Поки існує УПЦ, яка з одного боку скаржиться на всіх міжнародних майданчиках на «агресивну поведінку» ПЦУ та «гоніння за віру» від держави, а з іншого не проти знайти порозуміння з Константинополем і якось знайти вихід з глухого кута, в який її загнав законопроєкт № 8371, – українську місію Вселенського патріарха не можна вважати завершеною.
Про це пише релігійна експертка Тетяна Деркач у своєму блозі на сайті Релігія в Україні.
Перипетії з законопроєктом № 8371, який під страхом заборони примушує УПЦ розірвати стосунки з РПЦ, досягли точки кипіння, за якою назріває суспільний вибух. Перетягування канатів між церковними юрисдикціями, політиками та владою – як центральною, так і місцевою викликало неабиякий резонанс в світі, і, здається, ми всі стоїмо на порозі якихось нетривіальних подій. До трикутника УПЦ – ПЦУ – держава може долучитись Вселенський патріархат.
Влада між «зрадниками» і «патріотами»
Традиційно на пострадянському просторі церкви намагаються залучити державу в партнери. А оскільки головні православні юрисдикції конкурують за прихильність і за послідовників, і за чиновників, то в Україні досі актуальна середньовічна (sic!) формула cujus regio, ejus religio. Точніше, ecclesia. Тобто, чия влада, та церква і в дамках. До Помаранчевої революції конкурентні баланси лише формувались (перемогла УПЦ), потім Віктор Ющенко, який толерував Київський патріархат, намагався його якось захистити – аж до першої серйозної спроби домовитись зі Вселенським патріархом про надання автокефалії. Потім був тріумф проросійського Віктора Януковича – і УПЦ, здавалось, виграла джек-пот. Але зі втратою влади Януковичем встратила монопольне становище і його підшефна церква. Ставки Київського патріархату пішли вверх, і президенту Петру Порошенку вдалось, здавалося б, неможливе – добитись таки визнання автокефальної православної церкви України від Вселенського патріархату. Але це відбулось в не дуже вдалий час – Порошенко поринув у виборчі перегони, які не зміг виграти.
Президентом став Володимир Зеленський, який з самого початку задекларував себе людиною, далекою від релігії, і намагався триматись подалі від заплутаного довготривалого конфлікту між УПЦ та ПЦУ. УПЦ з великим ентузіазмом почала експлуатувати віддаленість президента від міжцерковних розборок, розраховуючи на його некомпетентність в цьому питанні. На певний час УПЦ отримала правовий імунітет завдяки тодішній голові ДЕСС Олені Богдан. Але з початку широкомасштабного вторгнення 2022 року все пішло не за планом. В лексиконі президента слідом за РНБО з’явився термін «духовна незалежність», під якою її автори мали на увазі припинення існування УПЦ. На окремих діячів УПЦ (в тому числі керуючого справами Київської митрополії митрополита Антонія Паканича) було накладено санкції, а через місяць до Верховної Ради було внесено законопроєкт № 8371, який пропонував судовий механізм припинення правоздатності всіх громад, які належать до УПЦ. Наприкінці березня 2023 року члени «митрополитбюро» УПЦ приїхали на Банкову поговорити з президентом, але до них ніхто не вийшов. З цього моменту все виглядало так, що стосунки між УПЦ і вищою державною владою пройшли точку неповернення – попри наявність у вищих ешелонах влади лобістів УПЦ.
В жовтні 2023 року, одночасно з прийняттям законопроєкту № 8371 в першому читанні, спонсор УПЦ в екзилі Вадим Новінський наймає для своєї підшефної церкви скандального лобіста Роберта Амстердама. Цей авантюрист з адвокатською ліцензією, за великим рахунком, мав виконувати лише одну роль – провокувати протистояння, маніпулювати ситуацією і тиснути на всі йому знайомі джерела в США, щоб Україна не отримала допомоги, а на політиків було накладено драконівські санкції. Фактично, УПЦ була готова захистити свою структуру ціною знищення держави Україна. Характерно, що частина членів УПЦ взагалі щиро не розуміла, за що її так ображають. Адже для багатьох, особливо молоді, бурхлива проросійська діяльність УПЦ до 2014 року була невідома.
Тим часом, в ПЦУ йшли свої процеси, які скоріше унеможливлювали будь-який діалог з крикливою УПЦ, аніж передбачали це. Довгий час мейнстрімом була формула «один об’єднавчий собор – один томос». Мовляв, Вселенський патріарх один раз запропонував всім архієреям в Україні зібратись та створити автокефальну помісну церкву – ПЦУ. Керівництво УПЦ це запрошення грубо відкинуло, і хто не встиг – той запізнився. Долучитись до ПЦУ тепер можна буде лише шляхом індивідуального приєднання. Парафії приймаються «без перехрещень», єпископи мають пройти «поліграф», за результатами якого рукопотисною залишиться в кращому випадку їхня третина, і то з натяжкою. Зрозуміло, що це не критична маса архієреїв УПЦ, а значить, їхній перехід в ПЦУ – з області фантастики. Іншої опції в ПЦУ сьогодні не розглядають.
Томос на паузі
Але Томос про автокефалію був надто глобальним та амбітним проєктом, щоб надавати його лише половині української православної спільноти. Це означає дуже просту річ: місія та завдання улікувати українське православне розділення, як планувалось Церквою-Матір’ю, не виконані, і в перспективі при існуючому розвитку подій ситуація може ще більше погіршитись. Головна причина – людський фактор, причому складно сказати, з чиєї сторони сильніший спротив.
Не в останню (а може, і в першу) чергу на заваді будь-яких переговорів стає той самий принцип «один томос – один собор». Але, здається, в Константинополі є інші думки. Томос за своєю філософією не проектувався як одноразовий документ або акція, яка діяла лише протягом одного дня – 15 грудня 2018 року. Точніше, так було б, якби на Об’єднавчому соборі була представлена УПЦ в тому складі, який мав би створити для цієї структури канонічно-юридичні наслідки. Але маємо те, що маємо.
Ось як звучить глобальне завдання та мотивація надання Томосу:
Ось як виглядає бачення ситуації Вселенського патріарха, яке він виклав у листі Церкваріуму у 2020 році:
«Відповідно до канонічного принципу територіальності, який є невід’ємним і постійним фактом православної еклезіології, жодна Церква не може бути присутньою в межах юрисдикції Церкви України. Тим не менше, в дусі пастирської чуйності, ми тимчасово терпимо існування українських ієрархів під Росією не як місцевих правлячих єпископів, а лише як титулярних або тих, що перебувають (мають резиденцію) в Україні, ієрархів, згідно з каноном 8 І Нікейського собору, сподіваючись, що, волею Божою, вони незабаром об’єднаються з помісною Церквою.
З цієї причини Його Високопреосвященство Онуфрій вже не розглядається як канонічний митрополит Київський, але як ієрарх, що проживає в Києві, як це було надруковано у Щорічнику Вселенського патріархату на 2020 рік. З цими думками, ми молимося Святому Духові, Утішителю, який завжди зцілює Божою благодаттю немічне і доповнює те, чого не вистачає, зближує всіх ієрархів, духовенство і боголюбивих людей в Україні до єдності».
Але не так сталося, як гадалося. Розділення залишилось і навіть посилилось. Тут можна навести одну цікаву статистику. В травні 2019 року КМІС провів опитування, відповідно до якого 54,2% українців поставились до томосу позитивно або скоріше позитивно, 31,2% – нейтрально. При цьому вже тоді з’явились сумніви, що об’єднавча місія томосу вдалась: скоріше об’єднавчими наслідки томосу назвали 50,6% українців, 30,5% – скоріше роз’єднавчими. Але тоді набував обертів процес переходів окремих парафій до ПЦУ, і подібною оцінкою суспільства можна було б знехтувати.
Небажані гості
За 5 років церквам не вдалось навіть налагодити хоча б нейтральну комунікацію. В 2019 році ображена УПЦ розірвала стосунки з Контантинополем і занурилась в запеклу канонічно-богословську боротьбу зі «Стамбульським папою» та його «волюнтаризмом» на чужій канонічній території. Розпочата керівництвом УПЦ війна за виживання за будь-яку ціну врешті-решт почала виснажувати помірковане духовенство самої УПЦ, серед якого виник запит на відновлення стосунків з Константинополем. До середини квітня 2023 року вже досить велика священнослужителів УПЦ звернулась до Вселенського патріарха з проханням взяти їхні парафії під свою опіку. Своє небажання приєднуватись до ПЦУ підписанти пояснили багаторічними невиліковними взаємними образами, храмовими конфліктами та агресивним ставленням до них з боку ПЦУ, яка їх без розбору вважає зрадниками і агентами Москви. Наскільки відомо з джерел з Вселенського патріархату, на той момент ці прохання залишились без руху, хоча сигналів про численні храмові конфлікти надходило багато.
Силове протистояння не входило в базові налаштування Томосу і викликало занепокоєння Вселенського патріарха. Наприкінці квітня 2023 року він запропонував відправити в Київ своїх представників, щоб вони на місці розібрались в ситуації. Делегація складалась з етнічних українців – митрополитів Вінніпезького Іларіона (Рудника), митрополита Пісідійського Іова (Гечі) та протосинкела Вселенського Патріархату Якова (Крочака). Поїздку було намічено на початок липня 2023 року, про що за кілька днів до того було повідомлено українського Генконсула в Стамбулі від імені Головного секретаря Вселенського синоду. Перед делегацією стояла проста задача: поспілкуватись з якомога більшим колом стейкхолдерів (і владних, і церковних), і вияснити, наскільки все зайшло надто далеко. А головне – чи є точки дотику для порозуміння і надії на єдність українського православ’я. За інформацією з джерел від Вселенского патріархату, митрополит Онуфрій також отримав пропозицію зустрічі і навіть підтвердив свою готовність до неї. За численою інформацією, делегація кілька разів намагалась приїхати в Україну та зустрітись з поважними стейкхолдерами, але їй це не вдалось. Що цьому завадило – можна тільки здогадуватись: технічні нестиковки, суб’єктивний фактор або неготовність української сторони до серйозної розмови. Не допомогли і персональні домовленості Вселенського патріарха з Володимиром Зеленським, який на той час знаходився під впливом «патріотичної» фракції – як церковної, так і політичної.
Але паралельно до України приїздив інший амбасадор Вселенського патріархату – митрополит Халкідонський Емануїл, який, здається, презентує свою власну візію пріоритетного функціонування ПЦУ з вирішенням питання УПЦ за остаточним принципом. З самого початку Емануїл «курував» ПЦУ і залишається її покровителем. Митрополит Халкідонський з деякого часу вважається одним з головних претендентів на патріарший престол, і це накладає певний відбиток на його стосунки з «коханим дітищем» – ПЦУ, які він ревно оберігає. Видається, що і ПЦУ це влаштовує. Для Емануїла були відкриті всі двері, в тому числі і тому, що він «виїзний» – тобто, громадянин Туреччини (на відміну від синодальних делегатів українського походження з українським громадянством).
Томос vs Положення про управління
Після початку російської агресії 2022 року УПЦ провела т.зв. Феофаніївський собор, на якому зімітувала розрив з РПЦ, підчистивши свій Статут. Через деякий час зробила те ж саме ПЦУ, але з іншою метою. До існуючого базового Статуту ПЦУ (який відповідав духу і букві Томосу і фактично став невід’ємним додатком до нього), розробленого греками та затверджено на Об’єднавчому соборі 15 грудня 2018 року, додали «підстатутний акт» – Статут (Положення) про управління ПЦУ, який набув чинності в липні 2023 року. Це Положення не скасувало первісний статут, але дещо переформатувало «владну вертикаль».
Текст Положення не було узгоджено з Константинополем на тій підставі, що це начебто внутрішній документ. Але в ньому були новації, які стосувались прав і привілеїв Вселенського патріарха, зокрема, самостійний спосіб спілкування з іншими помісними церквами (а не через Константинополь), право Вселенського патріарха тлумачити Статут (це право передається синоду ПЦУ), а також статус Вселенського патріарха як апеляційної інстанції (в новому Положенні вищою судовою інстанцією є Помісний собор ПЦУ). Але головна новація Положення – суттєві розширення прав і привілеїв самого предстоятеля ПЦУ, включаючи ветування рішень синоду.
Без сумнівів, ці рухи не залишились без уваги Константинополя, який в умовах жорсткого протистояння з Росією не може дозволити нову хвилю критики і хейту за «помилкове рішення по Україні».
Що може Константинополь
Поки існує УПЦ, яка з одного боку скаржиться на всіх міжнародних майданчиках на «агресивну поведінку» ПЦУ та «гоніння за віру» від держави, а з іншого не проти знайти порозуміння з Константинополем і якось знайти вихід з глухого кута, в який її загнав законопроєкт № 8371, – українську місію Вселенського патріарха не можна вважати завершеною. За межею ПЦУ залишається дуже неоднорідна, токсична і складна спільнота, яка майже однакова за розмірами. Робити вигляд, що все чудово, Вселенський патріарх не може – хоча в оточенні патріарха є достатньо тих, хто дивиться на українські церковні перипетії з позитивом і оптимізмом.
Але питання в тому, чи має він право якось реагувати, якщо сам дав ПЦУ повну свободу дій на її канонічній території? На це питання дає відповідь сам Томос та оригінальний Статут.
Дійсно, «управлятимуться справи Церкви в цій країні, як проголошують божественні та святі Канони, вільно й у Святому Дусі, та безперешкодно, без будь-якого іншого зовнішнього впливу». Але «для вирішення значних питань церковного, догматичного та канонічного характеру слід Блаженнішому митрополиту Київському і всієї України від імені Священного Синоду своєї Церкви звертатися до нашого Святішого Патріаршого і Вселенського Престолу, прагнучи від нього авторитетної думки та твердого взаєморозуміння». В Статуті від 2018 року міститься деталізація цієї вимоги: «Питання, що не передбачені у цьому Статуті та які потребують статутного регулювання, розглядаються змішаною Комісією, призначеною Вселенським Патріархатом і Автокефальною Церквою в Україні». А отже, право дати батьківські поради у складних ситуаціях та застосовувати різні засоби вирішення конфліктних питань заради відновлення релігійного балансу та мотивування опонентів до діалогу у Вселенського патріарха є. Це не тільки його право, але й обов’язок. Інша справа, що він сам визначає, чи потребує ситуація його допомоги.
А що з УПЦ, у якої сьогодні з’явилось дуже вузьке вікно можливостей вистрибнути з тієї пастки, в яку її загнала Москва? Є підстави припускати, що концептуально там визріває розуміння, що повний розрив з РПЦ – невідворотна необхідність, яку держава готова підтримати. Але палити мости з Москвою ніхто не буде без гарантій альтернативної канонічної «парасольки» – навіть тимчасової. Чи може Константинополь підставити плече? Може. Його двері відкриті для УПЦ, яка парадоксально теж йому не чужа. Звичайно, питань тут більше, аніж відповідей. Як це стикується з монополією ПЦУ на канонічну територію України? За якою схемою можливе переформатування статусу УПЦ? Як аргументувати правомочність таких рішень перед іншими помісними церквами? А що робити, якщо в самій УПЦ з цього приводу не буде єдності, і вона розколеться на нерівномірні ворогуючі фракції? А як нейтралізовувати РПЦ, яка обов’язково почне масштабну протидію? І як це пояснити українському суспільству, яке бачить в УПЦ лише зрадників, колаборантів та агентуру ФСБ? Ці питання доведеться вирішувати з коліс за принципом «практика – критерій істини». А інструментаріїв історія церкви накопичила дуже багато.
Контакт встановлено
Тільки через рік одному з делегатів синодальній патріаршої комісії в особі митрополита Вінніпезького Іларіона все ж вдалось доїхати до України та провести низку важливих зустрічей. Ключовим майданчиком для досить насичених та, за чутками, плідних комунікацій став Молитовний сніданок під патронатом президента, проведений 28 червня 2024 року. Митрополит отримав дуже багато позитивних реакцій від своїх співрозмовників. Крім того, він зустрівся з народним депутатом від «Слуги народу» Олександром Качурою, який раніше демонстрував скоріше рівновіддаленість від всіх юрисдикцій. За словами депутата, «головною темою зустрічі стало обговорення шляхів досягнення примирення та єдності українського православ’я». Можна припустити, що протягом десятиденного візиту у митрополита Іларіона був щільний графік зустрічей.
Хоча наразі влада вирішила не витрачати свої сили та ресурси на досягнення тієї пресловутої єдності ворогуючих церков, її може зацікавити ідея реального відриву УПЦ від РПЦ, яку неможливо реалізувати лише зусиллями народних обранців та чиновників. А це означає, що буде нерозумно ігнорувати знаки та сигнали від Константинополя, який був, є і залишиться для українських церков єдиною Церквою-Матір’ю.
