Митрополит Переяславський і Вишневський Олександр прокоментував для Духовного Фронту України сьогоднішнє канонічне становище в якому перебуває УПЦ МП.
Владика підкреслив, що нинішня УПЦ, в церковно-канонічному полі, з точки зору РПЦ, її сателітів, а також Помісних православних церков, які поки що не оголосили через поминання в диптихах про своє визнання ПЦУ автокефальною, продовжує залишатись в складі РПЦ, як її самокерована частина, являючи сукупність єпархій на території України.
Далі пряма мова митрополита.
З канонічної точки зору Вселенського патріархату та Помісних церков, які визнали рішення Святого і Священного Синоду 9-11 жовтня 2018 року про «скасування зобов’язань Синодального листа 1686 року» та відновлення історичної справедливості, а саме Київської Митрополії Константинопольського Патріархату, якій згодом було надано автокефалію, архієреї, духовенство та миряни, які вважають себе «чадами» УПЦ (рпцву), насправді належать до єдиної канонічної Православної Церкви України, хоча і противляться цьому.
Варто ще раз процитувати пояснення з цього приводу патріарха Варфоломія: «Автокефальна церква України є єдиною канонічною Православною Церквою на території Української Держави… Відповідно до канонічного принципу територіальності, який є невід’ємним і постійним фактом православної еклезіології, жодна Церква не морже бути присутньою в межах юрисдикції Церкви України… Ми тимчасово терпимо існування українських ієрархів під Росією не як місцевих правлячих єпископів, а лише як титулярних, … сподіваючись, що волею Божою, вони незабаром об’єднаються з помісною церквою».
Сама «УПЦ» про свій нинішній канонічний статус у світлі рішень «Собору УПЦ» 27 травня 2022 року, беручи до уваги зміни до Статуту про управління УПЦ, наполягає, що має: «не тільки адміністративну незалежність, яка й до цього існувала згідно з Грамотою (Томосом) Патріарха Московського і всієї Русі Олексія від 27 жовтня 1990 року, а й про повну канонічну самостійність УПЦ та відмежування від Московського Патріархату». З огляду на вищесказане, варто зауважити, що керівництво «УПЦ» вдалося до єзуїтського підходу залагодження питання, що критично загострилося в умовах повномасштабної війни росії проти України. Справа в тому, що ніякої «канонічної самостійності» УПЦ не має з простої причини – канонічне право не знає такого статусу (незалежної і самостійної з правами широкої автономії), який в Грамоті патріарха Олексія вигадав і прописав тодішній глава ВЗЦЗ МП митрополит Кирил (Гундяєв). Канонічне право знає статуси Помісної (Автокефальної) Церкви, Автономної церкви та Екзархату. Таким чином, задекларований Статутом «статус» УПЦ – неканонічний. Щодо «відмежування від Московського Патріархату», про що йдеться в листі митрополита Онуфрія до Голови ДЕСС Олени Богдан, це взагалі із сфери «бабьих басен» (1 Тим. 4:7). Про це говориться як про висновок, про те що буцімто мається на увазі як наслідок прийнятих змін, однак жодним словом, жодним документом чи офіційною заявою не проголошено і не підтверджено. Саме слово «відмежування», це відсторонення, зовнішнє споглядання, а не вихід зі структури РПЦ. Це не оголошення автокефалії (статусу), яку мали би визнати інші Церкви. Нічо́го не проголошено – ні́чого і визнавати.
Те що відбувається в «УПЦ» після «собору у Феофанії», є слідування завітам про «самовизнання» патріарха Мстислава (Скрипника), який казав: “Визнайте самі себе і вас визнає світ”.
Про визнання нинішньої «УПЦ» (яка каже що вона не мп) в православній світовій спільноті наразі не йдеться. Слово “статус” в сенсі церковно-канонічному, а не демагогічному, до канонічного стану в якому перебуває сьогодні «УПЦ» – недоречне і не застосовне.
Найліпше цей стан сформулював митрополит Берлінський і Германський Марк (великий друг митрополита Онуфрія): «непонятен нынешний статус Украинской православной Церкви, не следует поминать «блаженнейшего митрополита Онуфрия» на великом входе» (Мюнхен, 7.08.22).
Митрополит Онуфрій, а з ним «УПЦ» зробили важливий крок, я б сказав навіть стрибок («скачущий в жизнь вечную» (чин Богоявлення)), по облаштуванню церковного життя в Україні. Шкода що ці кроки нині вимушено, а не раніше свідомо, приходиться робити під тиском суспільства, обуреного «благословінням» геноциду українського народу зі сторони московського лжепартіарха.
Вірю, що час усвідомлення необхідності єдності і визначеності уже недалеко.
