своєї пастви, підтримка анексії Криму та окупації Донбасу, та нарешті обвальний колабораціонізм на окупованих територіях і відверта підривна діяльність її членів проти українських військ. Велика кількість зрадників серед політиків, чиновників, силовиків, активістів, військових так чи інакше пов’язана лише з однією релігійною структурою – УПЦ. Це злочини без терміну давності, і керівництво церкви, не розуміючи, що робити з цим багажем, просто натягує на себе покерфейс.
Сьогодні бути на боці Росії – безумство, і, хочеться сподіватись, більшість вірян УПЦ більше не може вважатись соціальною базою кремлівських ідей «єдності трьох братніх народів» та політичного об’єднання з державою-агресором. Але так було не завжди. І коли заходить мова про те, що ставка керівництва УПЦ на Росію зіграла катастрофічну роль в історії України, – ця церква як один впадає в амнезію. Керівництво робить вигляд, що не має жодного стосунку до минулого (хоча це ті ж самі люди), а так звані «прості віряни» поводяться як німецькі бюргери під час Другої світової війни, які, виявляється, навіть не знали, що поруч з ними діяли концтабори та безперервно працювали газові камери.
Простий приклад. Незадовго до вторгнення, в липні 2021 року митрополит Запорізький Лука (Коваленко) пише в своєму телеграм-каналі про «Русский мир», протиставляючи його «українському світу»:
«Сьогодні патріотичні ЗМІ та зомбовані ними активісти завзято борються з “русским миром”, під яким вони насправді мають на увазі Світ Православний. З точки зору цієї нової ідеології всі наші святі, шановані ікони Божої Матері, наші лаври, монастирі, православні віряни нашої багатостраждальної Батьківщини, та й саме Слово Боже – це і є “русскій мір”. Наш світ інший (відмінний від українського – прим. авт.), і в ньому ми не проводимо відмінностей між київськими і радонезькими святими, між Почаївськими і Псково-Печерськими преподобними. Ми всі – одна християнська сім’я, один дім Російської Святості (в оригіналі – «Русской святости» – прим. авт.), і немає такої сили, яка б змусила нас із цього дому піти. Цей світ веде нас на Небо і береже на землі».
Пройшло менше року, і в квітні 2024 року він в інтерв’ю заявляє: «Я не знаю, що таке “русский мир”. Я знаю, що таке православний світ…. я — православна людина, я взагалі не знаю такого концепту як “русский мир”».
Ні, в дорослому світі це так не працює, не говорячи вже про Божий. Адже “князь церкви” подає суспільству сигнал: православний – значить, брехун.
Корпоративна відповідальність замість коллективної
Але в УПЦ знайдеться дуже багато людей, які скажуть: «Ми до тих подій не маємо стосунку, за що конкретно нам нам каятись?» Добре, концепція колективної відповідальності – дійсно дискусійна і в сучасному світі малоприйнятна. Тоді давайте застосуємо термін, який вжила Англіканська церква – «корпоративна відповідальність». Але справа в тому, що в нашому випадку корпорація – це церковна ієрархія, яка задля уникнення відповідальності намагається ототожнити себе з безгрішністю Церкви як Тіла Христова. За негласним правилом не можна «піддаватись на тиск натовпу» (тобто, прислухатись до вимог суспільства). Інакше це нанесе удар по репутації головних дієвих осіб – а значить, по репутації і самої церкви. Правда в тому, що інститут репутації церкви в Україні взагалі не існує, та й в інших помісних церквах часто-густо репутацію підтримують традиційно – боротьбою з «нападками на віру». А значить, постраждає головним чином самолюбство «князів церкви», які категорично не готові визнати, що не мали права сідати за штурвал церковного літака, летіли не туди, зникли з радарів, втратили аеродром і не можуть нікуди здійснити посадку. А тим часом літак в очікуванні пілотами сприятливих обставин або надприроднього втручання вимушений намотувати над зруйнованим аеродромом кола, відпрацьовуючи все пальне в паливних баках.
До речі, про літаки. Згідно зі статистикою головних причин авіакатастроф близько половини займає людський фактор, тобто, помилка пілота. Вдвічі менше на це впливають технічні причини (відмова техніки), ще менше – погодні умови (зовнішнє середовище).
Для всієї УПЦ визнання будь-яких помилок своїх керманичів прирівнюється до ганебної капітуляції перед «безбожним натовпом», а тому в інтересах церкви – до останнього все заперечувати. Як тут не згадати резонну пораду Черчилля: «Ніколи не здавайтеся, якщо це не суперечить честі і здоровому глузду». В даному випадку покаяння проводу УПЦ за проросійський вибір – питання і честі, і здорового глузду.
Першородний гріх
Так, визнання своєї гри на боці ворога – річ неприємна і загрожує новим сплеском суспільного роздратування. Але тоді принаймні зникає питання «чого ж нас так всі не люблять?», на яке багато хто в УПЦ рефлекторно відповідає: «за нашу істинну канонічну віру». Ні, не за віру, а за зраду.
Направді, відновлення причинно-наслідкового зв’язку важливо в першу чергу для оздоровлення самої УПЦ. За великим рахунком, «Русский мир» – це навіть не стільки трагічний вибір УПЦ, скільки її першородний гріх, який системно відтворювався в усіх поколіннях її послідовників. Більше того, безкомпромісне тримання за Росію-Катехон стало частиною сотеріологічної демагогії значної кількості духовенства УПЦ, яке десятиліттями створювало соціальну базу масової підтримки Росії. Самі того не розуміючи, вони будували полігон для ворожого впливу і плацдарм для вторгнення, обіцяючи агресору повну лояльність своїх вірних. Хто б міг подумати, що російські ракети не вибирають, кого знищувати.
Спокута без рефлексій
Сьогодні УПЦ намагається багато зробити для своєї реабілітації – збирає і надає гуманітарну допомогу і фронту, і біженцям. Але на її душі все одно залишається цей камінь співучасті, за яку їй дуже не хотілося б відповідати.
Парадоксально, але чим більше УПЦ намагається не піддатись стихіям сучасного світу, тим більше вона грає за його ж правилами епохи постправди: головне не те, що є по факту, а те, у що ти хочеш вірити, що ти сам особисто вважаєш правдою. Так сталось, наприклад, зі статусом УПЦ після Феофаніївського собору 2022 року – попри всі аргументи, її прихильники вірять у те, що вона не є частиною Московського патріархату.
Можна спокутувати злочинну підтримку людожерських режимів, виплатити мільярди репарацій, але так і не очистити совість від гріха співучасті – активної чи пасивної, свідомої чи вимушеної.
Зрозуміло, що відречення від «Русского мира» означатиме спалення ментальних, цивілізаційних мостів зі своєю штаб-квартирою. А от небажання публічно відректись від свого минулого, навпаки, наводить на підозри, що УПЦ вимушено живе під одним прапором, ховаючи другий до кращих часів.
Не можна просто взяти і розлучитись, не поділивши спільно нажите майно. Але при розлученні і спільні борги теж ділять навпіл. Всі ще пам’ятають ті українофобські шабаші, в яких УПЦ під кураторством РПЦ по своїй волі брала участь, а тому всі подальші спроби обнулити це жахливе минуле виглядає як хрестоматійна хуцпа.
Сьогодні провід УПЦ, відчайдушно чіпляючись за віру в свою тефлонову непогрішність, устами окремих одіозних спікерів посилає українському суспільству сигнал, що в запалі «самозахисту» церква готова піти до фатального кінця: «ми – жертви агресії, і ми як мученики потрапимо до раю, а вони просто здохнуть, бо навіть покаятися не встигнуть» (автора всі знають). Але в скляному будинку не варто кидатись таким камінням.
