У Національному військово-медичному клінічному центрі «Головний військово-медичний клінічний госпіталь» понад 50 лікувальних підрозділів, які забезпечують медичну допомогу військовослужбовцям, ветеранам, родинам військових та працівникам Збройних Сил. Та є ще один підрозділ, який медичний персонал та пацієнти госпіталю по праву вважають духовною клінікою лікувальної установи. Це храм Покрови Пресвятої Богородиці ПЦУ, настоятелем якого ось уже 21 рік є отець Олег Скнарь.
Олег Скнарь народився у Вінниці. Там же закінчив середню школу. Навчався в Київській духовній семінарії та Духовній академії. Під час навчання в Духовній академії прийняв сан і 1998 року був направлений митрополитом Володимиром на перше служіння в Свято-Пантелеймонівський монастир у Феофанії.
Напередодні Дня медичного працівника кореспондент АрміяInform поспілкувався з настоятелем госпітального храму.
«На території госпіталю в різні часи було чотири храми»
− Скажіть, будь ласка, як доля вас пов’язала з військом і, зокрема, Київським військовим госпіталем?
− Це відбулось 1999 року. Одного дня я дізнався про те, що зі мною бажає зустрітися митрополит Володимир. Я прибув до його кабінету і під час нашої розмови Владика запропонував мені відродити церковне життя в головній лікувальній установі Збройних Сил. Для мене, молодого священника, це було несподіванкою. Хвилювало не лише брак досвіду, а й те, як поставляться до мене керівництво госпіталю та й весь медичний персонал. Адже деяким поважним лікарям я годився навіть в онуки.
− Чим, на вашу думку, керувався митрополит, коли запропонував вам таку відповідальну місію?
− Справа в тому, що свого часу настоятель храму в Феофанії отець Серафим лікувався в Київському військовому госпіталі. І він мав зустрічі з керівником на той час медслужби Збройних Сил генералом Володимиром Білим і начальником госпіталю генералом Михайлом Бойчаком. У розмові з ними він дізнався, що на території госпіталю був храм.
− І не один…
− Так, їх було чотири. Коли ж отець Серафим поінформував митрополита Володимира про можливість відродження храму на території госпіталю, то й порекомендував мою кандидатуру. Звичайно, я не міг не підкоритися волі керівництва Митрополії, тим більше, що з вуст Владики це вже була не пропозиція, а благословення. Мовляв, налаштовуйся духовно і потихеньку збирайся. Незабаром відбувся указ, згідно з яким я призначався настоятелем храму, якого ще… не було. З того моменту розпочалася важка і цілком зрозуміла своїми проблемами робота.
Присутність священника на території військової організації – це був взагалі перший досвід співпраці церкви і армії. Митрополит Володимир дуже опікувався створенням храму і своїми порадами, рекомендаціями допомагав вирішувати чимало юридичних питань, яких вистачало. Більше того, у своїх зверненнях до військового керівництва він дуже коректно і дипломатично пропонував вирішення багатьох проблем, і юридична служба військового відомства признавала їх доцільними. Це було унікальне співробітництво.
«Крім чисто церковних справ, мені була уготована ще й місія прораба»
− А як вирішувалось питання виділення приміщення під храм?
− Усі історичні будівлі госпіталю знаходяться на балансі міста – під наглядом управління у справах охорони архітектури та пам’ятників. І було дуже виваженим рішенням звернутися до юридичної служби цього управління, аби з’ясувати, як здійснювати передачу приміщення. Адже випадків і досвіду передачі нерухомості від армії до церкви не існувало. Та й законодавчо це неможливо. Єдиним вірним рішенням було підписання охоронного договору. Коли ж постало питання, де бути храму, то за логікою він мав бути на своєму історичному місці – там, де нині клуб госпіталю. Але без конфлікту інтересів у такому питанні не обійшлося би. Знову допомогла мудрість митрополита Володимира. Він запропонував залишити приміщення клубу госпіталю, але виділити церковній громаді рівноцінне за площею приміщення в іншому місці. Керівництво Міноборони погодилось.
− Після вирішення юридичних питань розпочалися проблеми реставраційні?
− Саме так. Приміщення було в занедбаному стані, на стінах – суцільний грибок, тріщини, а даху фактично не було. Крім чисто церковних справ, мені була уготована ще й місія прораба. Треба було шукати джерела фінансування, будівельні матеріали, майстрів… Пожертви на відновлювальні роботи надходили й від заможних друзів госпіталю, які свого часу проходили тут лікування. Серед них були підприємці, артисти, спортсмени. Роботи проводились під ретельним контролем Укрреставрації. Для укріплення стін та склепіння використовувалось, наприклад, рідке скло.
У відродженні госпітальної святині активну участь брали лікарі, медсестри, працівники технічного сектору. Медперсонал виконував допоміжні та підсобні роботи. У мене закарбувалось в пам’яті, як ветеран Другої світової війни, старша сестра інфекційного відділення Зінаїда Вікторівна Фірсова майже кожного вечора зі своїм чоловіком Марком Миколайовичем одягала фартух і прибирала залишки цегли, штукатурки. Лікарів та медсестер ніхто не примушував брати участь в цих роботах з відновленнюя храму, вони все робили за покликом серця. Мабуть, це й посприяло не лише зібрати громаду, а й згуртувати її. А влітку 2005 року я доповів митрополиту Володимиру про готовність храму до освячення. Ця визначна подія відбулась 2 жовтня.
Отже, цей рік складається для нас із ювілеїв. Нещодавно ми відзначили 265-ту річницю Київського госпіталю. Два століття тому, в 1820 році було освячено Покровський кам’яний храм, а ще раніше в 1770-му – храм Великомученика Пантелеймона.
− Отче Олеже, а що стало визначальним в найменуванні храму?
− Покровський храм, який був закритий 1919 року, був основною святинею госпіталю. Інші три були його супутниками – Олександра Невського в Прозоровській вежі, храм святого князя Володимира в Північній напіввежі, де розташовувалася військово-лікарська школа і храм Великомученика Пантелеймона, який спочатку знаходився на Печерському озері (район нинішнього Палацу спорту), воду з якого використовували для потреб госпіталя. Згодом Пантелеймонівський храм було переміщено в Лабораторний провулок на те місце, де нині знаходиться храм Святого Миколая. Є матеріальний свідок тих часів – дзвін, який зберігається в музеї «Київська фортеця». На ньому можна прочитати напис, що цей дзвін «належить храму Великомученика Пантелеймона при Київському госпіталі». До ювілейних дат мною підготовлено книгу з ілюстраціями з історії храмів Київського військового госпіталю. Працюючи в багатьох столичних архівах, я зібрав матеріал про ці святині та священниках, які в них служили протягом 200 років. У цьому фотоальбомі буде представлена велика кількість архівних документів та історичних світлин. Незабаром мають надійти сигнальні екземпляри цієї книги.
«Ми здійснювали службу Божу по людині, яка не була християнином»
− З кого створювалась церковна громада?
− Якщо відверто говорити, то приведення церковних приміщень до належного стану, було другорядним. Головною метою було об’єднання людей навколо цієї відновленої святині. Озираючись на зроблене за 20 з гаком років, можу констатувати, що це вдалося здійснити. Храм об’єднав людей протилежних поглядів, думок, уподобань, наділених різними особистими якостями. Крім медиків, у нас можна зустріти мешканців навколишніх будинків, вчителів, підприємців. Багато хто з них висловлює задоволення від того, що є прихожанином першого в Україні храму у військово-медичній установі.
Своє завдання я бачив в тому, щоби духовно підтримати не лише військових, які проходять тут лікування, а й медиків госпіталю, праця яких пов’язана з великими навантаженнями.
Як священник госпітального храму, пишаюсь тими високопрофесійними лікарями, які стали нашими прихожанами, або просто вбачали в мені людину, якій можна довіритись, і приходили за порадою чи просто поспілкуватись. Найсвітліші спогади в мене залишились від зустрічей з воістину унікальною людиною, прекрасним лікарем Марком Михайловичем Городецьким, який тривалий час очолював клініку інфекційних хвороб. Мене дивувало, що в свої 86 років він у військовій формі приходив консультувати молодих лікарів, працював професором кафедри військової терапії Української військово-медичної академії. Хоча він не був християнином, але часто заходив до храму, і ми довго спілкувались на різні теми.
Коли Марк Михайлович помер, начальник госпіталю, на той час це був генерал Михайло Бойчак, попросив мене, щоб прощання відбулось в приміщенні храму, тому що велика кількість людей, які б прийшли попрощатися з лікарем, госпітальний клуб не зміг би вмістити. Знаючи, що Марко Городецький не був хрещений, аби дотриматись певних церковних правил, я вирішив порадитись з митрополитом Володимиром. Тож звернувся до нього з питанням, чи можемо ми влаштувати прощання з лікарем Городецьким у храмі, зважаючи на те, що він не був християнином. «Не лише можна, а й необхідно, − сказав мені Владика. – Адже з ним прийдуть попрощатися чимало людей, християн, яких він врятував від страшних хвороб. Що ми можемо зробити під час останньої зустрічі з лікарем? Звичайно, помолитися за його душу. Не лише постав труну посеред зали храму, щоб люди вклонилися добрій людині, а й проведи службу».
То був унікальний випадок, коли ми здійснювали службу Божу по людині, яка не була християнином. Марко Михайлович якось мені зізнався, що хоча й був євреєм, але ніколи не був релігійним іудеєм. Він часто повторював мені: «Я простий радянський єврей». Та принцип життя цього чудового лікаря повністю відповідав заповідям Євангеліє – на першому місці в нього була допомога ближньому. Варто лише згадати, як ризикуючи власним здоров’ям, він боровся з великою епідемією холери в Каракалпакії, брав участь в ліквідації епідемії холери в Астраханській області, в середині 90-х років проводив активні заходи щодо запобігання захворюваності на холеру в Українській армії.
«Мені довелося бути безпосереднім свідком боротьби наших лікарів за життя легендарного «Сумрака»
− Які корективи внесла російсько-українська війна у вашу душпастирську діяльність?
− Коли я сюди попав наприкінці 90-х, то звернув увагу на те, що за своїм призначенням госпіталь мало чим відрізнявся від сотень собі подібних лікувальних установ із набором різноманітних клінік, відділень, лабораторій та діагностичних підрозділів. Планові операції іноді чергувалися з оперативними втручаннями, під час яких допомогу отримували люди через свою необережність, або постраждалі в надзвичайних пригодах.
Усе змінилось з початком російської агресії в 2014 році. Коли я побачив перших поранених, їхні страждання і величезну кількість рятувальних оперативних втручань лікарів і медсестер, які годинами не виходили з операційних, я зрозумів величезну місію і призначення госпіталю. Так, наших поранених захисників приймали військово-медичні центри Вінниці, Одеси, Харкова, Львова, лікарня імені Мечникова в Дніпрі, але все ж важких здебільшого спрямовували авіабортами до Києва. У перший рік війни я зробив порівняльну характеристику навантаження госпіталю під час Афганської війни і російсько-української. Вийшло наступне: за 10 років Афгану госпіталь пролікував 712 поранених, а за рік бойових дій на Донбасі − вдесятеро більше.
Доля звела мене в одній з госпітальних палат із військовим на ім’я Михайло. Йому в клініці ушкоджень ампутували ногу. Спілкуючись з ним, я відчував у нього надзвичайний оптимізм і бажання жити повноцінним життям. Ми багато з ним говорили про те, що з пораненням життя не закінчується, він ділився своїми планами. Через рік ми знову зустрілися: він приїхав на протезування і вчився ходити на протезі. Але вразив він мене тим, що наступного разу вже приїхав зі своєю нареченою і молодята вирішили вінчатися в нашому храмі. Усі, хто заходив під час богослужіння, навіть не підозрювали, що молодий чоловік стоїть на протезі.
Мені довелося бути безпосереднім свідком боротьби наших лікарів за життя легендарного «Сумрака» − Ігоря Гордійчука. Я бачив його в комі, я бачив, яких неймовірних зусиль докладали лікарі клініки нейрохірургії, медичні сестри, аби врятувати життя офіцеру. Коли я заходив в палату, постійно біля його ліжка чергувала дружина Тетяна або дочка Марта, якщо в неї був вільний час від занять в університеті. Ми всі разом раділи, коли Ігор Володимирович повернувся до тями, почав потроху відновлюватись. Пишаюсь тим, що й мої слова втіхи теж допомогли витримати родині випробування долі. І дуже тішусь з того, що генерал-майор Гордійчук на посаді начальника Київського військового ліцею імені Івана Богуна виховує молодь, яка виявила бажання присвятити своє життя захисту Батьківщини.
− У госпіталі ви єдиний священник?
− У нас духовну опіку здійснюю не лише я. Приходить допомагати священник-грекокатолик і кілька протестантських пастирів. З мого боку їм надається всіляка підтримка. Крім нашого храму, при госпіталі існує духовний центр, в якому зі своїми віруючими можуть зустрічатися священники інших релігійних конфесій. У нас відбуваються катехізаторські бесіди з тими військовослужбовцями, які бажають прийняти хрещення. Якщо вони вихідці з західних областей нашої країни, то з ними зустрічається мій греко-католицький колега отець Віталій Воєца. Він спілкується й з тими військовими, які прийняли рішення вінчатися.
«У Канаді про смерть військового повідомляє родичам не командир, а капелан»
− Як вдається підібрати для пораненого потрібне слово, аби підбадьорити його, зняти стрес?
− Допомогти перебороти страждання та психологічний злам військовому, який повернувся з фронту, мені допоміг досвід військового лікаря, який в подальшому став митрополитом – Антонія Сурозького. Це людина, яка пройшла унікальний життєвий шлях. Із початком Другої світової війни, мешкаючи у Франції, він таємно прийняв чернечі обітниці й відправився на фронт як армійський хірург, потім працював лікарем у Парижі. Під час окупації Франції брав участь в русі Французького опору, був лікарем в антифашистському підпіллі. Він дуже щиро ділився своїми напрацюваннями. Якось до польового лазарету доставили велику групу поранених, і він настільки поспішав їм надати допомогу, що не мав часу дивитись на обличчя. І коли згодом зайшов до них у палату, зрозумів, що нікого з них не знає. Тож наступного разу він знаходив час, аби поспілкуватися з кожним пораненим і словом зарадити біді кожного. Це спілкування дозволяло військовому хірургу-священнику знімати в поранених психологічний стрес, заручатися їхньою довірою.
Завжди намагаюсь бути в хірургічному корпус, коли з району бойових дій прибуває літак і швидкі привозять поранених. Там я бачу їхні обличчя і по уривках розмов лікарів дізнаюсь про важких, строки оперативних втручань. А після операцій, відвідуючи їх в реанімації або палаті, представляюсь капеланом госпітального храму. Декого впізнаю по обличчях, називаю по імені. Хлопці мають високий рівень довіри до військового капелана, адже на передовій вони не раз зустрічалися з моїми колегами, відчували слово підтримки. І та довіра переноситься з фронту до священника в госпіталі. Із багатьма військовими капеланами я знайомий особисто. У нас в храмі, наприклад, бував отець Андрій Зелінський, Народний герой України, якого я дуже поважаю за його активність і жертовність.
− Відвідати хворих або поранених і підтримати їх морально – то ваш капеланський обов’язок. А чи бувають випадки, коли самі бійці вас запрошують?
− Бувають. І такі випадки непоодинокі. Якщо поранений або хворий має можливість рухатись, то він знаходить храм і приходить. Якщо ж пацієнти тривалий час прикуті до ліжка, то вони просять медсестер або санітарок покликати священника в палату. Нерідко це роблять родичі або знайомі наших бійців. Буває так, що мені доручають сповістити рідним пацієнта про його стан, заспокоїти родичів. І я намагаюсь знайти в розмові з близькими нашого солдата або офіцера саме ті слова, які знімуть напругу в родині пораненого.
Траплялись випадки, коли мені доводиться сповіщати рідних про смерть наших героїв від отриманих поранень. До речі, така практика існує в капеланстві Канади. Про смерть військового повідомляє родичам не командир або представник іншої якоїсь військової структури, а саме капелан.
Важкопоранений військовий Андрій майже пів року знаходився в реанімації клініки нейрохірургії. Він не приходив до тями і був підключений до апарату штучної вентиляції легень. Поруч з ним постійно знаходилась дружина Людмила і відходила від чоловіка лише для сну в сусіднє відділення. Я часто приходив до Андрія, молився за його одужання. Але він все ж помер. Мені важко було усвідомлювати, що я більше не прийду до Андрія, до якого звик за пів року. Пройшло вже кілька років, але я не втрачаю зв’язок із Людмилою, яка мешкає в Стрию. Кожного разу, коли я приїжджаю до Стрия, ми разом із Людмилою йдемо на місцевий цвинтар, де похований Андрій та його побратими, і служу панахиду. Пам’ять про Андрія настільки жива, що нас із Людмилою це об’єднує, і ми часто спілкуємось телефоном. Вона працює вчителем фізкультури, а у вільний час вишиває ікони для нашого храму.
«Лікарі під єпитрахиллю на сповіді інколи плачуть, що не змогли врятувати свого пацієнта»
− За 21 рік вашої служби в госпітальному храмі у вас склалися доброзичливі відносини з лікарями і медичними сестрами. Ви відчуваєте, що для них ви не лише священник, а й в якісь мірі вчитель, порадник, друг?
− Під час спілкування з лікарями та медсестрами я роблю акцент на необхідність у роботі кожного медика уникати того стану, який ми називаємо «звичка». Дуже важливо, щоби лікування пацієнтів не перетворювалось на конвеєр, а переважало індивідуальне відношення до кожного хворого або пораненого. Коли ми починаємо звикати до якихось явищ, це підчас деструктивно впливає на нашу особистість. З’являється байдужість, що дуже небезпечно для лікаря, вчителя та й будь-якого чиновника. Колектив госпіталю може пишатися тим, що по багатьох позиціях лікувальний процес у нас на голову вищий, ніж в цивільних лікарнях. Причина на поверхні – небайдужість медперсоналу. Можу свідчити, що лікарі під єпитрахиллю на сповіді інколи плачуть, що не змогли врятувати свого пацієнта.
Наведу ще й такий приклад. Один лікар звернувся до мене з проханням повідомити військовослужбовцю, що медики не змогли врятувати йому зір і бачити він уже ніколи не зможе. Тоді голова пораненого була забинтована, а руки зафіксовані, аби він не міг у розпачі зірвати пов’язки. Дізнавшись, що поруч із ним священник, він мені поскаржився, що його нібито не лікують і уваги не приділяють. У мене було надважке завдання, я йому порадив заспокоїтись, а потім розповів, що відбулось насправді, що лікарі зробили все можливе, аби врятувати йому життя. На жаль, поранення виявилось дуже важким. Було ще кілька складних бесід із тим хлопцем. Але головне − він уже не відчував себе самотнім.
«Знаю родини госпітальних медиків у трьох поколіннях»
− Отче Олеже, спілкуючись з вами, не можу не торкнутися теми переходу госпітального храму від Московського патріархату до УПЦ.
− Я вважаю себе учнем митрополита Володимира і добре знав стан його душі й наміри щодо об’єднання українських церков навколо Київського престолу зі статусом автокефальної церкви. І лише хвороба не дозволила йому довершити задумане. Усі, хто був поруч із ним в останні місяці його життя, відчували від нього сигнали, щоб ми були вірними ідеї автокефальної української православної церкви.
Коли ж стало відомо про підготовку Томоса, що незабаром нам дадуть статус незалежної автокефальної церкви, я внутрішнє був готовий до приєднання до Православної церкви України. І, звичайно, я не зміг всидіти в Києві й був у Стамбулі під час цієї епохальної події, коли патріарх Варфоломій передав підписаний Томос митрополиту Епіфанію. Я духовно радів. Мені не зрозуміла позиція тих священників, які служать тут, в Україні, і підпорядковуються Московському патріархату.
Завжди вважав себе патріотом України, а коли розпочалась російська агресія, то зрозумів, що в нашого храму особлива місія. І я вже в 2014 році не бачив нашу церковну громаду в складі Московського патріархату. Об’єднатися з іншими українськими церквами і увійти до складу ПЦУ було не лише моїм рішенням, а й усього нашого приходу.
− Без складнощів, звісно, перехід не відбувся.
− Ви праві. Складнощі й непорозуміння були в мене з моїм керівництвом, яке розглядало наш храм як одиницю з 12 тисяч приходів Української православної церкви Московського патріархату. І відхід такої одиниці розглядався, як бойова втрата. Звичайно, були умовляння і навіть погрози, щоби я не робив, як їм здавалося, необачного кроку.
Усі священники, які наважились об’єднатися у складі ПЦУ, були проголошені іудами, розкольниками і їм навіть заборонили богослужіння…
Та все ж ми з жовтня минулого року в храмі почали возносити ім’я патріарха Варфоломія. До речі, ім’я Московського патріарха ми припинили згадувати ще в грудні 2013 року. Хто тільки не телефонував мені з погрозами! Мені довелось розірвати стосунки з багатьма впливовими колегами з «тої сторони». Але воно того вартує.
− Скажіть, будь ласка, ви розглядаєте такий варіант, що згодом можете залишити службу в храмі госпіталя і піти, скажімо, на підвищення?
− Я сподіваюсь, що не піду (усміхається). Знаєте, за 21 рік, поки я тут, тих дітей, що я колись хрестив, я уже вінчав. Я знаю родини наших медиків у трьох поколіннях. Майже в кожній сім’ї лікарів я побував вдома. Онуки медичних працівників відвідують нашу недільну школу. Мені здається, що майбутнє церковного життя – за ось такими маленькими громадами, коли священник особисто знайомий з кожним прихожанином. Поки що я не бачу себе поза військовим госпіталем. До того ж Томосу лише рік. Ми багато чого повинні ще зробити в нашій медичній родині.
